На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 2

Бідні міські вітри, нема вам простору. Навіщо вам битись у цих кам'яницях, зривати старі дахи і куйовдити зачіски модниць? Шугайте, вітри, над степами, розсівайте над чорними гонами рясні дощі…

Платон підставляв вітрові лице і вловлював п'янкі запахи осіннього поля. У пам'яті спливла Сосонка і мати. Як вона там? І листів нема. Напевне, образилась, що після практики тільки на два дні й приїхав. Провела за село, сказала на прощання:

— Жаль, сину, що їдеш з батьківської хати… Поробив би і це літо в колгоспі, як торік… Хвалять тебе люди, спасибі їм…

— У мене, мамо, в місті саме сезон… Туристи всякі приїжджають, заробити можна, ще ж два роки вчитись, а на саму стипендію не протягну…

— То кінчай швидше ту науку та повертайся, бо земля сили молодої вимагає і люди тебе ждуть… Матері тяжко було йти, вона задихалась.

— Мамо, ідіть уже додому,— попросив Платон.

— Ще он до тієї вербички проведу… А ти ж, сину, приїжджай.

…Якась машина різко загальмувала біля самісінького тротуару, Платон аж відсахнувся. Відчинились дверцята знайомого вже «Москвича».

— Я сигналю, сигналю, а ви не чуєте,— швидко заговорила дівчина.— Сідайте, бо зараз буде дощ, промокнете до ниточки.

Платон сів у машину.

Ні, ця русява красуня явно не могла претендувати на звання першокласного водія. «Москвич», певно, це відчував, бо незадоволено гарчав, шарпався і тицявся своїм тупорилим передом куди хотів. Коли ж хвацько збив цементову смітницю, яка поважно стояла на тротуарі, Гайворон не витримав:

— Так ми з вами, синьйорино, не доїдемо. Сідайте на моє місце.

— Я не синьйорина, а Наталка,— відказала сухо, але місцем поступилась.

— На якій вулиці ви живете?

— На бульварі Лесі Українки.

— Довезу.

Платонові в дзеркальце було видно Наталчині очі, а коли трохи відхилився, то і все обличчя.

— Вам так незручно дивитись на мене,— мовила дівчина і повернула дзеркальце.— І взагалі, нічого цікавого не побачите…

— Мені подобаються такі скромні дівчатка,— відповів юнак.

— Перше враження може бути помилковим,— застерегла Наталка.

— Розберусь…

На поворотах дівчина мимоволі тулилась до Платонового плеча, і тоді в нього на якусь мить виникало нестерпне бажання обняти її. Краєчком ока бачив стрункі ноги…

— Ви теж не дуже уважний шофер, треба дивитись на дорогу,— промовила Наталка і натягнула на коліна плаття.

— Можете не турбуватись, я два роки бронетранспортери водив,— сказав Гайворон і відчув, що червоніє. Зв'язався на свою голову. Відвези її додому, а потім чалапай до гуртожитку через усе місто. А ось і бульвар…

— Де ваш будинок?

— Ми вже проїхали,— якось по-дитячому засміялась Наталка.

— Чому ж ви не сказали? — зупинив машину.

— Я не хочу додому. Давайте поїдемо в ліс. Добре?

— Давайте,— сказав зовсім не те, що хотів, Платон.

— Я так люблю ліс! І цю осінню пору,— дивились на хлопця сині, зажурені очі.

Дрібно барабанив дощ по кузову машини, поскрипували «двірники», марно силкуючись дати раду тисячам краплин, що нещадно сікли вітрове скло.

— Часто ви їздите на такі екскурсії? — єхидно посміхнувся Платон.

— Ні, це вперше,— не зрозуміла натяку Наталка.

— Цікаво… Але ж ви зовсім не знаєте мене.

— То й що?

Машина вирвалась за місто, Гайворон повернув на шосе, що струміло чорною стрічкою вздовж ріки.

Вони мовчали. Оце «То й що?», байдуже сказане дівчиною, викликало безліч сумбурних думок у Платона. Хто вона? Примхлива донька якогось солідного таточка? А може, з тих, що вискакують заміж за стареньких академіків, а потім наставляють їм роги? А може, вона просто… Ні, Платонові чомусь дуже не хотілось, щоб вона була такою. Та в душу не заглянеш. Хіба він не зустрічав отаких непорочних дівиць у чорних панчохах біля ресторанів і готелів…

Почався ліс. Стояли в тихій задумі сосни, біліли берізки. Гайворон звернув у просіку і, від'їхавши з кілометр від шляху, зупинився.

