На білому світі - Зарудний Микола Якович - Страница 92

— Це питання роздули, нічого там особливого не було. І дуже добре, що ми розібрались та спростували всілякі вигадки…

— Я б хотів знати, хто це почав? — запитав Мостовий.

— До нас… надійшли… сигнали… Ми повинні були реагувати,— відповів перший секретар.

— Коли вже ми перестанемо смикати людей всякими анонімками?

— Треба підвищувати свідомість мас,— порадив Бунчук.

*

Несподіваний від'їзд Галини і її прощальний лист до болю схвилювали Мостового. Він хотів зразу звернутись до всесоюзного розшуку, але Платон заперечив:

— Розшукують, Олександре, тільки злочинців. Навіщо травмувати дівчину? Може, вона напише?

Галина не писала. Мостовий розпитував її подруг по технікуму, але ті нічого не знали. Тоді вирішив піти на станцію і поговорити з касиром, може, він пам'ятає, хоч до якого міста брала квиток Галина.

Старий касир станції Косопілля вислухав Мостового і пообіцяв:

— Скажем, скажем, усьо скажем… У бухгалтерії все є: коли і куди та скільки продано квитків… Коли поїхала пасажирка?

— Шістнадцятого.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Я тут працюю, товаришу Мостовий, сорок дев'ять років і знаю, хто і куди їде… За останні дні я продав три квитки до Києва, сім до області і два до Москви. Поїхав син Парфентія Лози, він у Москві якісь секретні машини робить, і ще… їздила продавати яблука Тодоска Чижиха. Казав їй, не їдь, дурна, бо зараз цих яблук в усіх містах, як гною. Ні, поїхала… А пасажирка, що цікавить вас, яка з себе?

— Висока, чорнява…

— Та-а-ак, скажем, скажем, усьо скажем…

Вияснилось, що шістнадцятого було продано один квиток до Луганська.

— Точно, чорнявій дівчині продав, — пригадав касир.— Бо ще й сказав їй: ого, куди зібралась…

Мостовий вирішив порадитися з Платоном і поїхати в Луганськ.

Платона вдома не було. Васько сидів за столом та щось малював. Побачивши Мостового, він зразу наїжачився і не виявив ні найменшого бажання розмовляти.

— Ти що малюєш? — заглянув через плече Олександр Іванович.

— Що хочу…

На малюнку був зображений голубий візок. На візку сиділа дівчина, ледве стримуючи баского коня.

— А чого ти такий сердитий, Васю?

— Правда, що з-за вас наша Галя втекла? — замість відповіді запитав хлопчак.

— Хто тобі сказав? — спохмурнів Мостовий.

— Алик Коза і Леся… Всі кажуть, що ви їй задурили голову… Вона поїхала, Наташа поїхала, а ми знову з Платоном удвох,— Васько, не кліпаючи, дивився на гостя.

Мостовий сів на лаву і промовив:

— Підростеш, я тобі все розповім…

— Як виросту, то я вас і сам запитаю!

— Я не винен… я не хотів, Васю, щоб вона виїжджала,— виправдовувався Олександр Іванович.— Ми її обов'язково розшукаємо…

Васько і голови не підвів, коли виходив Мостовий.

У конторі колгоспу було людно.

— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.

— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.

— Усім дістанеться!

Секретар проштовхався в сіни і став за одвірком, щоб не привертати до себе уваги.

— Ти мені, Гайвороне, скажи,— допитувалась Текля,— ти за народ чи ні? Якщо за народ, то чого ти мене кривдиш?

— Ніхто вас не кривдить, тітко Теклю, а мені мало вікон не побили… Ви ж мене вислухайте,— просив Платон.

— Я вже тебе чула! А за вікна — пробач, то зі злості…

— Пробачаю,— всміхнувся Платон, але зрозумійте, що не можем видавати по два карбованці на трудодень…

— А Семен Федорович кажуть, що можна і по два, але Гайворон проти…

— Я не так казав,— заперечує Коляда.

— Чого ж не так? — дивується Текля.— Я брехати не буду. Люди чули, як ви сказали, що хотіли видати нам на трудодень по два карбованці, то Гайворон підбив усе правління, щоб по карбованцю… То який же ти, Платоне, партєйний, коли ти супроти народу?

— Мамо, годі вам,— пробує втихомирити матір Олег.

— А ти там сиди,— відмахується Текля.— Ці гроші руками нашими зароблені.

