На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 49

Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.

*

Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота.

— Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене…

— Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь.

— Як приєднаєте? — зблід Коляда.

— А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу…

— Сьогодні?

— Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.

Увечері Сосонка купалась в електричних вогнях.

Чиїсь щедрі руки начіпляли ліхтарів мало не на кожному стовпі.

— Місто! Нічого не скажеш,— промовив Бунчук.

— Стараємось, Петре Йосиповичу,— відповів голова колгоспу.— Так і чекав за ці стовпи догани.

— Дякуйте Гайворонові,— сказав Мостовий. Машина під'їхала до контори. Перший секретар з кожним привітався за руку.

Коляда, побачивши Саву Чемериса, буркнув:

— А ви чого прийшли?

— Хіба Савка — не актив? — відповів за Чемериса Кожухар.

За столом і на лаві, під стіною, Коляда побачив, крім Гайворона, Снопа, Мазурів і Підігрітого, ще Лісняка та Вигона. У його кабінетику покурювали Кожухар і Никодим Динька. Горобець уступив своє місце Бунчукові. Згодом підійшли бригадири та завідуючі фермами.

— Весь актив зібрався, Петре Йосиповичу,— доповів Коляда.

— Що ж, почнемо,— сказав Бунчук.— Хто виступить першим?

— А навіщо нас зібрали? — запитав Сніп.

— Хіба Коляда не сказав?

— Ні.

— Я не знав, як сформулювати питання,— почервонів Семен Федорович.

— Так, як ви формулювали його нам,— пояснив Мостовий.— Ви сказали, що в Сосонці діє група людей, яку очолює Гайворон, проти вас і проти інтересів держави та що цю групу підтримую і я…

— Я вам цього не говорив, товаришу Мостовий! — заперечив Коляда.

— Ви про це заявили товаришу Бунчуку.

— Я не так висловився. Я просто сказав, що мені той… мало допомагають, а тільки критикують… А я теж, значить, живий організм…

— Ви спокійно, Семене Федоровичу, розкажіть про все, що вам заважає працювати,— Бунчук звів розмову на мирний лад.

Коляда говорив довго. Розповів усю свою біографію, крім історії з одруженням, приніс з кабінету папку з вирізками, лаяв себе за поганий характер. В усьому лихому, що було і є в колгоспі, звинувачував тільки себе.

— І правильно мене критикують товариші, правильно. Я голова правління — і я в отвіті… І з народом буваю грубий. Буваю,— сумно зітхав Семен Федорович.— Потім ніч не сплю… Нерви.

Такої зміни в поведінці голови колгоспу не чекав ніхто. Просто було жаль дивитись на нього, змученого роботою і турботами.

— Підправляйте мене, допомагайте, бо ми ж одне діло робимо… А тепер у мене є прохання до районних організацій…

— Це потім,— перебив Бунчук,— ви закінчили, Семене Федоровичу?

— Я визнаю критику, Петре Йосиповичу. І нема в мене обиди ні на Снопа, ні на Гайворона, ні на Макара. Всі ми люди, можемо помилятись… Я хочу, щоб у нас було керівництво колгоспом колегіальне, як той каже…

— От проспівав, аж сльозу навертає,— шепнув Мирон Снопові.

— Та, може, дійшло, Мироне?

Коляда скромно сів у куточку, біля Сави Чемериса. На нього дивились із співчуттям. «Може, пронесе»,— думав Семен Федорович.

— Такі щирі і сердечні розмови, товариші,— сказав перший секретар,— самокритика та інші питання і повинні нам допомагати виховувати кадри. Гадаю, що ми приймемо до уваги все, що говорив Семен Федорович. Заслуги у нього були, і він ще може багато зробити хорошого, з вашою допомогою. Я хочу, щоб ваша парторганізація, правління, актив були єдині в своїх діях. Починається сівба, великий екзамен. Витримайте його з честю. Якщо нема більше запитань, то будемо закінчувати нашу коротеньку нараду.

