День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 74

— Я вас уважно слухав і думав, як з’явилися Хілда Брайнт і ви, Мері…

— Ви порівняєте мене з Хілдою?

— Ви, Мері, страшніша. Бо страждаєте від лютих заздрощів до всіх, хто чогось досяг у світі й вивершився над вами. Тому ви дуже жорстока людина, місіс. І те, що ви привели мене сюди й повідомили про замах на мою особу, зроблено не з любові до Павла Острожного. Вам потрібен код, якого не встиг повідомити Малькольн. Я знав це давно, можливо, тоді, коли ви продали Макларена за ті мільйони, якими купили собі диригентську паличку, щоб командувати не лише Х’ю Вундстоном. Ви хотіли б осідлати й Хілду Брайнт. Але вона з іншого відомства. І ви ладні назвати її ворогом номер один, щоб не тільки я і Кукудзі, а й інші вчені одцуралися від неї.

Павло добув з кишені план лабораторного експерименту, який мав провести Малькольн. Острожний підготував його ще до зустрічі з Мері Френк.

— Ось те, що ви просили. Зрештою, ви маєте право. Але вже зараз, Мері, ви повинні дати собі обіцянку, що хвиля Малькольна ніколи не вирветься на волю. Ні ви, ні я сьогодні не можемо твердо сказати, що ця хвиля не торпедує планету, як «пошупаті», після чого дванадцять літ не йшов дощ і все вигорало дотла.

Мері, здавалося, не почула всієї фрази: Острожний назвав ефект гравіталу хвилею Малькольна.

— Ви… заявляєте це офіційно? — уточнила Мері. — Невже вам не хочеться обезсмертити й своє ім’я?

— В обмін на безсмертя, Мері, я виторгував у хвилі життя. Гадаю, цю гру можна назвати чесною.

— Я просто вражена, Павел, — зашарілася Мері. Те, заради чого Джім Френк розробляв операцію «Діоген», виявилося настільки доступним і банальним, що нічим навіть похвалитися перед Президентом. — Така великодушність і вірність дружбі! Незважаючи на те, що ви люди з різних світів і служите різним ідеям.

— Учені, Мері, завжди служили людству, — заперечив Павло. — Я назвав цю хвилю саме так, напевне, ще й тому, щоб легше було ввійти в шахту полігона: там мене чекатиме хвиля Малькольна. Я не хочу, аби ефект гравіталу став знаменитим тільки тому, що убив Малькольна. Насправді ж і хвиля, і Малькольн стали єдиним цілим…

XLIII

Роджерс Оулт прийняв Катю і Тійоку в рожевій залі своєї вілли, схожої на щелепу дракона з високими вежами кам’яних зубів. Каті так здалося з першого погляду, коли спортивна машина Джіма Френка, в якій вони прибули, зупинилася у напівзакритому дворі з густими газонами, що осінньої пори здавалися штучними, а підстрижені та причесані створювали враження килимів довкола ваз, тесаних з чорного, сірого та червоного гранітів.

— Як тут похмуро, — стиха обізвалася Тійока.

Вазони були вже порожні, наче важкі келихи. Тійока з Катею мовби спізнилися на велике бенкетування, що прогуло над віллою, залишаючи по собі єдину згадку: газони зеленої, бузкової і майже білої трави, привезеної й висадженої в торф’яних горщечках.

Але приємно вразила підкреслена розкіш зали. Тут було ніби порожньо і в той же час затишно й урочисто. Зліва, в куті, горів камін зі срібним окуттям. На одному з трьох оземкуватих шкіряних крісел сидів старий Роджерс Оулт в елегантному білому костюмі. Поверх тонкого чорного гольфа, що приховував зморшкувату шию, була одягнена рожева сорочка з срібними ґудзиками, в яких пурхали відблиски вогню з широкого відкритого каміна, відгородженого бронзовими ґратками, подібними до плетива ліан.

— Нарешті згадали прихильника вашого таланту, — за усміхався Роджерс до Каті. — Довго я чекав, поки набридне вам пустеля і заманеться глянути на ліси старого Роджерса. — Оулт простягав руки назустріч Каті й Тійоці, підводячись з крісла.

Жінки були вбрані по-дорожньому, і тому розкіш зали не пасувала до їхніх костюмів. Тійока з Катею трохи знічено дивилися на розписані стіни, стелю, на матову мозаїку підлоги, викладену білими трояндами й орнаментом, що брав кожну квітку в простору раму з чорного дерева.

