На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 44

— Ганю! — гукає.— Як там у тебе в печі, горить?

— Аж гуде!

— Ти мені температуру давай! Зараз печінка буде і кров'янку можна робити.

Потім кабана вносять у комору і кладуть на довгого стола. Всі збігаються, щоб подивитись, яке сало, яке м'ясо. Савка вже стоїть біля ваги.

Не поспішаючи, Михей полосує ножем. Можете дивитись!

— Ух ти…

— На спині пальців на п'ять буде…

— Не сало, а хришталь!

— Ловко ти, Михею, годував його, чистий батірброд: трошки сала, трошки м'яса…

— А це я регулював харчем. Там, де м'ясо, то бур'янець з половою, а на сало товч ішла, одним словом, комбікорм і наука… Беріть-но, молодиці, та починайте ковбаси робити, холодець варіть, смажте, бо й люди скоро можуть прийти.

— А багато ж буде? — цікавиться Савка.

— Хтозна.

— Та він півсела запросити може, чи ви Михея не знаєте мого? — посміхається Ганна.

— Хто захоче, хай приходить,— каже господар і починає розважувати сало та м'ясо.

— Навіщо оце ти, Михею, шматуєш?

— Кому винні, то віддати треба. А це вам гостинець від нас з Ганею, а це — сусідам…

— То ти ж так усього кабана роздаси! — не витримує Савка.

— Мені люди давали, і я — людям… Така вже заведенція у нас, з діда-прадіда, а ми ж їхні внуки… Ганю, віднеси-но сусідам.

— Зараз, Михею!

Після трудів праведних колії сідають за стіл. Хто печінку смажену з цибулею любить, хто кров'янку, хто реберце — беріть, люди добрі, поки підіспіють ковбаси та пироги, холодець та шинка.

А двері й не зачиняються.

— А-а, Кіндрате! Сідай, а де ж твоя стара?

— Корову видоїть та й прийде… Ну, як воно?

— Подивись, яке сало!

— М-да…

— Підсмаж-но, Ганю, може, хто любить свіженьке…

— Добридень вам! Так пахне, на всю вулицю!

— А-а, кумо, а де ж кум?

— Та пішов до Маланки. Кажуть, вчора вигнала…

— Сідайте, кумо…

Хтось обтрушує сніг у сінях.

— Михею, Ничипір Іванович з Лісняком прийшли,— гукає Ганна.

— Та раді ж ми гостям… Савко, ходімо і того стола внесемо.

Внесли довгого стола, чистою скатеркою заслала Ганна.

І знову двері — рип…

— З неділею, будьте здорові!

— Будьте й ви здорові! Припрошуй, Ганю. А я піду та вціджу з барилка…

Опівдні Михей приводить до хати Максима, Платона і Юхима. Це нічого, що в хаті сісти ніде, посунемось.

— Сідайте хлопці, не погребуйте хлібом-сіллю…

— І ковбасою! — додає Савка.— Такої ще зроду, лічно, не їв. Чистий тобі гастроном і бакалєя!

Михей випив чарку і не п'є більше, все гостей частує та припрошує. А люди й ще підходять.

— Прошу, прошу вас, люди,— примовляє господар,— двері в моїй хаті широкі і пороги для друзів низькі…

— Дивіться, хто йде! — виглядає Савка у вікно.— Мостовий приїхав.

— Заходьте, Олександре Івановичу! Секретаря усаджують біля Христини і Горобця, наливають чарку.

— Що у вас за празник? — питає гість.

— Скажу, скажу, хай он Ганя причепуриться.— Михей іде в комору, де переодягається дружина.

Вони входять у хату вдвох. Михей тримає Ганну за руку. Кланяється на три боки всім у пояс. Ніхто не може зрозуміти, що за церемонія відбувається. Цей Кожухар завжди щось вигадає.

Михей відчинив скриню, дістав велику хустку з квітами по чорному полю і віддав здивованій дружині. Ганна взяла подарунок, вдячно усміхнулась чоловікові і тихо:

— І навіщо ти купив таку дорогу?..

Михей обсмикнув старенького піджака, з короткими, як для нього, рукавами, випростався, зніяковіло промовив:

— Гості мої і товариші!.. Я запросив сьогодні вас не для того дива, щоб випити чарку і з'їсти шкварку. Я хотів бачити вас на нашому родинному святі…

Усі притихли.

— Яке свято? — здивувалась Ганна.— Що ти вигадуєш, старий?

— Дружино моя вірна, не докоряю тобі, що й ти забула за роботою. А сьогодні минає рівно двадцять п'ять років, як побрались ми з тобою.

