День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 21

— Що ви робите? — вигукнув Павло й кинувся до Каті, але його схопив за руку Вундстон:

— Міс Хілда неперевершений практик. Навіть Президент гартував свої нерви в лабораторії міс Брайнт. У неї руки чаклунки. Краще пропустимо по келишку. Це допомагає. Чоловікам. Я намагаюся уникнути золотих голок міс Хілди…

— Я хотів би ще сьогодні відвезти дружину на ранчо Доута, — офіційним тоном заговорив Павло. — Гадаю, дружині буде спокійніше спати дома. Зрештою, вона мене про це просила, — наполягав Павло, не знаючи, скільки миль між загадковим ранчо і віллою Малькольна.

Вундстон зробив вигляд, що не почув Павлового прохання й пояснив йому Катину неміч:

— Це не що інше, містер Острожний, як магнітний шок. Якби ви їхали з Москви кіньми, було б усе гаразд, а літаки шматують магнітні поля, і ми стаємо велетенськими конденсаторами, сер. Треба лиш зуміти їх розрядити, і все стане на свої місця. Гляньте на місіс Кет! — вигукнув Х’ю, простягаючи келиха в напрямку веселого товариства, де всі навперейми просили Катю прийняти від Хілди якийсь подарунок. — Сперечаюся на тисячу гаванських сигар, містер Павел, що очі вашої дружини зараз світяться ясніше найчистіших сапфірів, а губи променяться вогнем справжніх троянд. І все це зробила ота некрасива чорна леді, - додав Х’ю, показуючи на усміхнену й збуджену чимось Хілду Брайнт.

— Де ви ховаєте мого чоловіка, панове? — запитала Катя, розколисуючи на пальці золотий ланцюжок з платиновою підвіскою у вигляді мініатюрного спрута з рубіновими цяточками вздовж вигнутих щупалець.

Ураз легко й світло стало на серці. Каті, як це не дивно, вже подобалася трохи зависока й худорлява, але лагідна й щедра міс Брайнт, веселий товстун Х’ю, тоненька й ніжна, мов лілея, Мері і сяючий від щастя Макларен у великих рогових окулярах… Он і її Павло — високий, з різкуватими рисами обличчя. Вродливішого чоловіка немає в світі. Їй хотілося, щоб усі звернули увагу на її Павла й оцінили не тільки його розум, а й чоловічу красу. Катя грайливо почепила ланцюжка собі на шию й з велеречивим жестом балерини опинилася перед Павлом.

— Музику! — звелів комусь Х’ю Вундстон і оголосив присутнім: — Танцюють прима-грація місіс Кет і доктор фізики містер Павел! Танець закоханих росіян. Перший танець на американській землі.

Катя не чула цих захоплених вигуків: вона дивилася в глибокі очі Павла й не могла збагнути німої перестороги. «Я зробила щось не так?» — питала поглядом й усміхалася, розколисуючи себе і його у хвилях вальсу. Вона не хотіла ні про що думати, лише б знати, що завтра і завжди буде високе небо, золоте сонце, трава і берег річки у сивих вербах, буде світ з далеким горизонтом і… Її Павло.

Острожний ніяк не міг відвести очі від химерної підвіски на Катиній шиї: щось непокоїло його, коли дивився на щупальця спрута. Можливо, сам факт, що Катя взяла з рук незнайомої американки недешеву річ? Чи проймав страх за те, що в кришталиках рубіну причаїлося зло, якого ще не збагнув ні він сам, ні його довірлива Катя? Була мить, коли Павло хотів зірвати підвіску й непомітно для Хілди Брайнт викинути в камін.

— Я щойно від Луїса! — почув збуджений вигук Хілди і мало сам не скрикнув: він раніше бачив таку підвіску, і вона ще тоді не сподобалась йому — у Каті на грудях перекочувалася гнутими гранями мініатюрна копія «Листа папороті» Луїса Тіффані.

«Але тут не видно зеленої поливи на вигинах листа. Чому нема поливи? Замість неї — чорні обриси перетинок листа. Здалеку нагадує химерний вітраж. Можливо, так і краще», — погодився Павло з невідомим йому копіїстом й відчув, що Катя якось обважніла, майже повисла на його руках і винувато усміхається, сонливо стуляючи повіки.

— Пробач. Чомусь страшенно хочу спати. Ти не турбуйся. Мері проведе мене в опочивальню. Я піду, ага? А ти побудь. Потанцюй з міс Мері, з міс Брайнт, — голосніше сказала Катя, обертаючись до жінок.

