На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 5

— Велике спасибі, Семене Федоровичу, повік не забуду,— вклонився Михей.

Тепер він через день добирався до району, забирав пошту, а потім довго розносив її по селу, хитаючись на своїх довгих ногах, як на пружинах.

Восени чи під Новий рік, коли в селі починали колоти свиней, Михей по кілька днів не являвся в район, і поштове начальство записувало йому догани. Та що там ті догани, коли Михей був нарозхват: ніхто краще за нього не міг заколоти кабана, обсмалити його по-людськи і взагалі дати раду купам сала та м'яса, що з'являлись у декого в Сосонці перед святами. Тому й зараз Михей завбачливо припасав бензин для паяльної лампи, якою артистично смалив приречене свинне поголів'я.

Михей любив заходити до трактористів. Коли вони закінчували зміну, він з ними вечеряв, розповідаючи всілякі смішні історії, які траплялись з односельчанами двадцять, чи десять років тому, або вчора. Але сьогодні біля вагончика не було нікого, крім старого Данила Вигона, і розказувати було нікому. Михей зібрався вже йти, але вухо вловило кінський тупіт.

Справді, хтось галопом мчав по дорозі. Листоноша підвівся, витягнув свою довгу шию:

— Та це ж Степка, їй-богу, колись уб'ється дівка. Куди ж це її несе?

Дівчина на коні круто звернула з дороги і просто по ріллі мчала до вагончика. Припала обличчям до самої гриви, дві коси, наче нагаї, шмагали її спину. Здавалось, що це вони підганяють її. Дівчина натягнула повід, і кінь, ставши дибки, зупинився як вкопаний. Так, це була Степка.

— Бий тебе сила божа,— махнув рукою Вигон,— горить щось?

— У мене завжди горить.— Степка мружить великі розкосі очі.— Де Сніп?

— Он біля того трактора, під лісом.

— А що сталось? — не може втримати своєї цікавості Михей.

— Постарієте, як усе будете знати,— похитує головою Степка.

— А я тобі стрічку з города принесу,— урочисто обіцяє Михей,— скажи, Степцю, слово.

— Голубу купите?

— І червону, тільки ж скажи, хто і чого до Снопа послав.

Степка нахиляється до Михея і шепче:

— Требують Ничипора Івановича до військкомату в Косопілля, на завтра, то мене голова сільради послав.— Степка вдарила гумовими блискучими чобітками коня під черево, а він, наче й чекав цього: з місця рвонув галопом, тільки з-під копит полетіли грудки землі.

— Чого це Ничипора до того військкомату кличуть? — заклопотано роздумує Михей.— Солдат з нього ніякий…

— Ну-ну-ну,— незадоволено супить брови Данило,— такі солдати, як Ничипір, і, гнали фашиста. Прийшов з фронту, наче решето, кулями постріляний.

— Та я нічого, на війні, звісно, як на війні… Сам служив.

А Степка мчить полем, духмяний вітер б'є в груди, і здається дівчині, якби вона зараз пустила повід і випростала руки, то злетіла б у самісіньке небо. Біля трактора кінь слухняно зупиняється.

— Де батько? — Степка підходить до Юхима.

Юхим — син Ничипора Снопа — дивиться на гостю, як на видіння.

— Звідки ти, Степко?

— Звідти.— Показала рукою в захмарене небо.— Де батько?

— До кузні пішов, вал тріснув.

— Ех ти, тракторист! — зневажливо кривить губи дівчина, і Юхим не може відірвати від неї очей.— Передай, щоб завтра на дев'яту ранку батько був у військкоматі, дзвонили з району,

— Скажу. Та куди ж ти, побудь,— розпливається в усмішці лагідне обличчя хлопця, і на кирпатому носі виступають цяточки ластовиння.

— А чого я тут не бачила? — Степка хоче стати на гусеницю трактора, щоб осідлати коня, але дужі руки Юхима відривають її від землі.

— Я тебе підсаджу, Степко.

— Пусти, чуєш, пусти! Навіжений.— Вона борсається в Юхимових руках, звивається, але марно. Цупкі пальці немов обценьками стиснули дівчину. Юхим підкидає Степку високо над головою і ловить, як ляльку. Раз, другий, третій, коротенька спідничина її надувається, мов парашут, і кінь злякано стриже вухами.

— Тю, дурний, спідницю порвав.— Степка важко дихає.— Тепер нову купиш.

— Куплю. Я тобі що хочеш куплю, Степко…

— Потрібен ти мені! Сили йому нікуди дівати.

— Я ж хотів тебе на небо закинути.

