На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 29

Олег Динька довго копирсався в замку, поки нарешті відімкнув хату. Лампа-десятерик не горіла, бо не було гасу. Динька приніс лампу з сільради. У так званому залі під стінами стояло кілька лав, у кутку — хиткий столик, поскрипувала під ногами стара підлога, дверцята грубки були відчинені, і в ній тужно завивав вітер. У другій кімнатці стояло кілька шаф з книжками, а на столику — шахова дошка, на якій чорні дали мат білим.

— Пішли, Динько,— сказав Мостовий,— ні, ні, клубу не зачиняй.

У сінях, що розмежовували контору колгоспу та сільраду, рівненьким стосом лежали дрова.

— Бери, Олег.— Перше ніж встиг Динька щось зрозуміти, Мостовий наклав оберемок дров і поніс.

Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку. Дрова були сирі і ніяк не хотіли займатись. Секретар райкому аж посинів, роздмухуючи вогонь. Нарешті маленький язичок полум'я лизнув кору, осика зашипіла і здалась.

— Горить, — задоволено промовив Мостовий, обтрушуючи з пальта тирсу.— Віник є?

— У сільраді.

— Ходімо.

Поки Динька шукав віника, Мостовий зняв скатерку зі стола Підігрітого і наказав Диньці взяти радіоприймача. З контори колгоспу вони, після деяких роздумів, забрали три стільці і познімали лляні фіранки з вікон.

Коли безмежна цікавість привела Михея Кожухаря до клубу, то він побачив, що в хмарі пилюки, яку здійняв Динька, замітаючи підлогу, Мостовий поліном прибивав фіранки на вікнах.

— Пойняв,— сказав Кожухар і заходився допомагати Мостовому.

Динька загорівся і, махнувши рукою на майбутні неприємності, приніс із колекції Підігрітого, що зберігалась і в сільраді, з десяток найкращих різнокольорових плакатів. Пришпилили їх на стінах.

— Ну, як? — ходив по залу Мостовий.

— Тепер уже інший фасон,— з гордістю промовив Динька.

— Поклич хлопців і дівчат,— сказав секретар.— І того, Платона Гайворона, обов'язково.

— Це ми в момент,— і собі підхопився Кожухар.

— Ви покличте Платона, а я до Степки збігаю,— уже на вулиці сказав Динька Михеєві.— Тільки ж не говоріть нікому, що Мостовий дрова таскав і фіранки чіпляв, бо засміють, а це ж секретар…

— Вас засміють,— відповів Михей і захитався на своїх довгих ногах.

Мостовий залишився в клубі сам. Він скинув пальто, сів на лаву біля грубки. Нестримно боліла нога. Олександр довго розтирав її, але це не помогло. Стомився за день.

Поклав пальто під голову, ліг. Руки і ноги були такі важкі, що не хотілось і ворухнути ними. По радіо передавали концерт молодих виконавців. І раптом диктор оголосив:

— Виступає солістка філармонії Тамара Крайниченко.

Підійшов до приймача. Так, це був її голос. Співала його улюблену пісню — «Вогник».

З Тамарою Мостовий познайомився ще в п'ятдесят шостому році, у госпіталі, куди привезли його, двадцятирічного сержанта, з Будапешта. Вона прийшла зі своїми подругами-дев'ятикласницями провідати поранених солдатів. Олександрові запам'яталась тоді гарненька невеличка дівчина, яка напрочуд славно співала. Після госпіталю він демобілізувався і приїхав до батьків у Дніпропетровськ. Зо два роки був секретарем комсомольського комітету металургійного заводу, а потім його послали до вищої партійної школи.

У Києві Олександр розшукав Тамару. Вона вчилась у консерваторії.

Мостовий був безнадійно закоханий в неї. Коли говорив про це дівчині, та завжди відповідала:

— Сашко, у нас попереду — вічність.

Закінчивши школу, поїхав редагувати районну газету. Прощаючись, запитав:

— Ми ніколи з тобою не зустрінемось, Тамаро?

— Я не можу їхати, що я робитиму в тому Косопіллі? Проза життя, Сашо, нічого не вдієш, але перед нами — вічність…

Вона помахала ручкою і сіла в таксі, що чекало на неї біля вокзалу. Олександр побачив, як високий чоловік у світлому костюмі відкрив дверцята машини і обняв Тамару за плечі.

