Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 1

Світлана Талан

Коли ти поруч

Від автора

Сюжетом свого роману я хотіла нагадати нам, людям, про те, яким швидкоплинним є життя.

Ми повсякчас кудись поспішаємо, завжди не встигаємо, метушимося, нарікаємо на життя і не помічаємо за повсякденними клопотами тих, кому справді зараз дуже важко. Ми шукаємо у близьких і родичів співчуття і порозуміння, але часом не замислюємося над тим, чи зробили самі щось добре й корисне для інших. Скажете, що ви не олігарх, не мільйонер, щоб бути спонсором і допомагати комусь, самі, мовляв, боремося за виживання. Але не завжди гроші вирішують усе – це на прикладі свого життя доводить моя героїня. Звичайна добра і чуйна людина випадково захворіла на СНІД і відразу ж була відштовхнута сучасним суспільством, яке не готове сприймати таких недужих. Проте невігластво оточення не зломило її, ту, яка залишилася сам на сам зі своєю бідою, вона не опустила руки. Не багата у фінансовому плані, моя героїня багата душевно. Її щирості, широті душі та відкритості серця, доброті, готовності до самопожертви, вмінню любити може позаздрити будь-хто з нас.

Мені дуже хотілося б, щоб ви подивились іншими очима на хворих на СНІД і стали уважнішими й добрішими до тих, хто сьогодні поруч із вами.

Частина І

Розділ 1

Іван Іванович із полегкістю зітхнув. Минув четвер – операційний день. Звичайний робочий день, як усі його сорок років, проведених у відділенні хірургії. Втім, не такий уже і звичайний. Сьогодні він провів три вдалі операції, значить, ним було врятовано ще три життя. Можна було б спокійно піти на заслужений відпочинок, переїхати жити до села, в рідну домівку і доглядати хвору матір. Він так і збирався вчинити чи не кожен день, але звільнення з роботи постійно відкладав на завтра, на післязавтра, на весну, літо, на «після відпустки». Вечорами, коли його долала втома після важких змін, він мріяв про той день, коли можна буде не сушити голову, розмірковуючи про правильність поставленого діагнозу, про непередбачені наслідки організму післяопераційних пацієнтів, а просто прокинутися рано-вранці під горлання півнів у селі і, пірнувши в густий сивий туман, спуститися до тихої річечки з вудкою в руках. А на ранок Іван Іванович прокидався під гудіння автівок, що проносилися під його вікнами, і знову поринав з головою в працю. Не можна сказати, що він придумав собі, що без нього відділення хірургії закриється і земля перестане обертатися навколо своєї осі. Просто він дуже любив свою роботу і ніяк не міг уявити своє життя без білого халата та скальпеля в руках.

Іван Іванович зняв халат, відчинив рипучі дверцята старенької шафи й охайно повісив його на плічка. Його робота не допускала помилок і вимагала постійно, щохвилини пильності, акуратності та педантичності. Таким він і був, таким його зробила робота. Чоловік увімкнув електрочайник і подивився на годинник. Ось-ось має підійти Віталій і прийняти зміну.

Віталієм Іван Іванович був задоволений. Мабуть, з усіх хірургів, з ким йому доводилося працювати, цей молодий хлопець здавався йому найбільш перспективним. Саме йому Іван Іванович із величезним бажанням передавав нагромаджені роками досвід і знання. Віталій Степанович, як звали його у відділенні всі, крім Івана Івановича, працював хірургом лише два роки, але зробив самостійно вже чимало складних операцій. Просто відчувалося, що молода людина на своєму місці. Це радувало Івана Івановича, з одного боку, а з іншого – він усе-таки ревниво ставився до талановитості молодого хірурга. Але це була добра, біла заздрість, і Іван Іванович не вбачав у цьому нічого поганого.

«Ось дочекаюся моменту, коли Віталій покаже себе з кращого боку на всі сто відсотків, тоді й піду з роботи», – задумав одного разу Іван Іванович і почав чекати відповідної нагоди.

Чайник закипів, і клацнула його кнопка. Майже одночасно з цим звуком хтось постукав у двері.

– Можна? – спитав молодий, високий, якщо не сказати довготелесий, хлопець в окулярах, відчиняючи двері.

– Заходь, Віталику, – по-батьківськи посміхнувся Іван Іванович. – Я вже і чайник закип’ятив, чекаючи на тебе.

– Я не спізнився, – зауважив Віталій, – здрастуйте, Іване Івановичу.

Незважаючи на свій високий зріст, Віталик не сутулився, як зазвичай роблять такі люди, а тримав спину рівно, наче натягнену струну, і від цього здавався ще вищим. Його веселі голубі очі дивилися з-за окулярів, випромінюючи світло радості. Він швидким, спритним рухом натягнув білосніжну шапочку на коротко стрижене світло-русяве волосся і накинув халат на зелену футболку з незрозумілим написом ML.

– Я готовий пити чай і приймати зміну, – посміхнувся він широкою посмішкою.

– Не зміну, а зміни, – зауважив Іван Іванович, ставлячи на стіл дві порцелянові чашки в дрібну синю квіточку.

– Як це?

– Мені треба з’їздити до матері в село, – сказав Іван Іванович. – Я тебе хочу попросити відпрацювати нічну зміну за себе і денну за мене.

– Без проблем, – Віталій розвів свої довгі тонкі руки в сторони. – Скільки завгодно.

– А як же твоє особисте життя? Як наречені?

– А! – Віталій недбало махнув рукою і поморщився, від чого його окуляри зробили рух до кінчика носа. – Які там наречені?

– Ех, мені б твої роки, – усміхнувся Іван Іванович і поправив сиві вуса. – Я б на твоєму місці жодної сестрички у відділенні не проминув би.

– Вони всі зайняті, – зауважив Віталій, сьорбаючи чай.

– Тоді залишаються хворі. Які тобі більше підходять: переломи, апендикси чи черепно-мозкові?

– Ну і жарти у вас, Іване Івановичу! Краще скажіть, як там ваша мати?

– Щось рана не загоюється. Що тут вдієш? Вік та цукор. Цукор, візьміть до уваги, молодий колего, гарний тільки в чаї, а не в крові, – посміхнувся Іван Іванович.

– Скільки вашій мамі?

– Вісімдесят шостий пішов.

– Та-а-ак, – протягнув молодий лікар. – Вік заважає одужанню.

– Мати ще жива, а батька вже немає десять років, – сказав Іван Іванович, і по його обличчю пробігла тінь смутку. Чоловік зробив кілька ковтків чаю, і його очі знову заблищали хитрими вогниками. – А хочеш, я тобі із села дівчину привезу? Зараз там залишився великий вибір: доярка, алкоголічка, із трьома дітьми, кинута чоловіком…