— Гірко-о! — крикнув Савка Чемерис.

— Гірко-о!

— Так, сьогодні,— після довгого мовчання згадала Ганна своє весілля.

Люди виходили з-за столу і вітали подружжя Кожухарів, їм зичили добра та щастя, співали пісень. Давно-давно не було так весело в цій хаті.

Провівши гостей, Кожухар ніжно пригорнув до себе дружину:

— Яка ти в мене, Ганю…

— Яка?

— Найкраща… Двадцять п'ять років прожили з тобою, а здалось, ніби день.

— Спасибі тобі, що згадав.

Потім Кожухар зайшов до комори, подивився, що залишилось від кабана, почухав потилицю та й:

— Видно, Ганю, на базар нам уже ні з чим їхати. Зате ж добрих людей почастували. Ти не гнівайся…

— Хіба я тебе не знаю? Не журись, Михею, проживемо…

19.

Ще не так давно це була звичайна сіренька папка з однією анонімною заявою на Мостового і Гайворона. Зараз вона виросла в цілу «Сосонську справу». Перед Бунчуком лежала купа дрібно списаних кривульками листків з учнівських зошитів, що надійшли в районні та обласні організації.

Деякі заяви вже були перевірені комісіями і окремими представниками відповідних установ. Вони не робили висновків, але добросовісно викладали факти. Так, Мостовий справді часто буває в Сосонці. Кілька разів ночував у Гайворона, зустрічався з колгоспниками Снопом, Мазуром та Лісняком. У розмовах з ними тов. Мостовий допускав грубі випади проти керівництва колгоспу і секретаря парторганізації. Мостовий був на танцях у сільському клубі і на обіді, який влаштував колгоспник Кожухар. Про стосунки з Галиною Гайворон відомо тільки те, що він двічі відвозив дівчину на машині до Косопілля.

Ще одна заява. За рекомендацією Мостового у партію були прийняті малосвідомий тракторист Максим Мазур і колишній студент Платон Гайворон, що недавно з'явився в селі і якого ще ніхто не знає. Він усюди виступає з критиканськими промовами та підбурює колгоспників проти правління і тов. Коляди, бо Мостовий з дружками хочуть висунути Гайворона на голову колгоспу.

Останній лист розповідав про те, як Гайворон підбив колгоспників на електрифікацію села. Разом зі своїми приятелями зібрав гроші в людей, ніби для того, щоб поїхати і добитися дозволу електрифікувати Сосонку, а сам місяць прогуляв у Києві. Голову колгоспу Коляду теж втягнули в цю справу, і він дозволив закопувати стовпи, а зараз люди обурюються. Мостовий і тут підтримував Гайворона. Про все це правильно писала газета (стаття додається).

Бунчук натиснув кнопку дзвінка.

— Мостового,— сказав секретарці.

Коли той увійшов, Бунчук мовчки подав папку…

— Я про це знаю, Петре Йосиповичу,— сказав Мостовий, переглядаючи заяви.— Тільки тут ще не все написано.

— Що ви маєте на увазі?

— Сьогодні я прочитав нову заяву на Гайворона.

— Що в ній?

— Гайворон виступив на правлінні проти плану сівби, який затверджений для їхнього колгоспу.

— У нього всі вдома? — зі злом спитав Бунчук.

— Всі, Петре Йосиповичу.

— А що ви скажете взагалі про ці заяви?

— Мушу сказати, що в основному інформують правильно. Є деякі неточності, але то вже справа совісті.

— А як ставитесь до того, що написано про вас? — Бунчук нервово ходив по кабінету.

— У клубі грубку топив, на обіді в Кожухаря був. У Гайворона ночував. Коляду критикував. І ще буду… Я йому спокою не дам. Листа від райкому, коли Гайворон їздив до Києва, писав. Факти підтверджуються.

— А які в тебе стосунки з… тією, ну, із сестрою Гайворона,— перейшов на «ти» Бунчук.

— Це нікого не мусить цікавити… І ще: я категорично проти статті в газеті.

— Анекдот, Олександре Івановичу! Якийсь запальний студентик збирає гроші, кудись їде, примушує людей закопувати стовпи… Комедія! А куди ж ми дивились? Шарлатанство в районному масштабі! — обурювався перший секретар.— За такі питання ми по голівці гладити не будемо. Гайворон на зібрані в колгоспників гроші місяць пропиячив у Києві, а…

— Неправда,— заперечив Мостовий.— Він, крім усього, здавав зимову сесію в академії, а з тих грошей витратив лише сімнадцять карбованців. До речі, уже повернув їх…