День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 28

Це все одразу впало Павлові в око й, перш ніж відповісти дружині, він кинув вудки, потім, відчуваючи на собі скептичні погляди молодиків, пройшов до машини, добув з-під переднього сидіння револьвер і, тримаючи його в опущеній руці, повернувся до намету.

Той, що мав рідкі брови, пересунув руку по вінчестеру, але Малькольн, все ще стоячи з рибиною за плечима, застеріг молодика:

— Не раджу, сер. Цей містер, — кивнув на Павла, — з того положення за чотири секунди вкладає п’ятьох на відстані тридцяти кроків.

— У такому разі, ви непогано влаштувалися, сер, — пхекнув молодик.

— Хто ви, молоді люди, і що вам потрібно? — запитав Малькольн, відчуваючи, як пече руку від капронової мотузки, що врізалась у тіло.

— Ми сьогодні чергуємо тут, — відповів рідкобровий.

— Тоді ви повинні знати, що сьогодні тут відпочиватиме містер Макларен з своїми колегами.

— Про це ми й хотіли довідатись, — мовив рідкобровий. — Нас тільки це й цікавить, сер, — доводив він Малькольну. — Але поважні місіс не захотіли’з нами розмовляти й відмовилися сказати, куди подалися ви на риболовлю.

— Мері, покажіть цим джентльменам мої документи, — попросив Малькольн.

— Не треба, сер. Ми віримо вам на слово. Містер Оулт просив передати, що бажає вам приємного відпочинку. Якщо ви не проти, то він завтра провідає вас і одночасно побуває на фермі містера Гленда.

— Бачу, ви справжні джентльмени, — підбадьорив молодиків Малькольн і нарешті показав свій трофей.

— Вам пощастило, сер! — не стримався рідкобровий і легко звівся на ноги, вішаючи вінчестер на плече.

— Запрошуємо на юшку, — сказав Макларен, хоча не мав найменшої охоти сидіти у товаристві хвацьких вояк з ніде не зареєстрованої армії Оулта.

— Дякуємо і просимо вибачення за непорозуміння, — тихим і напрочуд приємним голосом заговорив товариш рідкобрового. Тепер Павло помітив, що в нього сірі, лагідні очі й тендітніші риси обличчя. — Ми будемо неподалік. Раптом що, то дайте сигнал, — сказав і зупинив погляд на револьвері в руці Острожного. Пом’явся, зважуючись, а потім таки запитав: — Невже справді, сер, ви так стріляєте?

— Іноді й краще, — відповів Павло й раптом відчув, як зникає недовіра до цього ще зовсім молодого парубка в грубезних черевиках десантника і тіснуватій сорочці американського піхотинця. — Мій рекорд, молодий чоловіче, три і дві десятих секунди. І в п’яти мішенях — одні десятки.

— Ви, мабуть часто тренуєтесь?

— Мені це зайве, — усміхнувся Павло й сховав револьвер до мокрої кишені. — По-моєму, краще ніколи не хапатися за зброю. Чи не так, сер?

— Звичайно, але у нас така служба, сер, — відповів за товариша рідкобровий, ще раз вибачаючись перед Малькольном.

— Передайте містеру Оулту, що я його чекаю, — гукнув уже навздогін Малькольн.

— Панове, я страшенно голодна й не здатна зараз на найменше захоплення. Я хвалитиму вас, коли спробую справжньої рибальської юшки, — діловим тоном заговорила Мері й розпорядилася: — Негайно переодягніться в сухе й беріться за ножі. Кет уже закип’ятила воду, а в мене готова картопля.

Коли повсідалися біля политої тузлуком риби, Катя, тримаючи в руці піалу з приперченою юшкою, торкнулася ліктем Павлового плеча й мовила тихо:

— Можна, я тост скажу? Хоч і без вина, але ж ми не на офіційному обіді.

— Просимо, — закивали Мері й Малькольн, урочисто беручи піали із золотавою юшкою.

— Сьогодні, панове, я відчула теплу приязнь Малькольна й Мері, по-своєму сприйняла їхню щедрість і повагу до нас, людей з іншого світу, на який по-різному дивляться добрі, веселі й злі американці. І здається мені, зло йде від того, що ось зараз ми з вами сидимо не просто на американській землі, на березі американської річки, а топчемо траву, їмо рибу, бачимо ліс і дихаємо повітрям містера Оулта. Напевне, я таки з іншого світу, бо ніколи вже не зможу збагнути, щоб земля, вода і небо над нами належали комусь одному. Я вірю, що світ колись порозумнішає, і тоді ціла планета належатиме кожній дитині, чиї очі вперше розпізнали небо, землю і людей на тій землі. Я пропоную тост за добру планету.