— Я ще по землі не находилася.— Так дивиться на Юхима, що тому хочеться знову схопити оце дівча в руки і… не випускати ніколи.

— Не підходь! — немов угадує Степка його думки, підводить коня до трактора і спритно вмощується на мішку з сіном, що править їй за сідло.

І знову летить полем, і чує за собою голос Юхима:

— Степко-о-о!

Промчавши зо троє гонів, Степка зіскакує з коня і веде його за повід, збиваючи гумовими чобітками пилюку з лапатих подорожників. Що це з нею діється? Серце ледь не вискочить, і щоки вогнем пашать. Степка чомусь крадькома виймає люстерко і дивиться на себе: вона чи не вона? Ні, така, як і була. Чого ж це їй ніби млосно? Це тому, що вона швидко їхала… Степка прикладає руку до серця, але не відчуває його биття,— пальці, намацавши горбик тугих, немов налитих грудей, на якусь хвильку завмерли…

Дівчина рвучко відриває руку від грудей, соромлячись самої себе, і сповільнює ходу. Вона відчуває дотик Юхимових рук на своєму тілі, і воно сповнюється якимсь новим, досі не знаним почуттям. Чи ж вона не помічала раніше, як дивляться на неї хлопці, коли в неділю з'являється на вулиці… Так, саме в неділю, коли вона вдягає своє найкраще плаття, синє, в горошок… А в будні, здається, на неї ніхто й уваги не звертає. Що, вони не бачили Степки-пастуха? Ось уже два роки вона пасе колгоспівську худобу, командує хлопчаками-підпасками і вихором носиться на своєму Гнідкові, якого сама виходила з лошати.

Степці чомусь не хочеться їхати в село. Вона сідає на горбочку, обхопивши коліна руками. Гнідко покірно стоїть біля дівчини, торкаючись шершавими губами її плеча, і не може збагнути своїм кінським розумом, що ж це твориться з його добрим другом. Він ще не бачив її такою. Степка завжди розмовляла з ним, а коли ще був лошам — співала йому пісень. Треба сказати, що Гнідко був поганеньким, миршавим лошам. Причепилась якась хвороба, не міг і на ноги звестись. Махнули конюхи на нього рукою. Тоді прийшла Степка і випросила Гнідка собі.

— Бери, все одно здохне,— сказав завгосп. Вдосвіта Степка взяла маленького візка і вивезла лоша в поле. Мила його травами і в доярок випрошувала молока. А коли приїхав якось у село ветеринар, то Степка вблагала його оглянути Гнідка. Ветеринар виписав ліки, дівчина кілька разів ходила в Косопілля, поки нарешті дістала їх. І звівся на ноги коник, виріс. Тоді конюхи зажадали, щоб дівчина віддала їм коня, але вона побігла до голови колгоспу.

— Хай буде при череді,— погодився Семен Федорович Коляда,— і тобі легше буде худобу доглядати.

Гнідко легенько штовхає Степку в плече, мовляв, додому пора. Степка підводить голову, і кінь бачить сльози, що котяться по її щоках…

А десь здалеку вітер доносить Юхимів голос:

— Степко-о-о…

Чого ж ти плачеш, дівчино, коли тебе кличуть?

3.

Ничипір встав удосвіта, поголився, надягнув чисту білизну і дістав зі скрині свою стару військову форму, яку носив тільки по великих святах чи коли йшов до когось на весілля.

— Знову ти це галіфе натягаєш,— незадоволено оглядає чоловіка Марія,— є ж у тебе костюм чорний… Та сорочку вишиту вдягнув би.

— Та, хай Юхим носить,— відмахується Ничипір.

— Він сам на себе заробить, а ти ж між люди йдеш.

— Ти, Марусю, нічого не тямиш у воєнному ділі. Як же я піду до військкомату у вишитій сорочці? Сержант мусить у формі бути, коли його начальство викликає.

— І чого воно тебе кличе?

— Може, перерегістрація якась, діло воєнне.

— Та який же з тебе солдат, вже он до шостого десятка йде,— говорить жінка, а сама думає, що не такий вже й старий її Ничипір, правда, посивів, та не згорбився. У формі, їй-богу, ладніший. Марія ніжно дивиться на чоловіка, і зір їй туманить сльоза.

На гімнастьорці в Ничипора — медаль «За перемогу над Німеччиною» і чотири золотаві нашивочки: чотири важкі поранення. Ой і страшні оці нашивочки… Коли міняється погода, то крутить усе тіло Ничипорове, ниють рани. Як застануть бригадира оці болі на полях — хоч лягай та помирай. Тоді добирається Ничипір до вагончика, тяжко падає на нари і стогне. Тяжко стогне солдат, здається, на весь світ.