Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 1

Світлана Талан

Не вурдалаки

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Світлана Талан – вчителька за фахом. У її біографії поєдналися Сумщина та Луганщина, а у творчості – гостросоціальні мотиви (перший роман «Коли ти поруч» був відзначений Всеукраїнським літературним конкурсом «Коронація слова» за 2011 рік і розповідав про долю дівчини, хворої на СНІД) і жанр «правдивої історії» (“true story”). Саме такою правдивою історією про життя простої української жінки та її родини є пропонований вашій увазі роман. Можливо, у ньому відбилися родинні перекази, можливо, образ Марійки – простої вчительки з української глибинки – є в чомусь автобіографічним, хоча авторка та її героїня різні за віком і досвідом.

Життя Марійки (звісно, не першої Марії в історії української літератури; символічна значущість цього імені часто виявляється у творах вітчизняних письменників, згадаймо бодай «Марію» Уласа Самчука) розпочинається у тяжкі для української історії часи – напередодні Другої світової війни; саме звідти походять психологічні травми персонажів твору. У перші повоєнні роки сільська молодь, незважаючи на матеріальну скруту, докладала всіх зусиль, аби здобути вищу освіту. Для молодшого покоління, можливо, буде відкриттям, через які випробування пройшли їхні прадіди та прабаби, котрі не мали ні одягу, ні взуття, а найбільшим щастям вважали відвідини кінотеатру на зекономлені на їжі копійки. Попри такі складні життєві обставини молоді люди закохувалися, одружувалися, раділи життю. Прості буттєві радості персонажі роману намагаються знаходити в усьому.

Однак не варто вважати, що роман Світлани Талан не зачіпає суттєвіших проблем: ідеться в ньому і про зраду та довіру, безкомпромісність і пристосуванство, професійний обов’язок і прагнення до віри у суспільстві, що живе за моральним кодексом будівника комунізму. У найскладніші моменти життя Марійка приходить до церкви, адже вона – жінка, котра прагне захистити своїх дітей (нехай двоє з них і нерідні для неї), зберегти родину, незважаючи на зраду чоловіка. Уміння розуміти та прощати – ось чого навчає авторка на прикладі своєї героїні.

Зрештою, що означає вигук, винесений у назву твору, адже Світлана Талан пише не фентезі й не горрор? Марійка та її чоловік Роман усе життя працюють у школі, стративши своє здоров’я, щоб на схилі віку почути від «пихатої червономордої» судді: «Ви не діти війни, ви вурдалаки!» Ці слова виявляться фатальними для Романа, а останньою метою в житті Марійки стане написати книжку, аби довести пихатому червономордому світу: вони, їхнє покоління, змушене тепер жебрати в держави, таки не вурдалаки. Власне, на протиставленні добра і зла, людяності та жорстокості, совісті й нахабства побудовано всю розповідь, часом дещо пафосну, часом – сентиментальну, надмірно емоційну, але щиру.

Безперечно, основною читацькою аудиторією роману «Не вурдалаки» стануть люди старшого покоління: ті, хто в персонажах Світлани Талан упізнають себе чи своїх батьків. Проте й молоді, що зараз живе фактично при комунізмі, корисно буде дізнатися історію «дітей війни» та, можливо, розвіяти ілюзії про солодке радянське життя, котрі дивним чином з’являються у свідомості тих, хто народився вже після розпаду Союзу.

Катерина Романченко

Частина перша

Спогади з дитинства

Кажуть, що на кожне покоління обов’язково випадають якісь випробування. Наше покоління зараз називають дітьми війни. І не лише тому, що на нашу долю припали жахіття війни. Ми пережили випробування ще й голодом та бідністю. З раннього дитинства вже знали не на словах, що таке важка праця. Діти війни – особливі люди. Про це я знаю з власного життя.

Народилась я в мальовничому селі на Поліссі, таких немало в Україні. Наша хатинка стояла на пагорбі. Вона була маленькою та старою. Через поважний вік хата похилилася й увійшла у землю. Біля ґанку росла величезна дика груша з товстим стовбуром та густим широким віттям. Влітку вона давала приємний затінок лавці та столу, які змайстрував батько. Навесні хатинка, що стояла у тихій задумі та смутку, опинялася серед буйного цвіту вишень, слив, яблунь та бузку. Коли подих свіжого весняного вітру легенько торкався квітучих дерев, з них завірюхою падав білий цвіт на солом’яну стріху. Тоді наша хатинка переставала бути такою сумною. І вже веселіше тяглася вгору своїм похиленим димарем туди, де снував до неба жайворонок золоту нитку своєї пісні. А ще біля хати, попід тином, мати завжди садила квіти. Найбільше мені подобалися невибагливі, але такі горді мальви. Ці квіти радували око цілісіньке літо. До того ж були різних кольорів: і світло-рожеві, і білі, і яскраво-червоні. Вони були і красиві, і практичні – з їхніх квіточок можна було зробити гарну ляльку. Зірвеш рожеву квітку – і вже за хвилинку тримаєш пишну принцесу у рожевому платтячку, візьмеш червону – ось і подружка принцеси!

Упродовж городу тяглася вузенька доріжка, поросла м’яким споришем. Вранці травичка вкривалася росами, стаючи схожою на прохолодний вологий килимок. Якщо побігти цією вузенькою росяною доріжкою через садок та город, то опинишся біля самого берега невеличкої тихої річечки. Сюди ми бігали щоранку вмиватися. Мила ж не було, але біля берега росла травичка з біленькими квіточками, яку ми називали «мило». Якщо її добре розім’яти, то вона починала милитися, ніби справжнє мило. Біжиш вранці до річки, над якою завис сивий туман, роси обпікають босі ноги, аж дух перехоплює. Хлюпнеш в обличчя холодної води – де й сон подівся! Проте одразу відчуєш і бадьорість, і приплив сил.

До самого городу тяглася тиха затока, затінена старезною вербою з покрученим корінням. Батько казав, що ту вербу саджав його батько, наш дідусь. А в тихій річці вода чиста та прозора, наче кришталь. Влітку можна було спостерігати, як зграйки рухливих мальків гралися у воді, то вискакуючи на сонце, то ховаючись у тінь верби. Іноді до берега підпливала велика повільна рибина, тикалася носом в оброслий водяним мохом камінь і подовгу стояла, ніби прив’язана, ліниво поводячи широким хвостом. Узимку крига сковувала річку, і тоді можна було прямо з городу потрапити на ковзанку. Та якби ж то дитинство було таке прекрасне, як барвистий та сонячний світ навколо!