»Головний полудень» - Мірер Олександр - Страница 1

ОЛЕКСАНДР МІРЕР

“ГОЛОВНИЙ ПОЛУДЕНЬ”

Фантастична повість

Переклад із російської Анатолія Стася

Художнє оформлення Анатолія Дев’яніна

Перекладено за виданням:

А. Мирер, “Дом скитальцев”,

М., “Детская литература”, 1976

ЧАСТИНА І,

РОЗКАЗАНА АЛЬОШЕЮ СОКОЛОВИМ

РАНОК

Федя-гітарист

Того дня зранку було дуже спекотно й сонячно. Від спеки я прокинувся рано, поснідав разом із матір’ю і, хоч було ще далеко до восьмої, пішов до школи. Пам’ятаю, як на проспекті сильно й терпко пахло тополиними сережками, і липи стояли немов задимлені, ясно-зелені, і сонце палало у вітринах універмагу. Двері магазину були ще замкнені, та Федя-гітарист уже сидів на східцях із своєю гітарою і мружився. Я подумав собі, що на молокозаводі скінчилася нічна зміна, і Федя просто з роботи поспішив на побачення з Неллою, продавщицею взуттєвої секції. Пройшовши протилежною стороною вулиці, я звернув. за ріг, до школи, і аж тоді здивувався — не така він людина, Федя, щоб сидіти й чекати. Він напевне зустрів би дівчину біля дому і провів би з жартами, з гітарою — е-ех, розійдися!.. Він такий хлопець. Ранок, вечір — йому море по коліна. Я думав про нього і всміхався, бо мені такі люди подобаються. Потім я перескочив на інше: чи пощастить удень, після школи, накопати черв’яків, щоб порибалити.

Я пройшов порожніми сходами, поклав портфель у парту і поглянув у вікно.

Федя-гітарист так само сидів на східцях універмагу й тримав на випростаних руках гітару. Розумієте? Він її розглядав і хмурився: мовляв, що воно за штукенція така? Знизав плечима. Взяв кілька акордів і знову знизав плечима… Потім він заходився притупувати ногою і з подивом розглядав свій черевик, зазираючи збоку, по-півнячому, — гітара напевно йому заважала.

Я знову посміхнувся — наш знаменитий гітарист немов заново вчився грати на гітарі. Ну й витівник — отак бавитися, та ще й спозаранку!

Хвилини через дві-три біля універмагу з’явився завідуючий поштою. Мабуть, Федя його покликав. Мені не чутно було крізь вікно, що сказав Федя-гітарист, але завідуючий поштою звернув і Підійшов до східців.

І тоді сталося ось що. Завідуючий зробив непевний крок, обома руками схопився за груди, відразу випростався, опустив руки і пішов далі, не озираючись. За півхвилини скляні двері пошти кинули відблиск сонця, завідуючий зник за ними, а потім я почув, як різко стукнули двері. Федя сидів на східцях, наче нічого й не трапилося, і тарабанив по гітарі зігнутими пальцями. А я вже пильно дивився на нього — що він утне знову? На вулиці стало людно — йшли службовці на роботу, з під’їздів вибігали хлоп’ята і мчали до шкільних воріт. До дзвінка залишалося п’ять хвилин. Стьопка, поспішаючи, скатував із мого зошита задачки з геометрії. Я дивився, отже, цілих півгодини, а Федя все сидів, опустивши гітару до ноги, і байдуже мружився на перехожих. І раптом він підвів голову… Важко здригаючись при кожному кроці, до пошти квапився сивий, натоптуватий телеграфіст, поважний, як генерал. Він завжди проходив тут у цей час, завжди поспішав і перед наріжною вітриною універмагу поглядав на годинник та намагався наддати ходи. Він важить кілограмів сто, слово честі! Саме його Федя обрав між перехожими і щось йому казав, схиливши голову, ніби звертався з проханням. Той обернувся — навіть його спина, туго обтягнута форменою курткою, висловлювала невдоволення.

Я підвівся. Старий телеграфіст немов наштовхнувся на невидиму вірьовку. Хитнувся важким тілом, задріботів і спинився, схопившись обома руками за груди. Мені здалося, що він упаде. Гітарист байдуже дивився на свій черевик, притупуючи ним, навіть не підвівся, скотина. така! Адже старий міг скалічитися, якби звалився на східці. На щастя, він утримався на ногах — випростався і неначе взяв у гітариста щось біле. І відразу ж попрямував далі своєю важкою ходою. Ще раз грюкнули двері пошти, але сонце вже не блиснуло у склі. А Федя-гітарист підвівся й пішов собі своєю дорогою.

