На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 68

— Питай.

— Що в тебе з Мостовим? — сподівався, що сестра зараз почне плакати, все заперечувати, і вирішив відрізати їй шлях до відступу.— Я не гадав, що ти здатна на таке…

Але Галина спокійно вислухала брата. Ніщо не видавало її хвилювання.

— А чого це тебе тривожить? — відказала байдуже.

— Як, як чого? — Платон не чекав такої зухвалості.— Що в тебе може бути з ним? Він секретар райкому, а ти… а ти… зелене дівчисько! Тобі ще гусей пасти в колгоспі…

— Там уже одна пасе… А про мене не турбуйся.

— Чому ти не хочеш зрозуміти, що це просто… смішно. Ти — і Мостовий.

Галина раптово повернулась до брата і прошептала:

— Чому смішно? Чому? Що я звичайна дівчина, а він секретар, так? А я не думаю про це! Мені все одно, хто він. І йому теж. А ти мислиш, як дід… про чини… У нас з ним нічого нема такого… Ми… дружимо.

— І давно ви… дружите?

— Давно…

— Ти часто приходиш до нього?

— Двічі була… В нього є пластинки з операми. Слухаємо…

— Ти що, оперу любиш?

— Дуже…

— Ой дивись, Галино,— застеріг, сам не знаючи від чого, Платон.

— Ти, Платоне, про себе подумай… І про Наталку. Вона хвора, а ти…

— Що я? — винувато подивився на сестру.

— Ти її не зобиджай.

— Я не зобиджаю, Галино.

— Ти мусиш дорожити її любов'ю… Не кожна дівчина здатна отак вчинити, як вона.

— Ти чого це мене відчитуєш? — Гайворон зі злістю кинув сигарету.

— Бо вона тобі нічого не сказала, а в неї був приступ після тієї розмови. Упала на городі…

— Що? Коли? Я нічого не знаю,— злякано промовив Платон.

— Вона не хотіла, щоб ти хвилювався. А я на другий день застала її в ліжку. Щоки аж пашать, губи посинілі… так і в мами було,— пригадала Галина.

— А мені не сказала. Я не хотів її ображати,— виправдовувався Платон.— Але пішли по селі розмови, плітки… Обридло все. Хтось розповів Наталці, що я зустрічався зі Степкою.

— А хіба це неправда?

Платон промовчав.

— Степка й не приховує, що любить тебе.

— Я піду,— підвівся Гайворон.— Ти можеш не зважати, Галино, на те, що я подумав про тебе. Не мені бути суддею. Ти вже доросла… І в Мостового є на плечах голова.

— Я люблю його, Платоне,— прошептала дівчина.— Люблю…

— Ти сказала йому?

— Ні, ні… Про це ніхто не мусить знати, бо як візьмуть на язики… Ти не думай, я не за себе боюсь…

Платон зрозумів, що ці слова промовило вже не те дівчисько, яке знав раніше. Швидко минають роки…

27.

Дмитро лежав на вузенькій канапі, вткнувшись обличчям у подушку. Його нестерпно дратувало те, що діялось в суміжній кімнаті. Приглушені голоси зливались у суцільне бурмотіння.

«Бу-бу-бу-бу»,— басив Бунчук.

«Сю-сю-сю» — шепелявив Коляда.

«Ко-ко-ко»,— сокотіла мати.

Увійшов знадвору батько і неприродно голосно розсміявся. Дзенькнули чарки.

— Будьмо!

— Аби лише ви знали, що оце я зараз почув! Кумедія, та й годі, хе-хе,— заливає маслянкою тоненький смішок батько.

— Що ж ви чули? — смачно чавкає Коляда.

— Беріть, беріть варенички і курчатками пригощайтесь,— припрошує мати.

— То стою я, значить, біля паркану, а вони йдуть удвох… Надеждо, налий ще маслянки…

І оце «Надеждо» дратує Дмитра. Батько ніколи не скаже «Надіє» чи «Надю», а завжди, як терпугом проведе: «Надеж-ж-ждо…» І мати зараз скаже: «Пий, пий, не купована ж…»

— Пий, пий, не купована ж,— чує Дмитро з-за дверей. Натягує на голову ковдру і стогне від люті.

Як він тепер подивиться в очі Платонові, Снопові? Що він скаже Степці? Боягуз, нікчемний боягуз… А тоді, коли падав у ріллі, наздоганяючи Платона, клявся собі жити інакше. А цього запалу не вистачило не тільки для якоїсь там боротьби, а навіть для того, щоб просто сказати правду. Злякався батька.

Старому Кутневі не треба було розжовувати, що й до чого. Після дзвінка Бунчука він приїхав до райкому і забрав отетерілого Дмитра додому.

— Сиди і не рипайся,— наказав.

— Але я мушу бути на бюро, тату…

— Обійдуться без свідків… І не тобі виступати проти Коляди, чуєш? А як викличуть, то скажеш, що Коляда нічого не говорив про ту кукурудзу,— повчав Кутень.

— Ні, він говорив, а це обман…

— Ти мені в політику не лізь! — заверещав Василь Васильович і сам злякався свого голосу.— То не наше діло. А виступиш — в'язи швидко звернуть…

— А я піду! — Дмитро ступив крок і відчув, як маленькі кулачки вперлись йому в груди.

— Не пущу! — батько хватав за руки, за поли.— Ти до могили мене доведеш! Надеждо! Надеждо!

Хлопець вирвався з батькових рук, той заточився і впав на канапу.

— Батька рідного б'є, боже мій! — вбігла перелякана мати.

— Я тобі покажу, заслиняний! — Кутень, підбадьорений чи розжалоблений жінчиним лементом, підскочив і кілька разів ударив сина.

Дмитро схилився на стіл і заплакав. Як він ненавидів себе за ці сльози! Але стриматись не міг.

Батько, похитуючись, вийшов з кімнати і застогнав:

— Серце, серце… води… Надеждо… Оце рідний син, ой помру…

У цей час подзвонив з райкому Мостовий. Кутень з глечиком маслянки підійшов до телефону, мовчки вислухав і сказав:

— Тебе, Митю, Бунчук викликає в райком. Іди, тільки ж не забувай, сину, що ми з тобою люди маленькі… А мені пробач,— змахнув сльозу,— бо я ж про тебе думаю… Обіцяв Петро Йосипович роботу тобі в Косопіллі, він і в інституті може слово закинути. Як то кажуть, покірне теля дві корови ссе…

Дмитро, зайшовши до кабінету, не помітив нікого. Він бачив перед собою тільки грізне обличчя Бунчука…

А зараз він чув його сміх.

Петро Йосипович справді аж трусився від сміху, слухаючи Кутня. А Василь Васильович смакував:

— «Я, — каже, — його люблю… І він мене, — каже,— без пам'яті любить»… А Платон їй каже: «Молодець, самого секретаря райкому обкрутила».

— Ви тільки подумайте, щоб ото дівчина вночі на квартиру сама приходила до мужчини,— як у молитві склала руки Надія Володимирівна.

— Виходить, що і в тих анонімках правда була, пам'ятаєте, Петре Йосиповичу? Від людей не сховаєшся,— ласує варениками Коляда.

— Писали, писали, що Мостовий в гречку стриба,— пригадує Бунчук.

— То знайшов би собі якусь удовичку, та й той… а то ж з дівчинкою зв'язався, святий та божий,— похитує головою Кутень.

— За такі діла по голові не гладять,— замислюється Бунчук.— За розбещення малолітніх і п'ять років можуть дати… А скільки ж їй, Колядо?

— Та вже вісімнадцять… У формі, Петре Йосиповичу,— підморгнув Семен Федорович.

— То само собою,— відсуває чарку Бунчук.— А що в технікумі думають, куди там дивляться? Розпуста! Я до них доберусь!

— Дівчина, може, й не винувата,— вгадує секретареві думки Кутень.— Її Платон підсунув Мостовому. А той не обійде… Кажуть, що до якоїсь артисточки весною щоночі їздив…

— Доїздиться,— супить брови Бунчук.— Я цього так не залишу! Якщо його не спинити, то він і до десятикласниць почне вчащати. Ось вам і секретар! А з ним носяться в області! Лекції він читає, а сам… Ганьба! Ганьба! А я ж то думаю: чого це він стіною за Гайворона стоїть? А тут питання ясне…

— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, Петре Йосиповичу,— умовляє Кутень,— узвару випийте. Надеждо, подай!

Бунчукові й справді здається, що він хвилюється. Не відриваючись, випиває кухоль узвару і прощається:

— Хіба я маю спокій? То одне, то друге. Бувайте здорові.

Вслід за Бунчуком збирається й Коляда:

— Може, й Дмитро зі мною поїде?

— Надеждо, поклич!

Дмитро вийшов з кімнати, тримаючись за одвірок. Бліде обличчя його ще більш осунулось, під очима залягли чорні синці.

— Бачите, який? У домовину кращих кладуть,— прикладає до носа краєчок фартуха Надія Володимирівна.— Повечеряй, Митю, а може, взавтра поїдеш?

— Зараз поїду, зараз! — крикнув хлопець.— Хай усі мені в морду плюнуть…

— Та що ти говориш, Дмитре? — тупцює біля столу Коляда.— То не їх ума діло.