На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 37

— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…

— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?

Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?

Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…

Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?

— Що ти говориш, Наташо?

— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.

— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.

— Якщо зможу.

— Ти вийдеш за мене заміж?

— Оце, я розумію, запитання!

— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…

— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…

— Ти про що?

— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…

— Наташко, як ти можеш так говорити?

— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.

— Ти не любиш мене?

— Хіба ти сліпий?

— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?

— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.

— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.

— Платоне, не треба будувати повітряні замки.

— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.

— Надію я залишаю тобі… і собі.

Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.

— Я буду ждати,— сказав Гайворон.

— Жди.

— Ти будеш моєю, Наташко…

— Твоєю, або нічиєю.

— Коли?

— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.

Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.

— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.

— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.

— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.

— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…

— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.

Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.

— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.

— Я сказала, що подумаю.

— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…

— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.

— Михайле, що вона говорить?

— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?

— Коли весілля? — питає полковник.

— Прочитаєте наказ по гарнізону.

— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…

— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.

— Я кажу про лікарів.

— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.

— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.

— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.

— Ти поїдеш до нього? Коли?

— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.

— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…

— Все може бути,— погоджується Нарбутов.

— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!

— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.

— Ти її відпустиш у село?

— Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди.

— У нього є ще сестра і брат…

— Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.

*

Хата була замкнута. Де Васько міг бути, Платон не знав, а тому вирішив зайти до Снопа. Все було саме так, як писав Васько: Ничипір Іванович кашляв, читаючи газету, а Юхим у другій кімнатці грав щось сумне.

— Слава богу! — вигукнула Марія.— Повернувся. Який же ти? Юхиме, Платон прийшов!

Ничипір Іванович встав з лежанки і тричі поцілувався з гостем. Юхим мовчки потиснув руку.

— А Васько — в Полікарпа,— сказала Марія,— сходи, Юхиме, поклич. Діждатися не може тебе.

— Не хочу я туди йти, мамо.

— А що ж, я по селі буду бігати?

Юхим неохоче одягнувся і вийшов.

Не встигла Марія і стола накрити, як до хати ввійшли Михей Кожухар та Лісняк.

— От знаю, коли приходити! Люблю обідати. Усе б обідав та вечеряв… Здоров, болящий! — привітався Михей.

— Оце, Платоне, щовечора в мене клуб у хаті… Сідайте вже,— припрошувала Марія.

— Зараз ще Мазур прийде, і буде повний парламент,— похитувався на своїх довгих ногах Михей Кожухар.

І справді, не встиг він скінчити, як увійшли Мирон Мазур і дід Вигон.

— Вчора, Платоне, мене оцей боцюн,— тикнув Михея берданкою Вигон,— дурнем лишив… Якби ж я ото знав, що в нього не десятка чирвова, а сімка трефова, то не викрутився б він… Може, зіграємо який раз-другий, бо скоро мені на пост?

— Та дайте Платонові попоїсти з дороги. Ото грають в цього дурня, поки й самі дурнями не стануть,— сердиться Марія.

— Діло не в картах, кумо,— заперечує Мирон,— а в тому, що ми збираємось і ведемо розмови душевні.

— Толку з цих ваших балачок,— махнула рукою Марія.— Сидіть уже. Я скоро прийду, Ничипоре, молока ж гарячого випий.

За півгодини Платон знав усе, що сталося в Сосонці, поки його не було. Трактори відремонтували, залишилися ще сівалки. Плуги теж готові. З насінням погано. Ячменю, може, й вистачить, а кукурудзи нема…

— Зняли оце з горища качани, а вони потрухлявіли, чим хоч сій…

— Збирається Коляда в якімсь радгоспі купляти. Влетить колгоспові в копієчку. За торішнє насіння ще не розрахувались. От хазяюємо, тьху,— сплюнув Мирон.

— Кращу землю віддали під ту кукурудзу, а восени по п'ятнадцять центнерів качанів зберемо. Діла-а, Платоне, ой, — закашлявся Ничипір.

— Скільки ж її сієте? — спитав Платон.

— Торік було триста гектарів, а цього року ніби спустять план на триста вісімдесят. А чим ти її обробиш? Тут ледве з буряками вправляємось. Цілісіньке літо жінки не розгинаються,— зітхає Мирон.

— То з буряка хоч доход маємо,— роздумує Вигон.— І гроші, і гичка, і жом для худоби. І держава не в обиді, а ця ж кукурудза себе не окупить та праці людської. Ні, сій, бо таке вказаніє… Що ж ви робите, люди добрі? Кому ж видніше, що родить у Сосонці, а що тільки землю та працю переводить?

— Заклали торік цього силосу,— розповідає Ничипір,— годували свиней. Всі льохи мертвими поросят поприводили… Хворість така настала. На одному силосі й свиня не проживе.

— Треба розтолкувати все оце Коляді,— сказав Платон.— І агроном же є.

— Ми на правлінні позавчора до хрипоти сперечались,— довго мне цигарку Мирон. — Та хіба ж ти переконаєш Коляду? Він тіні своєї боїться, а не те що в районі слово сказати. Ничипір йому: «Ця кукурудза нам, як гирі на ногах», а Макар Підігрітий Ничипору під ніс плаката тиче: «Дорогу королеві полів!» — і директиву читає…