— Я не думаю, що ми зібрались тільки для того, аби вислухати душевну сповідь голови колгоспу,— зауважив Мостовий.— Добре, якщо він зрозумів свої помилки і недоліки…

— Зрозумів, зрозумів,— поспішив запевнити Коляда.

— А їх у нього багато,— продовжував Мостовий.— І справа не лише в його характері, а в тому, чи творчо підходить голова колгоспу до господарювання, до землі, якщо хочете. І куди він поведе людей…

— І чи підуть за ним люди,— додав Кожухар.

— Саме так. Мені розповідали про засідання правління, де обговорювали план посівних площ…

— Якщо є план, то його треба виконувати, Олександре Івановичу,— зауважив Бунчук.— Нам про це говорити нічого.

— Розмову про плани розпочав я,— сказав Платон.— Ось ви нам запланували посіяти триста вісімдесят гектарів кукурудзи…

— І сійте,— порадив Бунчук.

— Але навіщо стільки? Ми її не зможемо обробити. У нас немає машин,— гаряче доводив Гайворон.— Найвищий урожай кукурудзи у нас був — сімнадцять центнерів. А скільки праці затрачували! Крім того, ми зменшили посіви пшениці на триста гектарів, буряків на сто. Я вас питаю, хіба це по-хазяйськи? Це злочин перед людьми і перед державою.

— Що за розмови, молодий чоловіче? — Перший секретар роздратовано запалив сигарету.— Думати треба, коли говориш.

— Ми не тільки думали, а й підраховували,— витримав колючий погляд секретаря Платон.— При такому плануванні кукурудза завдає нашому господарству великих збитків.

— Мене дивують ваші настрої, товаришу Гайворон,— підвівся Бунчук.— Кукурудза — партійна культура. Народ її назвав королевою полів! І це треба пам'ятати. В останньому виступі на Пленумі товариш…

— Не знаю, як де, а в нас ця королева, можна сказати, зовсім безпартійна,— поскаржився Вигон.— Цілісіньке літо, звиняйте, баби рачкують біля неї, а вона не родить. А що вродить,— не збереш до снігу.

— Пшениця у нас, Петре Йосиповичу, партійна,— подав і свій голос Кожухар,— буряки у нас теж до кандидатів підходять…

— Так ви що, проти кукурудзи? — чеканив кожне слово перший секретар.

— Ні, якщо ми засіємо сто гектарів,— сказав Платон,— доглянемо їх, своєчасно зберемо, то урожай буде більший, ніж з чотирьохсот…

— Ви мені тут байок не розказуйте,— перебив Бунчук.

— У нас і підрахунки. Ленін учив, щоб ми лічили…

— Державний план для нас — закон,— поклав важку долоню на стіл Бунчук.

— Але ж нам видніше, що сіяти у Сосонці і скільки… Державні плани ми виконаємо, хліб здамо. Ми знаємо свої грунти, умови, чому ж за нас планує хтось?

— Це тема — не для дискусій!

— А як завтра запланують нам сіяти чумизу?

— Скажуть — будете сіяти.

— Воно-то, конешно, але… не знаю, не знаю,— затягнувся самосадом Чемерис.

— Чули? — звернувся до Мостового Бунчук.— Він уже державні плани збирається переглядати. Не з того починаєте, товаришу Гайворон.

— Я сказав те, що думаю.

Коляда з нетерпінням чекав, поки закінчиться оця неприємна розмова, У нього визрів план. Якби він здійснився, то Семен Федорович відвів би всі удари…

— Петре Йосиповичу,— діждався паузи.— У мене є пропозиція і прохання.

— Слухаю,— байдуже промовив той.

— Я хотів би просити, щоб нам призначили агрономом… Платона Андрійовича Гайворона. Четвертий курс академії закінчує, виріс тут…

— Мене дивує ваша пропозиція, товаришу Коляда. Ви що, спали, коли тут виступав зі своєю платформою Гайворон? За такі розмови партквитки колись відбирали…

— То ж колись,— сказав Мостовий.

— І тепер нам ніхто не дав права ревізувати рішення директивних органів,— провадив далі Бунчук.