День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 48

— Я страшенно зайнятий!

— До вас прийшло озоріння? Вітаю, Малькольне, — сказала Хілда.

— Так, то було схоже на удар блискавки. Я майже знав, що треба зробити, а потім усе забув, — нервував Малькольн. — Я, здається, вже бачив набір частот… Але химерна хвиля збурюється до першої величини, а далі не йде. Ви можете приїхати? Ви ж нейропсихологоанатор.

— Мені справді вас необхідно побачити, Малькольне, — з неприхованою заклопотаністю сказала Хілда, і Малькольнові здалося, що вона боїться за його розум, через те трохи роздратовано відповів:

— Приїздіть, але це просто втома. Я ляжу спати і тоді все згадаю. Мені завжди все бачиться у снах. Мабуть, істина в тих цифрах, які майнули перед моїми очима. Я рано зрадів, а радість і страх однаково небезпечні.

— Ви навіть нічого не записали?

— Це було схоже на спалах блискавки: перед очима змигнув стовпчик цифр… Але я запам’ятав закон першопоштовху. Доцентрова спіраль…

— Останнім часом ви не зустрічалися з Острожним?

— Ні, але мені здається, я знаю, про що він думає кожної хвилини. Він, як і я, на своєму полігоні. Я згадав! — раптом загукав Малькольн, і було чути, як він клацає тумблерами, набираючи на генераторі код імпульсу. — Зараз, зараз вона оживе! — В кабіні Малькольна запанувала тиша.

— Що у вас сталося? Чому ви мовчите? — не стрималася Хілда.

Малькольн прошепотів:

— Але як це страшно… Вода пожирає воду… Так-так, це буде спіраль Малькольна. Я встиг раніше. Я встиг! Усі вчені світу називатимуть цей феномен спіраллю Малькольна… Як вона близько… Вона не сміє…

— Малькольне! Що у вас діється? Мері, ви мене чуєте? Ввімкніть телеконтроль. Подивіться, що з Малькольном.

— А, Хілда, — озвався Малькольн. — Ні, я помилився, я бачу найпрекрасніше диво світу!

Хвиля, висвічуючи нерівним пульсуючим вогнем, змотувала сувій води й ніби роздувалася, закриваючи червону контрольну позначку на стінах полігона. У лабораторії, де сиділа Мері, спалахнув сигнал аварійної ситуації. Мері кинулася до рубильника й вимкнула систему живлення лазерних імпульсних гармат.

— Пора, — почула Хілда приглушений голос Малькольна й крикнула в трубку:

— Що скоїлося?

— Ще кілька секунд, — шепотів Малькольн, а Мері німо дивилася на довгастий кольоровий екран телемонітора, де зеленкувато визміювався вогонь німої незгасаючої блискавки. Мері сприйняла це за відблиск прожектора на поверхні водяного валу, не розуміючи, що то стікав надлишок енергії хвилі гравіталу.

Механічний вартовий ввімкнув гармату водяного заслону кабіни, де сидів Малькольн, і в наступну мить хвилю гравіталу заступила миготлива пульсуюча течія. Повертаючись назад, хвиля відірвала кабіну від бетону, разом з Маклареном ввігнала її в центр невидимої пружини і перетворила на відполіровану дротинку, яка стала віссю шаленого колеса. Збільшуючи швидкість, колесо пролітало бетонованим ложем, вбирало все, що можна було відірвати від стін, підлоги і стелі полігона.

«Це кінець, — думала Хілда. — Малькольн фанат, як і Острожний. Острожний умер після відкриття на Ранчо Доута, а Макларен встромив голову під власну гільйотину неподалік від свого котеджу. Невже він не встигав утекти? Не міг чи не захотів? Його цікавив експеримент, а не знання, добуті такою ціною для Америки. — У Хілди майже було закінчене розшифрування запису нейросигналів, викрадених в Острожного. — Що ж, залишається варіант „Баранячі лоби“. — На якусь мить згадала Острожного. — Ні, він не на моїй совісті. Нехай його поминає Джой Блеклі».

XXVIII

Василь Олександрович Урбан збирався їхати на нічну рибалку, але з хвилини на хвилину мав прийти доцент Семен Федак, якому він не міг відмовити в особистій зустрічі.

На порозі з’явилася маленька й чіпка дружина Урбана із закрученим на голові у маленький кулачок ріденьким тьмавим волоссям. Побачила на килимі жовтий рюкзак, дорікнула:

— Знову на рибку, Василю Олександровичу? У твоєму віці треба думати про своє ім’я, а не гачками бавитися. Нехай інші стають лауреатами, одержують нагороди, а ти з п’яничками на березі якшайся. Аякже! Ти у нас толстовець, щира й широка натура!

