На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 25

Конференція в районі, як писали газети, пройшла організовано і на високому рівні. Бунчук був тільки страшенно незадоволений, що другим секретарем райкому обрали Олександра Мостового — редактора газети.

— На молодих ставлять,— скаржився Кутневі.— А що ті молоді знають? У нас досвід, ми все пережили… Посивіли в номенклатурі.

— Мда-а,— співчував Кутень.— Цей Мостовий — гарячий дуже… все за якусь правду розпинається.

— Бачили ми таких! Я йому швидко роги зверну,— пообіцяв Бунчук.— Подумаєш, вищу освіту має!

— Мда-а,— тягнув Кутень.— Зелений ще він.

*

Після розмови з Кутнем Макар приїхав у райком, щоб нагадати про себе Петру Йосиповичу Бунчуку.

— А-а, сосонський «президент»,— весело зустрів Макара Бунчук. І Підігрітому стало дуже приємно, що саме так назвав його секретар.— Що скажеш?

— Провідати вас надумав, давно не бачив, Петре Йосиповичу,— відповів Макар.— Може, вказівки які будуть, бо Коляда хворіє, а я, значить, на двох стільцях…

— А де зараз Коляда?

— В обласній лікарні… Нерви… Спрацювався.

— Одужає. Коляда — це голова,— похвалив Бунчук.

— Це — голова,— погодився Підігрітий.

— А якщо не зможе працювати, то іншого знайдемо. Не святі горшки ліплять. Хіба ти не потягнеш?

— Я? Важкувато буде,— перебирав китички зеленої скатерки Підігрітий.

— Ти п'ять таких Сосонок потягнеш,— запевнив Бунчук.— Я тебе знаю, і Василь Васильович Кутень про тебе розповідав.

— Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно.

З кабінету Макар Підігрітий вийшов з такою гідністю, що секретарка аж встала.

Вдома Макар Олексійович разів з десять дослівно переказав дружині свою розмову з Бунчуком:

— Він мені каже: «Ти таких п'ять Сосонок потягнеш, не один рік знаю…» А я йому кажу: «Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно…» А він мені…

З кожним разом подробиць ставало все більше, а коли Макар почав розповідати Олені вдесяте, то виходило, що Бунчук з ним проговорив не менше трьох годин і сказав, що такий товариш і з районом справився б…

А Коляда тим часом лежав в обласній лікарні, де йому робили повне обстеження та дослідження. Через тиждень його запросив головний лікар і сказав:

— Так ось що, Семене Федоровичу. Ви — абсолютно здорова людина. З нервами у вас, правда, поганенько, але поприймайте ліки, які ми вам припишемо, і проживете ще сто років. Їдьте додому та працюйте.

На радощах Семен Федорович купив собі нового костюма, зайшов до перукарні і вийшов звідти, як нова копійка. Відчув, як налилися силою м'язи. Аби переконатись, що це так, Семен Федорович пробував зігнути пальцями п'ятака в кишені. П'ятак не гнувся, тоді Коляда, чекаючи на зупинці трамвая, взявся руками і похитав телефонного стовпа.

— Громадянине,— підійшов міліціонер,— цей стовп повинен стояти, не розгойдуйте.

На вокзалі та у вагоні Семен Федорович ходив з піднятими плечима, трохи відставивши лікті од тулуба,— так ходили циркові борці. Чемодан ніс одним пальцем. Палець посинів, але Коляда не здавався.

Фросина просто-таки не впізнала свого чоловіка, коли Семен Федорович, підстрижений, поголений, у новому модному костюмі, з'явився вдома. Вперше у житті він привіз Фросині подарунок — нейлонову кофтинку, яку, при всьому бажанні, вона ніколи не могла одягнути.

За вечерею Семен Федорович навіть розмовляв з дружиною. І тоді Фросина розкрила перед ним усі карти Макара Підігрітого:

— Хоче стати на твоє місце. Вже був у районі, в секретаря, той сказав, що з'єднає п'ять таких колгоспів, як сосонський, і призначить головою Макара…

— Що, знову будуть укрупнювати? — насторожився Коляда.

— Не знаю, що будуть робити, але секретар просидів з Підігрітим весь божий день і нікого до себе не впускав… Хвалився Макар, що, може, візьмуть його і в район… Але пізніше…

— Та ну?

— Михей казав, а він усе знає…

— Оце так Макар! Але й ми не ликом шиті!

— Ти йому покажи… Хай не наступає нам на ноги, бо ми хвицаємось. Не доріс ще Підігрітий до голови…

12.