— Я трошки походжу,— сказала Наталка, накинувши легенького плаща.— Я сама… ви посидьте, Платоне.

Не дочекалась його відповіді, повільно вийшла з машини і пішла просікою.

— Ще цього не вистачало. Тьху! — Хлопець закурив спересердя. Дівчини вже не було видно, тільки на піску залишились її маленькі сліди. Увімкнув приймач. Полилась тиха мелодія «Пісні без слів». Платон подумав, що, напевне, Чайковський писав її теж восени, коли йшов дощ і тривожно шумів ліс. Людини нема, а пісня залишилась… Ридала скрипка в лісі. Йому раптом стало страшно. Відчув себе самотнім, маленьким перед силою цієї музики і природи. Справді, хто він? Прожито двадцять п'ять років. Це, може, половина життя. І нічого ще не зроблено. Треба було залишитись в армії. Пішов би в ракетні війська… Офіцер ракетних військ Платон Гайворон — звучить. А так — агроном. Він бачив себе, агронома, через два роки: ішов грузькою дорогою в мокрій накидці з істиком в руці… Бідолашний… Ні, він не буде ходити з істиком! Простіть, мамо, але не буде. Його можуть і в інституті залишити.

Правильно, залишиться на кафедрі мікробіології. Треба кинути до біса оці підробітки на станції і взятись за навчання, якщо не хочеш ходити з істиком по полях і матюкатися з бригадирами. Можна жити в місті і їздити з отакими дівчатками до лісу…

І Платон бачив себе аспірантом. Ні, професором. Ось він іде по інституту, молодий, гарний. (Кажуть дівчата, що він гарний). Іде, в сірому костюмі, в білій сорочці і в жилетці. Так, обов'язково, в жилетці. При його появі студенти чамріють: такий молодий, а вже професор… А що? Він доб'ється. Відчув, як радість сповнила груди. Вискочив з машини, широко розставив руки і закричав:

— Ого-го-го!

«…Го-го»,— повторила луна. І знову тихо. Тільки дощ…

Платонові стало соромно перед самим собою, наче зробив щось підленьке. Професор в жилетці, тьху. По агробіології ледве трійку не вліпили — пожаліли, щоб стипендію мав… Треба матері грошей послати. Казала, у Васька черевиків нема, а в Галинки — пальта… Ця ось на машині в ліс хлопців возить, краля, а та у фуфайці дівує… Так, Галинці вже сімнадцять. Треба сьогодні ж послати гроші і листа.

До машини повільно йшла Наталка. Збуджено горіли очі, мокре волосся припало до щік. Зараз вона була дуже схожа на якусь артистку.

— Вам не було скучно? — запитала.

— Ні,— з викликом відповів хлопець,— тільки обридло чекати.

Наталка поправила зачіску, і схожість з артисткою розвіялась,

— Пробачте. Поїдемо? — Вона сіла в машину, навіть не скинувши плаща. Сиділа із заплющеними очима, відкинувши голову. Уста напіввідкриті, довгі густі вії ледь-ледь тремтіли. Дівчина була чарівна в цьому забутті — Платон уже не міг відірвати погляду. Ще й мрійницю корчить з себе… Рвучко обійняв і поцілував у губи…

Вона вперлась руками в груди хлопця, крутнула головою і нарешті вирвалась з обіймів. В очах Наталки шаленіли злі іскорки. Раптом знову стала схожа на артистку.

— Ви… ви не смійте! Як вам не соромно!

— Що, мамі поскаржитесь? — дурнувато засміявся юнак і став собі таким гидким, що ладен був провалитись крізь землю.

— Не чіпайте мене! — Наталка прожогом вискочила з машини.

— Я пожартував, я… нічого,— виправдовувався Платон.— Сідайте, я більше не буду, слово честі.

Наталка опустилась на заднє сидіння і закуталась у плаща. Гайворон натиснув педаль, і «Москвича» немов вітром винесло на шосе…

Платон дивився тільки на дорогу, боявся повернути голову, щоб не стрітись поглядами. А Наталка сиділа з заплющеними очима.

Дав волю всім кінським силам, що таїлися в стареньких циліндрах, і машина мчала, лишаючи за собою гриви сизого диму. Раптом машину на величезній швидкості перегнали два міліцейські мотоцикли. Подавши знак, патрулі зупинились. Платон загальмував. Високий суворий капітан у мокрому плащі швидко підійшов до машини і тоном, який не обіцяв нічого доброго, промовив:

— Ваші документи!