Марта прагнула бути дружиною славетного чоловіка, щоб перед нею шанобливо схиляли голови сусіди, лікарі, друзі молодості… Вона підбивала його поштивістю та лакейством підкорити собі ще одну вершину на шляху до бронзоволиких. «Скільки вже таких лауреатів прописалося в президіях та обросло, мов коростою, титулами й посадами, а в науці через те — трухляві пеньки, підремонтовані бетоном повноважень…»

— Ну чого ти сидиш, як старець над своєю торбою? Або тікай з-перед очей, або займись ділом. Нас, до твого відома, сьогодні запросили в гості.

Василь Олександрович мовчав. Ні. він не ображався на життя, бо й одружився з дівчиною, яку любив. Йому лише жаль було цієї маленької Марти Савівни, котра вперто не розуміла трагікомедії, породженої заздрісною душею.

— Невже тебе не цікавить навіть те, хто нас запросив?

— Запросив Череп. Іван Антонович. Я знав ще три дні тому. Але я не піду торгувати совістю.

— Боже, як ти мені в’ївся чортячим характером, — сплеснула долоньками Марта Савівна і в благанні підвела очі до стелі, ніби її вигаданий бог міг лицезріти сердешну Урбаниху крізь дах особняка. — Звісно, легше сидіти з чужими й підозрілими особами десь на березі…

Квартира сповнилася переливами електричного дзвоника.

— Молитва на сьогодні відміняється, — усміхнувся до Марти Савівни Урбан і сховав рюкзак під крісло. — Піди відчини і приготуй щось попоїсти, бо Семен вічно голодний.

— Усе ти знаєш, тільки ніхто не визнає твого пророцтва. Тому й монографія твоя ніколи не вийде. Не розумію, для чого ти її пишеш? Та й хіба пишеш? Он уже на рибки-жабки зібрався. — її сварка нагадувала дитячу гру й ніскільки не гнівила чоловіка. — Це ти зумисне спорядився на ніч, щоб не піти до Черепа.

— Так, я справді не хочу бити череп’я в Черепа, — сердито обірвав Урбан. — Прошу, відчини Федаку.

— А якщо це не Федак, а якийсь рибачок для компанії?

Урбан мовчки підвівся, взяв Марту Савівну на руки й вийшов з кабінету. Поставив на килим у коридорі й попередив:

— Надалі, перш ніж зайти до кабінету, прошу стукати. Я хоч і люблю твій фольклор, але іноді і в мене терпець уривається.

— Ти ба… — осудливо скривила губи дружина, а потім прудко, метнулася до дверей на повторний дзвінок Федака.

— Біжу-у! Одну хвилиночку. Хто там? — випалила і мимохідь оглянула себе в дзеркалі Марта Савівна.

— Я до Василя Олександровича, — прогув Федак.

— Дома, дома. Аякже, він чекає на вас. Проходьте, — відчинила двері Марта Савівна. — А Василь Олександрович, як тільки ви подзвонили, каже мені: це Семен Сильвестрович прийшов. Одчини та клич до кабінету. Роздягайтеся. Василь Олександрович так вас любить, що навіть на рибалку не поїхав і відмовився в гості йти. Не знаю, чим ви його так приманили? Тільки й чую про вас…

— Семене, де ти там? — визирнув з кабінету Урбан і махнув дружині рукою, щоб ішла поратися па кухню. — Марту Савівну ти до ранку не переслухаєш. Їй би спортивним коментатором бути. Пропав талант.

При сторонніх Марта Савівна ніколи не перечила чоловікові. Рішуче пішла на кухню, ніби готувалася до останнього в своєму житті двобою.

Свіжий, бадьорий Федак обсмикнув поли свого модного шкіряного піджака й заговорив, ніби продовжив щойно перервану розмову:

— Наш великий американець узявся за мене по-справжньому. Не знаю, як і відбитися від Павла.

— Знову про нейроімпульси? — вгадав Урбан. — Тут, Семене, треба все добре зважити. Ти не забудь, що він тобі пише натяками.

— Та які там натяки? — аж обурився Федак і дістав листа з внутрішньої кишені піджака. Розгорнув, став читати: «На щастя, вчені воюють лише в лабораторіях, та часто саме лабораторії є полігоном. Невже ти хочеш, щоб людей розумних повернули в епоху палеоліту? Займись цією проблемою сьогодні ж, негайно. Завтра може статися таке, що ти кусатимеш себе за лікті, та не зможеш дістати». — Федак стенув плечима: — Чому Острожний причепився саме до мене? Невже немає кому більше цим зайнятися? У нас же є шукачі штучного інтелекту, от нехай вони й розшифровують нейрополя розуму мислячого. І головне, всі вчені світу мовчать, ніхто не панікує, і тільки наш Павло бемкає у всі дзвони.