Гітара залишилася на східцях.

Я огледівся — вчителя ще не було — і стрибнув через парти аж до дверей. Хтось вигукнув: “Ух!” — я вилетів у коридор і щодуху припустив униз, поспішаючи прослизнути мимо вчительської, щоб ненароком не зіткнутися з Тамарою Євгенівною.

Дзвінок заливався на всю школу, коли я вибіг із під’їзду. Вулиця здавалася зовсім іншою, ніж хвилину тому, коли я бачив її згори, і гітари не було на східцях універмагу. Я пробіг уперед, по бульвару, між тополями, і побачив зовсім близько Федю — він устиг вернутися по гітару й знову відійти кроків на двадцять. Чорний лак інструмента відбивав усе, як випукле дзеркало в автобусах: будинки, дерева, палевий корпус вантажної машини, що проїздила мимо. І мене, а поряд зі мною ще когось. Я озирнувся. Поруч мене стояв Стьопка, весь аж білий від хвилювання.

Таксі

— Ти чого? Тривога? — запитав Стьопка.

— З ним щось коїться. — Я кивнув на спину гітариста.

— З Федором? А тобі яке до того діло? Ну й псих…

Я не знав, що мені робити. Ми стовбичили серед вулиці, де будь-хто з учителів міг узяти нас на замітку і завернути назад у школу. А гітарист віддалявся, крокуючи по проспекту вниз, до Синього Каменя — це у нас селище так зветься, два десятки будинків за лісопарком. Тут визирнула із школи технічка тьотя Ніна, і ми, як зайці, чкурнули через вулицю.

Гітарист повагом крокував далі довгими смугами тіні, вітався до знайомих, стріпував чубом. Ми йшли за ним. Навіщо? Я цього не знав, а Стьопка й поготів. Він наїжачився від злості, однак поводився правильно — йшов поряд і мовчав. Так ми пройшли квартал, до нового магазину “Фрукти-соки”, перед яким стояло вантажне таксі. Воно теж було нове. Дорослі на таке не звертають уваги, а ми знали, що у місті з’явилося два нових вантажпих таксі, голубі, з білими смугами й шашками на бортах та з білими написами “таксомотор”. Сур нам пояснив, чому “таксомотор”: коли автомобілі тільки з’явилися, їх називали “моторами”. Отож одне з нових таксі красувалося над тротуаром і затишно світило зеленим ліхтариком. Мизатий водій сидів на підніжці, насвистував улюблену Федину пісеньку “На Смоленській дорозі сніги, сніги…”. Ми бачили по гітаристовій спині, що він і таксі помітив, і водія, і свою “Дорогу” почув. Він ішов розвалькуватою ходою — високий, стрункий, у чорних штанях і сорочці, з чорним інструментом під пахвою. Звичайно, водій поздоровкався до нього. Федя зупинився й сказав:

— А, привіт механіку!

Я підхопив Стьопку за лікоть, і ми пройшли мимо й зупинилися за кузовом машини. Стьопка мовчки, сердито висмикнув лікоть. Машина здригнулася, завищав стартер… Я пригнувся, заглянув під таксі й побачив ногу в чорній холоші. Нога підіймалася з землі на підніжку. Це гітарист сідав у кабіну. “Давай!” — сказав я, і ми разом ухопилися за задній борт, перевалилися в кузов, під брезентовий дашок, пробігли вперед і сіли на підлогу. Ми притискалися спинами до переднього борту, й нас не могли помітити з кабіни. І машина відразу ж рушила. Поки вона йшла тихо, я ризикнув підвестися й заглянути у віконце — чи Федя там? Він сидів у кабіні. Гриф його гітари постукував об скло.

Я притиснувся губами до Стьопчиного вуха й розповів про завідуючого поштою, телеграфіста і взагалі про Федині фокуси. Машина їхала швидко. На вибоях нас било спинами й головами об дошки борту. Можливо, тому на середині розповіді я почав сам із собою сперечатися. Сказав, що я дурень і панікер і даремно вплутав Стьопку в історію. Звичайно, Федя поводився дуже дивно, але яке нам до того діло? Він узагалі дивак. А я панікер.

Стьопка відхилився од мене й скривився. Він моєї самокритики терпіти не може. Він показав, як грають на гітарі, й прошепотів: