День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 34

— Залиште того діда в спокої, - скривився, як від надокучливого повчання, Френк. — Щоб не вертатися мені сюди ближчими днями, давайте полюбовно домовимось про вашого Пітера. Тим більше, що ви його побоюєтесь.

— Я ніколи такого не казав, — сполохався Рассел. — Мені завжди надійно в цьому бастіоні, коли Пітер ночує дома.

— Але ж ви іноді думали й інакше? — натякнув Френк про часи минулі.

— Думав. Але ж кожен з нас таке думає: безсмертних немає. Я хочу знати, що станеться з Пітером. Я обіцяв його батькові доглянути за хлопцем.

— Він уже давно виріс, — поблажливо усміхнувся Джім. — З вашим Пітером нічого не станеться. Ми пропонуємо йому поїхати на ранчо Доута. Вам уже повідомили, що Острожний з дружиною благополучно долетів до свого острова в пустелі?

— Ні. По моїх каналах інформації…

— Я й забув, що Хілда ще вчора заборонила Вундстону підтримувати з вами будь-які контакти. А жінкам важко суперечити.

— Це так, сер, — упав духом Рассел, все ще не вірячи, що його розлучають з вірним Пітером. Вже без дипломатії запитав з тривогою: — Ви надовго забираєте Пітера? Він дуже боїться джунглів і пустелі.

— Цього я не знаю. На Ранчо Доута не люблять міняти людей.

— Я дуже звик до Пітера. До того ж тепер важко знайти надійного водія.

— Пітера треба сховати подалі від світу. Рано чи пізно, а він міг би дізнатися, з чиєї вини його так невдало почастували стрілою.

— Пітер знає, що його поранив індієць з племені у-ру.

— А знах’арі цього племені вилікували Пітера. Є в цьому логіка, Дейвід?

— Воїни у-ру ніколи нікого не добивають. Їхній бог заповів їм лікувати всякого, кому загрожує страдницька смерть. За їхніми законами все повинно вмирати легко й одразу.

— Це казки, містер Рассел. До того ж Пітер не зможе розпитати воїнів племені, якого більше не існує, - нетерпляче перебив Френк. — Замість Пітера ми вам пришлемо надійнішого охоронця.

Дейвід не заперечував.

Джім Френк уже з машини усміхнувся до Рассела й одразу на великій швидкості рушив з двору.

Висока Кандіс не проґавила моменту й гримнула навздогін зі своєї старезної гармати.

Дейвід помітив, як Френк здригнувся від того пострілу, й дужче натиснув на акселератор.

«Усі бояться, — подумав Рассел. — Навіть мільйони не рятують від смерті, якщо ти заради них теж не пощадив чийогось життя», — згадав свого батька.

ПАСТОР БЕРКЛІ

Дейвід захистив диплом юриста і з цієї нагоди зібрав дома невелике товариство. У квартирі, де жив тоді Дейвід під час батькових експедицій, товпилося чоловік з двадцять. Хтось притягнув туди бубон з племені у-ру, що передав батько замість гостинця з самого пекла джунглів, і молотив по тугій шкірі, видобуваючи глухуваті звуки. Тут же завивав магнітофон, реготали дівчата, і тому ніхто не почув, коли розчинилися двері і до квартири ввійшов худий засмаглий чоловік у потертих джинсах і вилинялій зеленій сорочці з багатьма кишеньками на грудях і на рукавах. Незнайомець зупинився біля дверей і якусь мить безтямно дивився перед собою. Було видно, як напружуються його м’язи й напиваються вени на довгій шиї. Чоловік здригнувся і, немов по натягнутій струні, підійшов до Дейвіда, взяв його за руку й тихо заговорив:

— Мене звуть Адамом. Я прийшов за наказом вашого батька. Не говоріть зараз нічого й нікому. Власниця знає, що ви звідси їдете, і пришле людину за вашими речами. Ідіть попереду. Я піду слідом.

— Я нікуди не збираюся йти, — обурився Дейвід і вже хотів покликати на допомогу, але в цю мить Адам торкнувся чимось холодним до скроні Дейвіда, і той відчув дивний спокій. Йому стало навіть смішно з того, що він не довіряє такій симпатичній людині, котру послав сюди батько.

— Ми поспішаємо, — нагадав Адам. — Усе необхідне чекає вас у машині. Ми можемо не встигнути.

— Чого ж ми стоїмо? — тепер уже злякався Дейвід і метнувся до дверей.

Біля під’їзду стояла синя спортивна машина. Адам мовчки сів за кермо й кивнув Дейвіду на сусіднє сидіння.

— Пристебніться паском, — звелів Адам і сам клацнув замками широкої запобіжної линви.

За містом звернули з шляху й помчали до червоної цятки в степу. То горів ліхтар над крилами гелікоптера. Адам прихопив з машини велику сумку, вчепив її собі на плече й махнув Дейвіду рукою, щоб той не відставав.

У гелікоптері, крім пілота, нікого не було. Дейвід був змалку дуже ощадливим і тому хотів запитати Адама, на кого він залишив машину в нічному степу, але Адам одразу ж схилився головою на спинку сидіння й заплющив очі.

Вікна були зашторені цупкими фіранками. Дейвід спробував відсунути фіранку, щоб подивитися вниз і здогадатися по вогнях над містом, у який бік вони летять, але тканина здавалася залізною. Він так і не збагнув, коли гелікоптер відірвався від землі, бо фіранка стала прозорою, потім відлетіла кудись, і… Дейвід прокинувся від тиші. А ще — від вогкої, з солодавим присмаком задухи. Дейвід згадав, що так пахне в джунглях.

— Прибули в ковчег, — повідомив Адам і легко підвівся з крісла.

Коли Дейвід розчинив дверцята гелікоптера, то побачив щось на зразок карнавального містечка: над зеленими наметами, над іконами, вчепленими до високих гардин, над галявиною з дерев’яним ідолом, над вузькими стежками палахкотіли низки різноколірних лампочок, висвічуючи яскраву зелень дерев і чорні, схожі на гаддя, ліани.

Гелікоптер стояв на великій галяві, утрамбованій для посадки.

Адам підштовхнув Дейвіда в спину, і той сплигнув на землю.

— Сьогодні у нас свято Ноя, — пояснив Адам, тягнучи за собою важенну сумку.

Рушили в напрямку темної стіни лісу. Так здалося Дейвіду. Коли підійшли ближче, Дейвід розгледів велетенський намет.

— Тут живе Берклі, - сказав Адам, відхиляючи’запону намету.

Від почутого Дейвід закляк, згадуючи, як хтось погрожував поквитатися з пастором Берклі. «Ви теж син його приреченої братії, - спливли слова останньої розмови. — Передайте Берклі, якщо він протягом десяти днів не сповістить публічно про свої диявольські досліди, ми самі доберемося до Зони білих кроликів».

«Дзвонили три дні тому, — з острахом подумав Дейвід і запитав себе: — А може, це просто якийсь психопат навріпився на мого батька за те, що той зумів перехопити його бізнес?..»

— Чого ж ви стоїте? — запитав Адам. — Я поспішаю.

— Скажіть, це — Зона білих кроликів?

— Ні, це — Ковчег, — відповів тихо Адам. Бачачи, що Дейвід не розуміє, пояснив: — Це місце має назву Ноїв ковчег. А ми називаємо галявину просто Ковчегом.

— То ви, Адам? — почулося з намету, і Дейвід пізнав голос батька.

— Тату, це я — схвильовано вигукнув Дейвід і кинувся до намету. У самому кінці стояв трохи згорблений високий чоловік. Дейвід не бачив його обличчя: заважало світло, що лилося з комірчини намету, на порозі якої застиг батько.

— Спасибі, що приїхав, не погордував, — обізвався він і випростався перед сином.

Відтоді, як померла Дейвідова мати, батько боявся залишити сина круглим сиротою та ще й без надійного капіталу. Робота нейхірурга не давала надії на великий бізнес, і тому старший Рассел постійно шукав, де можна дорожче продати свій талант. Три роки тому він повернувся додому радий, як дитина, залишив Дейвіду чек на десять тисяч доларів і сказав, що їде в джунглі вивчати таємницю анабіозу племені у-ру, яке досі ховає від світу своє непере-вершене відкриття.

— Здрастуй, сину, проходь ближче, — запросив старший Рассел. — Ти, певне, здивований нашою несподіваною зустріччю?

— Ви тут самі? — запитав Дейвід, не вірячи, що це правда і перед ним стоїть батько з винуватою й розгубленою усмішкою на старому, змученому обличчі.

— Це наш молільний будинок.

— А де пастор Берклі?

— Він перед тобою, сину, — знітився старший Рассел. — Я не міг тобі про це писати.

— Ви? — запитав Дейвід, відчуваючи, як крижаніють щоки.

— Чому це тебе так налякало? Чому ти зблід, сину? — занепокоївся старший Рассел і взяв сина за руку. — Сідай у крісло. Тут тобі буде зручніше.