Робота в газеті не залишала багато часу на душевні страждання, і тепер він тільки часом згадував свою Тамару, яка була так впевнена, що перед нею — вічність…

Косопільські дами ніяк не могли примиритись з тим, що молодий редактор неодружений, і переконували своїх дочок, незаміжніх сестер та племінниць вжити всіх заходів і виправити цю помилку.

Кожної суботи влітку або і в будні вечори палісадник, що ріс біля редакції, заповнювали ті, хто не втратив надії привернути увагу Мостового до своєї персони. Сміливіші з них ставали на ризикований шлях — вони приносили до редакції свої вірші. Але далі розмов про рими справа не йшла.

Правда, одного разу Мостовий пішов у Будинок культури на танці. Другого дня його викликав Бунчук:

— Ви так, Олександре Івановичу, порозтрушуєте весь свій авторитет, який вам створюємо ми. Що за комсомольські звички? Коли ви так любите танцювати, то танцюйте вдома, щоб ніхто не бачив… Ми он зриваємо заготівлю картоплі, а ви — навприсядки… І, взагалі, вам треба одружитись, бо ви дотанцюєтесь…

— Колись я скористаюсь з вашої поради, Петре Йосиповичу,— пообіцяв Мостовий.

Тамара проспівала пісню, вогник згас. Мостовий знову ліг на лаву, заплющив очі і думав про те, що так і не зміг розпізнати загадкової Тамариної душі. Мабуть, у неї було якесь інше життя, про яке він не знав. Добре було б зустрітись з нею. Напевне, вже вийшла заміж… А може, поїхати? Що він їй скаже?.. Чого це так розболілась нога? Хороше лежати біля гарячої груби… Стомився він…

На вулиці Платон зустрів хлопців та дівчат, яких Динька вів до клубу. Попереду йшов Михей Кожухар і розпікав усіх:

— Та який же ви в біса комсомол? Дожилися до того, що секретар райкому у вашому клубі фіранки чіпляє і дрова носить! Та з вас уся область сміятиметься, елементи ви несвідомі.

Мовчки ввійшли до клубу і зупинились на порозі: секретар спав.

— Тс-с,— замахав руками Динька,— давайте почекаємо на вулиці. Він, знаєте, скільки обходив сьогодні…

Хтось ненароком грюкнув дверима — Мостовий прокинувся. Зіскочив з лави.

— Пробачте, я трохи задрімав… Заходьте. Тепер давайте знайомитись, кого не знаю. Ти, Юхиме, грай марш…

— Оля.

— Софія.

— Степка.

— Світлана… Я вас знаю…

— Марина.

— Петро.

— Дмитро Кутень, зустрічалися.

— Володя.

— Максим Мазур… Я більше того бугая не чіпатиму…

— Ну, Платоне, ми з Динькою твоє завдання виконали. Хотіли помити підлогу, але не було часу, іншим разом приїду…— сказав Мостовий.

— Пробачте мені, Олександре Івановичу, я не хотів образити вас, то я так, зі злості,— промовив Платон.

— Буває. Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь, будьте, як удома,— запросив Мостовий.

Юхим грав, але ніхто і не думав танцювати. Дівчата розглядали плакати так, ніби перед ними висіли полотна найвидатніших художників, хлопці юрмилися біля приймача. Олег Динька, скориставшись тишею, почав промову:

— Нам усім повинно бути соромно, що ми занехаяли культурно-масову і виховну роботу, а я підкреслював завжди, що…

Що завжди підкреслював Динька, присутні не почули, бо його перебив Мостовий:

— Збори ви проведете без мене, а зараз давайте заспіваємо.

— Це можна,— сказав Михей Кожухар і махнув своїми довгими руками…

Розходились тоді, коли дід Вигон гучно вдарив у рейку дванадцять разів. Михей запрошував Мостового до себе ночувати, але втрутився Платон:

— Та ми з Олександром Івановичем підемо до мене.— Він хотів якось загладити враження від першої зустрічі з Мостовим.

— Завтра чергують у клубі Максим і Софія! — нагадував десь з другої вулиці Олег Динька.

Провівши Мостового в другу кімнату, Платон заходився готувати вечерю. Нарізав сала, хліба і приніс чайник кип'ятку.

— Вибачайте, але ми з Васьком самі куховаримо, і я нічим більше не можу вас почастувати.

— Та що ти, Платоне, у нас — царська вечеря! — А після паузи спитав, дивлячись прямо в очі хлопцеві: — Тяжко тобі?

— Не легко… Інколи хочеться тікати…

— Звідки?

— З села. Приїхав з міста і наче втрапив у дев'ятнадцяте століття. Коли жив тут, звик, а побачив трохи світу…