На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 19

— Платоне, ти дуже хороший… я… Так усе погано у нас з тобою…

Чах-чах, ч-чу-чу…

— Платоне, ви не встигнете! — крикнула Ольга Аркадіївна.

Наташа провела Платона в тамбур, він поцілував її і вискочив з вагона… О люди, навіщо ви повигадували поїзди, які забирають коханих?

*

У школах розпочалися заняття, а Васька нема. Незабаром Гайворон отримав листа:

«Здрастуй, Платоне! Пише тобі твій брат Василь. Повідомляю, що я більше не приїду. Коли я приїхав, то наша сестра Галя плакала і ще плаче. Вона рубала дрова і поранила собі ногу. І вона боїться сама ночувати в хаті, а зі мною їй веселіше, і ми будемо жити вдвох. Я буду вчитися на п'ятірки і на четвірки, а трійку хіба що схоплю з російської мови, бо не знаю, де пишеться м'який знак, а де не пишеться. Їсти у нас є що, дядько Ничипір намолов борошна і нам приніс. Юхим купив нову гармошку. А так усе по-старому. Ти за нас не журися, а живи. Привітів тобі ніхто не передавав, бо я нікому не казав, що пишу тобі. А ти передай привіт усім хлопцям з нашого двору, а найбільший — Льоні з дев'ятої квартири і тьоті Дусі. Скажи їй, що то я розбив синю чашку, щоб вона знала хто. У школі скажи, що Василь Гайворон зостався в селі, бо таке положеніє.

Цілую тебе, Твій рідний брат Василь»

9.

Перший сніг. Може, мільйони років тому, ще коли замість Сосонки росли дрімучі ліси або океанські хвилі гойдались під безмежністю галактик, вперше випав він у цих місцях. А може, сніги і заметілі приносили на своїх горбах льодовики… Хоч би як там, а світ влаштовано прекрасно,— в цьому абсолютно переконані громадяни села Сосонки, починаючи від тих, які вже можуть бодай рачкувати, до тих, хто ще не соромиться ковзати з гори на портфелі, на клепці з діжки, в старих ночвах або просто стати на подвір'ї чи на вулиці і горланити:

— Сні-і-іг! Сні-і-іг!

Васько летить з гори на якійсь старій затулі, аж вітер свистить у вухах. А за ним ціле військо, рожевощоке, трошки зашмаркане.

— Сні-і-іг!

— З дороги-и! З дороги-и!

Васько налітає на якогось чоловіка, ледве не збивши його з ніг, перекидається і винувато дивиться спідлоба на чорнобороде обличчя Полікарпа Чугая. «Зараз уб'є», — думає хлопчик, готуючись прийняти смертну кару. А щоб умерти по-геройськи, він, про всяк випадок, кричить страшному чоловікові:

— Вовкулака!

Чорнобородий нахиляється, піднімає Васька із землі, обтрушує з пальтечка сніг і мовчить. Васько бачить його очі, і вони не здаються страшними. Вони сумні.

Полікарп Чугай мовчки йде під гору, згорбившись, немов несе на собі важкий тягар.

— Вовкулака!

— Вовкулака! — дружно підхоплює військо бойовий клич свого отамана.

— Тихо, ви! — прикладає Васько пальця до рота.

Йому раптом стає жалко цього бородатого чоловіка, якого ніхто не любить у селі. Його бояться, ним лякають малих дітей.

Васько аж на горі доганяє Полікарпа Чугая:

— Я… не буду більше, дядьку…

На хлопчика дивляться сумні очі:

— Будеш…

Чугай проходить біля кооперації, біля контори, скрізь люди — і ніхто не вітається з ним. Ні, он якась дівчина підбігла. То Степка — впізнає Васько.

— Чого ти не поснідав, тату? — поспішаючи за батьком, питає вона.

— Та-а,— махає рукою Полікарп.

— Де ти був?

— Гній вивозив…

— Здрастуй, Степко.

— Добридень! — Це не йому, а дочці. А колись вітались.

Відвертаються люди: іде Полікарп Проклятий… А колись…

Красива жінка була в Полікарпа Чугая. Привіз він її десь аж із Кубані, як з фронту вернувся.

— Оце, мамо, жінку вам у хату привіз і доньку,— сказав старій матері, знайомлячи з вродливою, вогнеокою Мартою.

— Слава богу,— промовила мати.

Уже потім стара Чугаїха розказала сусідам, що познайомився її син з Мартою на Кубані, як у шпиталі лежав. Вона там сестрою милосердною була. А як Полікарп з війни прийшов, то слово здержав, приїхав та й забрав її, уже з дитиною. Полікарп такий, як що скаже, то не поступиться…

Не могла нахвалитися Чугаїха своєю невісткою:

— Що вже роботяща, то вірите, кумо, не дасть мені за холодну воду взятись. Рано встане, пізно ляже… А донечка, як лялечка. Степкою назвали…

Полікарп дивиться на Степку і пригадує, як віз їх з Мартою із станції, коли приїхали вони з Кубані. Занедужала в дорозі Марта, то позичив Полікарп санчата в Косопіллі, бо рік був тяжкий — коней не дістанеш, посадовив дружину з дитям та так і привіз додому.

— Оце любов! — аж ломилися тини під вагою сосонських молодиць.

— На санчатах свою розлюбезну возить!

— Житиме в нього, як у бога за пазухою…

— Знайшов Полікарп своє щастя!

— А вона ж, безсоромна, хоч би в селі з саней злізла. Розсілася!

— От жінки тепер пішли!

Полікарп тільки усміхавсь.

Десь в п'ятдесятому році завербувався Чугай на далеку Північ, щоб заробити грошей та хату поставити. Листи писав і гроші Марті висилав справно. Так минув рік, а восени написали добрі люди, щоб вертався Полікарп додому, якщо хоче жінку мати. Зв'язалась вона з Ладьком Мартиненком і днює, і ночує в нього, а стара Степанида вже й очі виплакала.

Не їхав, а летів додому Полікарп. Всього він міг чекати, тільки не Мартиної зради. Як він любив її!

Від Косопілля до Сосонки Полікарп біг, хотів кричати, але йому забивало дух. Вив, наче сто голодних вовків. По дорозі він підняв залізного лома і розмахував ним, як паличкою.

— Де вона?! — вдерся до хати.— Де вона, мамо?!

— Втекла, сину, з Ладьком втекла, невірна, ще вчора…

— А Степка?

— Не віддала я, сину, вітряній…

Полікарп упав на піл, пальці його вп'ялись в краї дощок…

Увечері Чугай з божевільними очима блукав по вулицях села, і від нього тікали діти.

Вночі зірвався страшний вітер, гнав над селом хмари пилюки і зносив стріхи з хат. Раптом серед цього реву пролунав дзвін.

— Пожежа-а-а!

— Горить!

— Люди-и-и!

Високий, розтерзаний вітром, стовп вогню стояв над Ладьковою хатою. Бігли з відрами люди, кричали, плакали. А вогонь уже перекинувся на другу хату, на третю — і скоро вся вулиця палала у вогні.

Полікарп лежав без пам'яті в обсмалених кущах бузини… Від самосуду Чугая врятував Ничипір Сніп. Стояв над ним з сокирою в руках і кричав:

— Не дам! Геть від нього!

Сімнадцять хат згоріло у Сосонці тієї страшної ночі. Полікарпа Чугая засудили на десять років. На суді він плакав:

— Люди, простіть мені…

Люди не прощали. Не могли простити ті, кому довелось потім з дітьми по два-три роки жити в землянках.

На згариську, як іронія долі, стояла цілою тільки стара хата Полікарпа…

Через десять років повернувся Чугай додому. Застав дочку дівкою, а матір — сліпою від сліз і горя.

Обмацувала тремтячими руками голову сина, і їй здавалось, що він такий, як і був. Мати не бачила сивини та глибоких зморщок, які нещадно посікли обличчя Полікарпа.

— Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна і проси прощення у людей, бо тобі з ними жити… Іди…

І Полікарп ходив, падав навколішки:

— Простіть мені, і хай діти ваші простять.

— Бог простить…

— Простіть ви, й діти ваші хай простять,— біля другої хати.

— Іди, іди, дитину через тебе поховала, проклятий…

— Простіть ви і…

Люди простили, але не забули. Перед самою смертю стара Чугаїха покликала сина і прошептала:

— Така моя воля, сину, щоб ти спокутував свій тяжкий гріх перед людьми. Жити тобі тут, поки в кожній хаті не усміхнуться до тебе… Чуєш?

— Чую, мамо…

— Прокажи за мною: «Жити мені тут, поки в кожній хаті…»

— Жити мені тут, поки в кожній хаті…

Вже ось півроку, як повернувся Полікарп, а не чув ще доброго слова від людей. Хто привітається, а хто так пройде. Проклятий. І Полікарп мовчав. Щодня приходив у контору і просив найважчу роботу. Він копав силосні ями, усю осінь і зиму корчував пеньки. Сам у лісі. Діти прозвали його вовкулакою.