— О, це вже пропаганда, місіс Кет, — повертів головою Макларен. — Це пропаганда, але я підтримую вашу ідею, бо мені справді не сподобалось, як ті молоді джентльмени з вінчестерами вимагали від нас права з’їсти ось цю юшку на землі Оулта. Я вірю, місіс Кет, що ваші слова дійдуть 5цо вух американського бога, якому ще важко себе уявити без власного капіталу. Я, чесно кажучи, не хотів би і сам і не бажаю своїм дітям дочекатися революції в Штатах, — з дипломатичною поштивістю посміхнувся Макларен. — Але я підтримую ідею про планету добрих людей, місіс Кет.

— Катя талановита актриса, але надто відвертий політик, — зауважив Павло.

— Вона ще молода, — заступилася за Катю Мері, сприймаючи це за прийом паблісіті, яке так полюбляють американські політики, коли хочуть зажити слави. — Кет уміє запалити, і я певна, що жінки Ранчо Доута виберуть її своїм лідером. Ви можете на цьому зробити кар’єру, місіс. В Америці люблять людей несподіваних вчинків. На таких людях тримається світ.

г — Чи не здається вам, панове, що ми сіли не до юшки, а до столу переговорів, — весело засміявся Малькольн. — Ми так до ранку протовчемо воду в ступі, як буває з дипломатами. Пропоную тост за місіс Кет. За мужню радянську жінку, яка не побоялася перелетіти океан, щоб отаборитися на цій землі бодай на два роки.

— Підтримую, — вдячно кивнув головою Павло.

— Мені здається, що ми боїмося одне одного й постійно розставляємо пастки, — зауважила розсудлива Мері. — Можливо, причина в тому, що ми на чужій землі? У приймах в Оулта?

— Сьогодні ми тут господарі, - не погодився Малькольн і показав на ліс: — Два парубійка охороняють наш спокій, і ми тут можемо все перевернути догори дном.

Павлові згадалося обличчя охоронця в солдатській сорочці. Не давала спокою його собача покірність в очах, готовність ловити кожне слово того, хто з ним говорить.

— Ті хлопці, напевне, теж голодні, - тихо обізвався Павло.

— Ви за них не журіться, — багатозначно мовив Макларен. — От якби вони застукали тут не нас з вами, а когось Із чорношкірих, про яких Оулт любить говорити: «Найкращий негр — це запряжений або мертвий негр», то даю вам слово джентльмена, що ті нещасні опинилися б у тому ж вирі, де ви зловили сазана, сер. Ці хлопці — справжні головорізи. Інших Роджерс просто не тримає.

— Мені здалося, вони не такі вже й погані, - стенув плечима Павло й озирнувся на кущ глоду, всіяного червоними намистинами ягід.

— Слухайте, а тут можна співати? — запитала Катя таким довірливим тоном, що Малькольн аж опустив руку з виделкою. — Я можу співати на п’яти мовах. Хто — більше?

— Місіс Кет, з вашою фантазією ви зможете стати власницею ранчо, а Доута тримати за технічного секретаря, — сказав Малькольн і звернувся до Острожного: — У вас неперевершена дружина. І ваше щастя, що ви ховаєте її на ранчо Доута, подалі від спокусливих мільйонерів.

— Так ми ніколи не вийдемо з компліментної буфонади, — застеріг Павло. — Давайте справді послухаємо пісень.

Голос у Каті був якийсь прозорий, ніби передзвін кришталю. Катя співала про любов. Співала українську народну пісню й не знала, чому їй стало так тяжко, ніби стояла над прірвою відчаю.

Ніхто не аплодував. Катя усміхалася крізь сльози, а Мері дивилася на тонкі Катині пальці, що тремтіли, перебираючи і жмакаючи серветку.

— Я більше не буду. Воно само, — прошепотіла Катя. — Павле, чи не принесли б ви з Малькольном глоду на десерт? А ми тим часом наваримо вареників з ожиною. Тут росте багато гарної ожини.

— Жіноцтво нас випроваджує, - обізвався Павло.

— Йдемо і. негайно, — підхопився й Малькольн. А коли опинилися біля огнистого глоду, запитав: — Пісня Кет була про любов і смерть?

— Майже так, — сказав Павло й роззирнувся. — Ви бачили, щоб дуби цвіли?

— Не доводилось.

— Мені — теж. А дівчина, про яку співала Катя, бачила цвіт на сухих дубах, коли поряд з нею був її коханий. — І зовсім несподівано запитав: — Ви давно працюєте з містером Вундстоном?