На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 75

30.

Запас фантазії в Олега Диньки катастрофічно вичерпувався, а Макар Підігрітий щоранку, коли забігав до сільради почитати директиви, питав:

— Є ініціатива?

— Нема,— ховав очі в папери Динька.— Уже все, що можна було, зробили, Макаре Олексійовичу. Портрети намалювали, плакати і лозунги почіпляли, прапорці в кожній бригаді є, книжки Світлана з Наталкою розвозять, ще й торгують…

— Мало, Динько. А нас з тобою на те і обрали секретарями, щоб ми щось приємне людям робили,— казав Підігрітий.

— Бабі Ковалисі хату вшивають, сам сьогодні був, путівку для Ничипора Івановича обіцяли на осінь, школу ремонтують,— доповідав Олег.

— Це все добре, а ти коли в полі був?

— Позавчора в городній бригаді лекцію про любов і дружбу читав…

— А те, що наші комбайнери по дві норми щодня виконують знаєш? Платон з Максимом уже, мабуть, на першому місці в області, кому про це відомо? Нікому, бо вони й самі не знають. Ось тобі, Динько, цифри, сідай і напиши в обласну газету.— Голова дав Олегові блокнота.— Тільки ж напиши про них красиво, душу вклади, бо хлопці забули, коли вже й спали. День і ніч у полі,— то на тракторі, то на комбайні.

— Напишу, Макаре Олексійовичу,— пообіцяв Динька.

— А ти той, віршами можеш? Напиши, Динько, віршем, щоб співати хотілось про них,— не сумніваючись у здібностях Олега, попросив Макар.— І про Снопа старого напиши.

— Я віршами не пробував ніколи,— з жалем зізнався хлопець.

— А ти попробуй, бо це дуже партійне діло, Динько. Ми зараз на перше місце в районі виходимо по збиранню і по хлібоздачі. Ось що наші хлопці зробили! Пиши, а я потім печатку поставлю на віршах.

Динька замкнувся в сільраді, завісив газетою вікно, взяв зошита, послинив олівця і написав: «Вірш». Через дві години на папері з'явився перший рядок: «На полях гудуть комбайни». До обіду Олег згриз половину олівця, але не написав жодного слова. Увечері Макар Підігрітий довго стукав у двері, поки нарешті секретар відчинив їх.

— Написав?

— Написав.

— Читай!

Динька став посеред кімнати і урочисто продекламував:

Комбайни на полях гудуть,

Хлопці по дві норми дають…

— Чого замовк? — спитав Макар.

— Уже все,— промовив Динька.— Цифри не влазять у вірш…

— Не вмієш у стовпчик, то пиши в рядочок,— сказав Підігрітий.— Жаль, хотілось мені, щоб так, як у пісні було… Вчився ти, Динька, в школі, секретарем сільради працюєш, депутатом тебе обрали, а вірша написати не можеш…. Щоб до ранку був мені допис!

Сосонка собі мирно спала, не відаючи, що ніч, в яку взявся Олег Динька за перо, стане для неї історичною. Власне, про це не думав і Динька. Він просто, виконуючи наказ Підігрітого, на двох листочках учнівського зошита описав, як працює комплексна бригада Ничипора Снопа. На папері було більше цифр, аніж слів, та Динька з досвіду знав, що вищі організації полюбляють цифри.

Вранці голова сільради завірив написане печаткою і наказав Івану Лісняку простежити, щоб лист був відправлений негайно. Саме цього дня в область їхав начальник пошти, йому і передав конверта Лісняк.

І ось настала друга ніч. У конторі колгоспу пролунали довгі настирливі телефонні дзвінки: з області добивались до Сосонки кореспонденти газет і радіо. З Косопілля подзвонив Бунчук і наказав виконавцеві привести до телефону Коляду та Підігрітого — живих або мертвих. Кореспонденти вимагали Ничипора Снопа, Гайворона і Диньку. Стривожений виконавець через півгодини приконвоював переляканого Никодима Диньку до контори, а сам побіг по Коляду.

Динька взяв трубку і почув:

— Алло, здрастуйте, товаришу Динька! Статтю одержали, сьогодні даємо в номер на першу сторінку, сто п'ятдесят рядків! Зверху — на шість колонок — шапка, чуєте?! Щоб впадала в очі й всі знали… Алло, алло! Товаришу Динька! Динька! Станція!..

Никодим Динька смертельно зблід, поточився і сів на лаві. Він хотів тікати, але ноги не слухались. «Пропав,— майнула думка,— уже й там дізнались про шапку, а стільки ж літ минуло…»

Трубка звисла зі столу і гойдалась на чорному, покрученому шнурі. У ній щось тріщало, шипіло, а старому Диньці здавалось: «Ш-ш-шап-п-пка…»

А було ж це років з двадцять п'ять тому, коли Никодим Динька поїхав з делегацією колгоспників-ударників у Москву, на екскурсію. Перші три дні екскурсантів возили по місту, показували музеї, а потім запросив їх до себе один нарком. Прийшли вони у величезний будинок, заллятий світлом. Стіни всі були в дзеркалах. Побачив себе Динька і розгубився — такий він був чудернацький у своїй старій баранячій шапці. Зняв Никодим шапку і запхнув під кожуха. Ішли вони довгими коридорами, на високі поверхи, потім роздягнулися, а тоді вже й до наркома. Поговорили з годину, чаю напилися й розпрощалися. І вже одягаючись, спохватився Динька, що нема шапки. Обдивився Никодим усі кутки, повивертав кишені,— як у воду впала. А надворі хуртовина аж гуде.

— Ви йдіть, люди добрі, а я тут залишусь та шапку пошукаю,— сказав Динька.

Керівник делегації помахав йому кулаком.

— До автобуса і так перебіжиш, а взавтра купимо.

— Ні, я без шапки не піду… Шапка ще батькова, чого ж добру пропадати,— заартачився Никодим і подався кудись по сходах.

Молодий чоловік у чорному, що був з ними в наркома, догнав Диньку, Никодим і розповів йому про свою біду.

— Знайдемо вашу шапку,— пообіцяв той.— Хай товариші їдуть, а ви посидьте.

І завели Никодима у великий кабінет та знову дали чаю. Склянок зо три випив Динька, аж заходить ще один, такий високий, у білій маніжці, і приносить стару Никодимову шапку, а в другій руці пакуночок тримає.

— Ось ваша шапка, товаришу Динька,— сказав той, що в чорному,— а це вам нова. Підійде? Це від наркома.

Розгорнув Никодим пакунок і бачить: сива смушева шапка, аж сміється. Заховав її Динька, подякував красно і попрощався. Привезли його на машині до готелю. Прийшов Динька в кімнату і заховав нову шапку, щоб ніхто й не бачив. І вечеряти не ходив, а все про неї думав.

Другого дня делегацію приймали в іншому наркоматі. І тут Диньку спокусила нечиста сила. Поки йшли вони між колонами до дверей, Никодим зняв свою баранячу шапку і тихенько поклав у якусь нішу.

Знову говорили про колгосп та врожаї, про коней та машини, а Динька думав: «Що для наркома шапка? Копійка це для них, а для мене…»

Нарком попрощався з усіма і попросив свого помічника повезти гостей на завод. Нарком потиснув руку і Никодимові. Динька вже було й рота розкрив, щоб сказати про шапку, але не зміг.

Одягнулись усі, вийшли, а Динька без шапки.

— Чому ви, товаришу, без шапки? — запитав помічник наркома.

— А я її там, біля дверей, поклав,— проштовхався той наперед та й побіг до ніші. Заглянув туди, сюди — нема.

Поїхав до готелю. Доки пообідали — то й принесли Динці нову шапку з чорного каракуля…

Повернувся в Сосонку з двома новими шапками. Нікому й словом не обмовився, як вони дістались йому, тільки батькові розповів. Старий Динька, спершись на милицю, бо ще з японської війни без ноги вернувся, вислухав Никодима та й каже:

— Підійди-но ближче, сину.

Никодим підійшов, а старий його милицею по плечах:

— Ах ти ж вар'ят, ах ти ж каторжний!

Никодим у двері.

— Вернись! — крикнув батько. Никодим, знаючи його вдачу, вернувся.— То ти, сучий сину, совість на шапку проміняв? А в того ж наркома, мо', теж жінка і діти їсти хотять, і гроші в нього лічені, бо трудом зароблені…

Милиця зламалась, і Динька залишився живим… Та на цьому його муки не скінчились, бо старий зажадав, щоб син відправив обидві шапки в Москву разом з покаянним листом.

Никодим поїхав у сусіднє село до голови колгоспу, який був разом з ним у делегації, і розпитав, у яких наркоматах вони були. А потім, збивши ящика, вклав туди обидві шапки, три десятки свіжих яблук і послав у Москву. У листі до наркома він пробачався за свою необдуману поведінку і просив передати чорну шапку іншому наркомові, а сіру — носити на здоров'я.