— Катя просить вибачити її, - сказав Павло. Мері уже тримала Катю під руку й бідкалася, що місіс Кет не зможе посидіти в сімейному затишку біля каміна за ритуальною чашечкою кави. — Катя справді дуже втомилася, — пояснив Павло. — Стільки вражень за один день…

— Підземелля містера Гленда хоч кого виведе з рівноваги, — одразу ж погодилася Хілда Брайнт. — Як ви її не вберегли від цього? Побувати в Гленда — однаково, що відвідати майстерню Мефістофеля.

— Не знаю, — стенув плечима Павло. — Я просто ніколи не чув про містера Гленда.

— В Америці ніхто ні за що й ні за кого не відповідає. Ви ризикуєте, сер, беручи з собою на ранчо Доута свою дружину, — застерегла Хілда Брайнт, запрошуючи Павла посидіти в її товаристві.

— А мені здається, що на ранчо Доута нам буде спокійніше, — не погодився Павло. «Чи не зробила їй чогось ця відьма з своїми золотими голками? — подумав, не зводячи очей з темного квадрата дверей, що нечутно зачинилися за Мері і його дружиною. — Може, наврочила? Он які очі! Наче в голодної вовчиці, - докинув на адресу Хілди й поволі озирнувся на співрозмовницю. Міс Брайнт простягнула Павлові важкий червоний келих, привітно усміхнулася. — Нічого в Хілді аж такого нема, — посперечався сам із собою Павло, сідаючи біля столика. — Просто в неї більше ділового, чоловічого і в очах, і в характері. Мабуть, самітна. Через те й схожа на стару сороку в холодному гнізді. А придивитися пильніше, то вона ще у віці осінніх чорних троянд. Жінка з очима чаклунки…»

— Містер Острожний! — здивовано, вигукнула Хілда, все ще тримаючи бокал у манірно піднятій руці. — Містер Павел, мені справді ніяково… Ви так на мене дивитесь, ніби я переодягнутий Люцифер.

— Що ви, що ви, міс Хілда, — заперечив Павло. — Я трохи шокований вашою щедрістю. Чесно кажучи, я не хотів би, щоб ви з першого ж знайомства надто розбещували мою дружину. Вона акторка, натура дуже вразлива.

— Я лише вивела її з стресу. Жінці допомагають не так голки, як подарунки, сер. Даруйте бодай дрібничку, бо без цього жінкам обридає світ. Навіть у товаристві коханого чоловіка.

— Вам видніше, міс Хілда, — сказав Павло й відмовився від вина, знічено усміхаючись. — Можливо, це й не модно, але я дотримуюсь принципу: ні вино, ні горілка ще нікого не вивели в люди. А я, повірте, страшенно не хочу прожити вік пустогоном.

— Бережете розум? — просто запитала Хілда Брайнт, бо добре знала, як згубні для розуму звички натури слабкодухої й неоригінальної своєю причетністю до світу.

— Бережу, — відверто сказав Павло. — А ви?

— А я знищую, — журно мовила Хілда Брайнт. — У мене його забагато, містер Павел. Боюся шокувати ним чоловіків, які ніяк не хочуть сватати розумних жінок.

Павло пив пепсі, Хілда смакувала вино й багатозначно поглядала на Острожного, збираючись з. думками. Нарешті вона не витримала й запитала про те, що її непокоїло й іноді п’янило від передчуття влади над самою природою:

— Скажіть, містер Павел, ви вірите в те, що вже в наше століття таємниця розуму буде відкрита і президент-диспетчер зможе керувати своєю нацією, не виходячи з власного кабінету?

— Нове рабство? І палицю рабовласника замінить електроімпульс?

— Це необхідно хоча б для того, щоб покінчити з химерою злочинства. Невже вам не хочеться пожити без в’язниць, армій і шаленства зброї? Уже дітям сняться жахи атомних бомбардувань. І, до вашого відома, саме з цієї причини вже потрапляють до божевільні.

— А ви можете уявити Америку з президентом-диспетчером?

— Безперечно! — запалилася Хілда Брайнт.

— І хто ж стане таким президентом? — насмішкувато запитав Павло.

Хілда Брайнт збагнула, що вона була надто щирою, і тому відповіла іронічно:

— Х’ю Вундстон обіцяє висунути свою кандидатуру на цей пост. Гадаю, він свого доможеться.

— Вибачте, але це мрія ідіота. Перетворити людей на піддослідних тварин, здатних працювати, їсти, плодитися в межах програмного режиму й любити усіх двоногих на планеті так, як накаже президент-диспетчер, — це однаково, що перетворити Землю на корабель дурнів з людожером біля пульта нейрошоку. Шкодую, що в наш час нема спеціальної міжнародної іквізиції: треба четвертувати того, хто думає про щось подібне.