День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 60

— Або ви удаєте дурника, або справді не знаєте, що дружина Макларена стала вдовою і вдруге вийшла заміж за Джіма Френка.

— Місіс Мері стала удовою? — Харві сумно опустив очі, щоб не зустрітися поглядом з наївним Гоулдом і не виказати себе. — Уперше чую, — мовив згодом і перепитав: — Звідки такі новини? Невже це набуло розголосу?

— Не знаю, але я почув від доньки покійного Дейвіда Рассела Високої Кандіс.

— Цікаво, де ви могли з нею бачитися? — хмикнув Блеклі, примружуючи ліве око й дивуючись, як Пітер досі не помічає, що перебуває на неофіційному допиті. — Може, ви боїтесь духів і вірите у відьом, сер?

— Ні, у відьом я не вірю. Я заїздив до Рассела, коли останній раз був у Атланті.

— Ви порушили маршрут, Пітер, і не доповіли про це начальству…

— Я повертався сам і зі мною не було чогось недозволеного для сторонніх очей, сер, — пояснив Пітер. — Мені давно треба було побувати в Расселів: сер Дейвід обіцяв заповісти на моє ім’я чималий капітал. Та містер Рассел загинув, а мене досі ніхто не розшукує, щоб вручити обіцяні гроші.

— Невже слово покійника вже забуте?

— Кандіс засвідчила, що батько справді клявся на Біблії не залишити мене жебраком. Вона виконала волю батька й засвідчила це діловими паперами.

— І скільки ж вам перепало?

— Як і було обіцяно, — П’ятдесят тисяч доларів.

— Ну і…

— Гроші покладено на моє ім’я, сер. Отже, після повернення з Ранчо Доута я влаштую чудову відпустку.

— Що ж, вітаю вас, Пітер, але знайте, стосовно містера Макларена ваша Кандіс помиляється. Я лише вчора мав нагоду з ним розмовляти.

У Пітера від несподіванки випала з рук коробка сірників.

— Це правда, Пітер, — підтвердив Харві й підтягнув ближче помаранчевий апарат, швидко крутнув диск. Коли обізвалися з контрольного блока Атланти, Харві назвав себе й попросив з’єднати з містером Маклареном. Що відповіли Блеку, Пітер не чув, але Харві подзвонив Острожному й сказав: — На жаль, сер, не можу виконати вашого прохання: сер Макларен разом із дружиною поїхав у Швейцарію. Повернеться через місяць.

— Шкода, — зітхнув Острожний.

Харві пильно подивився на Гоулда і запитав його з глузливою посмішкою:

— Сподіваюсь, сер, ви не розпустили пліток про смерть Макларена й нове заміжжя його дружини?

— Мене ніхто не розпитував, — щиро відповів Гоулд, збираючи розсипані сірники. Харві зауважив, що в Пітера зрадливо тремтять пальці.

— Це добре, Пітер, що ви такий щирий і небалакучий чоловік. Ніхто з нас не має права займатися побрехеньками. Тим більше, вірити якомусь дівчиську. — Харві лінькувато підвівся з плетеного крісла, пройшовся до затуленого бамбуковою шторою вікна, позіхнув і обізвався до Гоулда, не зводячи очей з маленького жовтого павучка, що примостився біля мертвої мухи. — Вам не пересохло в горлі?

— Піднебіння — як з бляхи, та що поробиш? Від пепсі ще дужче доймає спрага.

— Сходіть у бункер до містера Тома й принесіть кілька бляшанок холодного пива. Я зараз подзвоню шефу. Гадаю, він не відмовить.

— Піду охоче, — Пітер прикрив гвинтовою покришкою тюбик з клеєм. Струсив з штанів білі трісочки й попрямував до дверей. — Ви ж подзвоніть, бо шеф не любить, коли хтось вештається під час служби.

— Уже дзвоню. — Як тільки за Пітером зачинилися подвійні розсувні двері, Блек підняв трубку прямого зв’язку й натиснув червону клавішу.

— Том! — гаркнуло в трубці. — Це ви, Блек?

— Нас треба підмінити, сер: на Ранчо проникла інформація з контори Джіма Френка. Її привіз Пітер Гоулд.

— Сподіваюсь, цього не чує Пітер?

— Він пішов до вас по пиво.

— Тоді нехай він тут і залишається. Вас підмінять хвилин за десять. О, Пітер уже прийшов.

Уоррен поклав трубку, й весело запросив Гоулда сісти на розкладний брезентовий стілець.

— Кажете, Піт, служба тут — не мед?

— Я не скаржусь, сер, — відповів Пітер.

— Так, ви заробляєте, як на війні, Піт, — пробасив Уоррен і відчинив холодильну камеру, забиту бляшанками з пивом. — Пригощайтеся, Піт, і не слухайте вигадок про жорстокість Тома Уоррена. Я просто не люблю базік і ледарів. А ви обов’язковий хлопець, Піт. Ви ще ніколи не порушували свого маршруту, хоча найчастіше буваєте в Атланті. І ніколи не дозволяли собі спиртного за межами Ранчо. Це дуже важливо, Піт. Затямте, у п’яного дуже гарячий язик, і тому не всі можуть його тримати за зубами. До того ж ви знаєте, у якій зоні служите, Піт.

— Я ніколи не дозволяю собі послаблення на службі, сер. На мене завжди покладався містер Рассел. Дарма він відпустив мене.

— А що сталося, Піт? — Уоррен смачно облизав піну з губ. — Пийте, добряче пиво.

— Спасибі, сер. Мушу сказати, я б не допустив смерті містера Рассела. Невже ви не чули, що містер Рассел загинув? Зовсім випадково, сер.

— Яка несподіванка! — здивувався Уоррен. — Ви про це дізналися в Атланті? На нашій продовольчій базі?

— Ні, сер, — Гоулд опустив на коліно надпиту бляшанку. — Я відхилився від маршруту. Я їздив за спадщиною на віллу Рассела. Тепер я багатій, сер.

— Вам пощастило, Піт. Але, гадаю, ви вперше і востаннє звернули з основного шляху?

— Так, сер. Але якщо ви більше не довіряєте мені, то я можу подати у відставку, сер.

— Я розумію вас, Піт. Кожному набридає колір хакі. Іноді вже й сам зеленієш від люті на свою муштровану долю, — розмірковував Уоррен. — Але ж ви самі бачите, як у нас сутужно з людьми. Ви уже трохи звикли до цих пісків і спеки. Пийте пиво і не журіться. До того ж ви тепер капіталіст, містер Гоулд! — вигукнув Уоррен.

За хвилину до кабінету, прозваного бункером Тома, ввійшов зосереджений і трохи заклопотаний Харві Блек.

— Вас змінили? — запитав Уоррен. Помітивши здивування на обличчі Гоулда, пояснив: — Передбачається невеличка прогулянка, — сказав і махнув рукою на піски за вікном. — Бачу, ви засиділись, а треба комусь з’їздити на околицю нашого Ранчо. Лейтенант Блек, захопіть у машину кілька бляшанок. У пісках буде як знахідка.

Пітер зрадів, що так легко відбувся за свою провину, взяв зі столу три бляшанки і вийшов з кабінету.

Уоррен вислухав Блека й сумовито похитав головою.

— Це добре, Харві, що все так обійшлося, інакше ми могли б опинитися в становищі Гоулда, — сказав Уоррен і допив з бляшанки пиво. Дістав з шухляди запальничку, передав її Блеку: — Не здумайте стріляти. Щоб усе було натурально… Така неприємність, Блек. Але ніхто не пхав його в це ярмо. Їдьте, — махнув рукою на двері й заходився прибирати на столі.

Харві сів за кермо «джипа», кивнув крізь скло на вогнисту пляму сонця, що просвічувалося крізь червонястий пил, який не влігся після вчорашнього вітру, заговорив до Піта:

— Шеф думав про ваше підвищення по службі, а тепер шкодує, що містер Гоулд надумав подавати у відставку. Це правда, Піт?

— Я збагнув, що ця професія не для мене. Дуже нервую останнім часом.

— А я дивуюся, чому останнім часом Піт захопився іграшковими замками. Допомагає?

— Так, сер. Забуваєш, де ти на службі. Рідше згадується минуле.

— Солдатом не кожен зуміє бути. Тут, на жаль, доводиться стріляти і навіть убивати. Але ми піднімаємо зброю лише на ворогів, Піт. Ніколи не слід про це забувати, інакше почнеш думати про добро і зло. Цим нехай займаються політики. На те вони й вибирають собі долю авантюристів. Хіба не так, Піт?

— Солдатові добре, доки у нього не заболить печінка від зайвої чарки віскі, містер Блек.

— А вам ще рано про таке думати, Піт.

— Так, сер. Але я хотів би ще при здоров’ї мати свою автомайстерню, — нагадав про своє заповітне Гоулд і з надією подивився на Блека. Він знав, що Уоррен товаришує з цим завжди веселим лейтенантом і напевне ж відпустив би Пітера, якби Харві замовив за нього добре слово. — Я хотів би вже на цьому тижні поїхати з Ранчо Доута. Я прошу вас поклопотатися за мене, сер. Я не залишуся боржником, сер.

— Вважайте, ваша справа вигоріла, — усміхнувся Блек і зупинив «джип» на високому бархані. — Подивіться уважніше, Піт. Можливо, помітите щось незвичне в пісках. У вас, кажуть, гострий зір.