Надворі ще ніч, але Данило Вигон по зорях бачить: скоро світатиме. Як ота зірочка почне згасати, то, вважайте, що й ранок почався. Та й довгі ж оці ночі зимові! Сидиш, сидиш, а воно ніч та ніч… Данило Степанович у кожусі, з берданкою походжає біля комор. Звідси йому видно все село. Знав Данило, у якій хаті найраніше засвітиться. Отой вогник — у Ничипора Снопа. Марія не заспить. А це вже Мирон Мазур прокинувся, до кузні збирається. Потім спалахнуть віконця у Сави Чемериса і в Михея. Засвітиться в Коляди. А то ж у кого горить? А-а, то в Підігрітого.

Над хатами з'являються стовпчики диму. Мабуть, уже є шоста година. Данило Вигон дивиться на небо, на освітлені вікна, бере залізного шворня і шість разів б'є по рейці. В обов'язки Вигона входило вибивати дванадцяту годину ночі й шосту ранку. Хлопці кажуть, що дід помиляється не більше, як на п'ять хвилин вночі і на десять — вранці.

Вигон уже знає, кого першого він побачить, з ким покурить. Зараз будуть поспішати на ферму доярки, конюхи, потім до кузні йтиме Мирон Мазур, з ним уже й поговорить Данило Степанович…

Ранкову тишу прорізує свинячий крик — це вже десь Михей орудує, буде в когось свіжина. О, та це ж Макар Підігрітий коле кабана, на його садибі спалахує вогнище: смалять. Є в Макара околоти, бо як нема, то Михей паяльною лампою смалить, але сало вже мав не той смак… Славний чоловік оцей Михей, роздумує Данило. Тільки невезучий. Все у нього не так, як у людей. Збирав років зо два гроші на корову. Купив, а вона через два дні здохла. А то вирішив викопати погреба під хатою. Копав, копав, поки й хата не перекосилась…

А одного разу поїхав Михей базарувати до міста. Купив того-сього, додому збирається. Коли дивиться — сидить біля рундуків хлопець у матроському бушлаті, покурює і цвіркає крізь зуби, а біля нього стоїть залізний бачок, величенький, у червоне пофарбований, і з ручками по боках.

— Продаєш? — питає Михей.

— Продаю,— каже хлопець.

— Скільки ти за нього хочеш?

— Та п'ятдесят карбованців дайте і беріть.

Тоді ще старі гроші ходили. Жаль Михеєві стільки давати, але ж бачок дуже славний: збіжжя якого можна пудів зо три всипати.

— Бери сорок,— каже Михей.

— Сорок п'ять.

На цьому й порішили, дав Михей гроші, хлопець і щез. Витрусив Михей з бачка якісь папірці, на плечі та й іде. Коли це до нього міліціонер:

— Ви куди несете урну? Поставте на місце, громадянине!

— Чого ти, чоловіче, до мене пристав, за свої купив.— І йде.

Міліціонер свиснув. Зібралися люди.

— Громадянине, це ж смітниця, поставлено її на базарі для культури і гігієни, а ви крадете. І он стоїть така сама.

Подивився Михей: справді, така сама стоїть.

— А щоб знали надалі, що таке порядок,— каже міліціонер,— то платіть п'ять карбованців штрафу.

…Ще один вогник засвічується. То в Гайворонів. Тяжко Платонові доводиться.

Порядок у хлопців залізний. Продзвенить будильник, і вони з Васьком схоплюються з ліжок. У сінях умиваються холодною водою. Потім Васько підмітає підлогу, а Платон готує сніданок. Меню стале і просте — картопля з салом та чай. Але Платонові треба готувати й обід, бо прийде він з роботи, а Васько зі школи,— ніхто ж не зварить. Кілька разів пробував зготувати борщ, але з тієї штуки нічого не вийшло, тому було вирішено перейти на куліш і пшоняну кашу.

Платон порається біля печі, руки в сажі, попечені, а дрова не займаються, хоч плач.

— Внеси-но, Васько, гасу.

Хлюпнув — спалахнули дрова. Вода закипіла. Висипав Платон у миску картоплю, Васько до рота — не їсть.

— Ти чого кривишся?

— Та вона, Платоне, гасом смердить.

— От біда нам з тобою. Бери сало їж.

— Подивись, Платоне, може, й куліш з гасом. Платон піднімає рогачами банячка, але він, зачепившись за горщика, перекидається. З печі вилітав хмара сивої пари, і дрова гаснуть.