— Ми шануємо вашу працю,— сказав Підігрітий.

— І патрета, лічно, твого почепили,— нагадує Сава Чемерис.

— За патрета спасибі,— відповіла Текля,— але мені до почоту ще й грошей треба. Он сина женити буду та й собі справити…

— Мамо!

— Відчепись!

— Текля правду каже,— подає хтось голос.— Якщо зароблено, то віддай. Семен Хведорович добра хоче людям…

— А я що, не хочу людям добра? — з докором промовив Платон.

— Хтозна…

— Ти, Платоне, копійку маєш, то тобі, може, й байдуже, а нам…

— Він теж стільки, як і ми, одержить.

— Тихо,— пробує заспокоїти людей Макар.

— А ми говорити хочемо, бо все «тихо» та «тихо»…

— Коляда міг пообіцяти і по три карбованці на трудодень,— сказав Гайворон.— Добреньким хоче бути перед вами… А ви подумайте про завтрашній день. Трактори у нас старі, комбайнів мало. Гадаєте, що легко нам на цих гробах працювати?

— Та звісно…

— От ми й сказали,— продовжував Платон,— Коляді, що не туди він дивиться.

— Ну, ожените ви, Теклю, свого сина, чоботи справите, шафу купите, а прийде весна — де машин візьмемо?

— Та я ж не супроти машин, але ж і карбованця не хочеться з рук випускати,— призналася жінка.

Попрощалась з усіма і вийшла. Порозходились люди. Біля Коляди залишились Платон, Підігрітий і Сніп.

— Олександре Івановичу,— голова колгоспу підвівся назустріч Мостовому,— знову мене винним роблять…

— Ви з людьми не загравайте! І не виставляйте себе борцем за щастя Теклі Диньки! — відказав Гайворон.— А то виходить, що всі погані, тільки один Коляда — янгол з крилами.

— Я її сюди не кликав! — удавав з себе ображеного Коляда.

— Це добре, що вона прийшла,— втрутився в розмову Підігрітий,— тільки ж людині правду треба говорити, а не манити калачиками…

— А чого мені хитрувати?

— А навіщо на Гайворона все звернув? Платон тоді й не виступав на правлінні. Говорив я,— нагадав Макар.

— Байдуже, хто говорив,— обізвався Ничипір Іванович, — ми всі повинні думати про колгосп.

— Хіба я не думаю? — Коляда скоса глянув на секретаря райкому.

— Про себе думаєш,— сказав Сніп.— Тільки ми не сліпі, бачимо, що й до чого.

— Що, що ви бачите?! — крикнув Коляда.— Товаришу Мостовий, хіба я можу тут працювати?

— Заспокойся, Семене Федоровичу,— махнув рукою Підігрітий і звернувся до гостя: — Сьогодні Гайворонові мало вікон не побили.

— Хто?

— Текля покликала кількох молодиць і прибігла до мене… на бесіду,— пояснив Платон.— Ледве втихомирив.

— То мене баби не зрозуміли,— відмахнувся Коляда.— А я їх не посилав.

— Дивно…

— Це Коляда перед виборами такого коника викинув,— сказав Макар Мостовому, коли Семен Федорович пішов.— Боїться, що Гайворона оберуть.

Платон запросив Мостового до себе вечеряти, але той відмовився. Правду кажучи, йому не хотілося зустрічатися з Васьком.

— Я дізнався, Платоне, що Галина в Луганську,— повідомив Олександр Іванович.

— Можливо.

— Я поїду до неї.

— Чого?

— Я повинен побачити її… Я люблю її, Платоне.

Гайворон мовчав.

— Чи й ти думаєш так, як Бунчук?

— Ні.

Вони підійшли до машини.

— Я тобі нічого не можу порадити, Олександре,— сказав Платон.

— Я знайду її.

Гайворон нічого не відповів, подав руку Мостовому і пішов.

*

Васько спав. На столі лежав окраєць хліба і стояла миска з холодною картоплею. Платон повечеряв та й собі зібрався вкладатись, коли в двері хтось постукав, спочатку несміло, потім уже гучніше. Гайворон вибіг у сіни, відкинув клямку і побачив перед собою перекошене від злості обличчя Кутня.

— Вона в тебе? Ховається! Уб'ю! — відштовхнувши господаря, Дмитро вбіг до хати.

Платон розгублено стежив, як оскаженілий Кутень плазував по підлозі, заглядаючи під ліжко, під стіл, під лаву.