— Вибачайте, але я ніколи не визнавав умовностей політики, тому ви для мене залишаєтесь місіс Кет і місіс Тійокою. — Оулт запросив жінок до низького столу, який теж був шедевром мистецтва: на трьох слонах з білими бивнями лежала важка плита, що нагадувала одну з рамок, викладених на підлозі, з білою трояндою посередині.

— Певне, це єдина в світі робота? Ви особисто знали майстра?

— Так, це особисте замовлення моєї доньки Онеллі. Але з майстрами я ніколи не знайомлюся: мене дратує дисгармонія між нікчемністю того чоловічка і його шедевром.

— Чоловічка? — запитала Катя й обійшла навколо столу. — Ні, таку роботу виконувала сильна й красива людина, сер.

— В актриси, а тим більше у молодої жінки, — витончені почуття. Але навряд чи я зможу провідати людину, котра виготовила цей стіл.

— Тійока, щоб привернути до себе увагу Роджерса, запитала з тремтінням у голосі:

— Майстра вже нема на світі?

— На жаль, — зітхнув Оулт. — Він належав до секти «Діти Ноя». Може, чули про трагедію, що спіткала людей цієї секти?

— Щось краєм вуха, — сказала Тійока. — Здається, там загинув і пастор Берклі?

— Катя відчула, що не зауважила якоїсь сенсації, переглядаючи газети.

— Життя завжди суворе, і треба вміти перемагати прикрощі власним оптимізмом, — підкреслив Оулт.

— Так, сер. Тільки цим життя і прекрасне, — мовила Катя і граційно сіла на твердувате крісло.

— Я не заперечу, якщо ви називатимете мене просто Роджерсом, — підказав Оулт. — Ваш Петро Великий завжди звертався до всіх на «ти» без будь-яких церемоній. Ви любите свого Петра?

— Ні. Я взагалі не люблю можновладців.

— Я теж їх недолюблюю, — сказав Оулт, вмощуючись у кріслі. — Як летіли і як доїхали?

— Джім прекрасно вів машину, — відповіла Тійока й зауважила, що орнаментована стіна трохи відійшла вбік, а з прихованого від ока отвору вкотився візок-бар.

Непоміченою, наче крізь стіну, ввійшла дівчина в туніці й підкотила столик до гостей.

— Запросіть Френка, — розпорядився Оулт.

— Гаразд, сер. — Дівчина спритно відчинила дзеркальний бар, розтягуючи надвобіч матові важкі дошки столу.

Дівчина була молода і вродлива. Її постать і рухи підказували, що вона — балерина. Можливо, тепер не виступає на сцені, але ж готувала себе для балету.

— Невже ця дівчина з тієї трупи, яку купив містер Оулт?

— Так. Це одна з них. Моя улюблениця.

— Дуже миле дівча, — сказала Тійока. — Я вітаю ваш вибір, Роджерс.

— Від чоловіків мало що залежить, місіс Тійока, — зітхнув Оулт. — Завжди вибирає жінка, а чоловіки лише вдають, що на їхні домагання скоряються красуні цього жорстокого світу.

Він таки спромігся на посмішку…

Тійока помітила, що Оулт дуже постарів і тепер намагається продовжити свої дні в розкошах і шані, хоча старече тіло не рятувала награна бадьорість, кволий розум забував давні дотепи, а на нові був просто неспроможний. Оулта тримали гроші, тому дівчата й гарні жіночки, котрі не гидували бавитися з дідом, уривали свої шматки від щедрот одуреного мільярдера.

— Як знати, Роджерс. Як знати, — грайливо мовила Тійока. — Жінка — не фортеця, а муза чоловічого таланту. Вона любить упертих і вірних. Для неї важить не краса, а рицарський дух коханого: вроди у самої вистачить на обох. Ви згодні, Роджерс?

— Перш ніж відповісти, я мушу знати, чи не дуже ревнивий пан Кукудзі? Я не люблю чвар і міжусобиць.

— Тепер чоловіки набагато пасивніші за жінок, Роджерс. Я боюся, щоб місіс Кет не викликала мене на дуель. Зауважте, якими очима дивиться на вас чарівна Кет! — Тійока весело розсміялася, і Роджерсу сподобалося, що вона створює атмосферу невимушеності.

— Це просто чудово, що ви приїхали, — звернувся до обох Роджерс, наповнюючи келихи золотавим вином. — Давно так не раділа моя душа.

— Гадаю, увечері нас чекає не менша насолода бачити Кет на сцені? — запитала Тійока, сподіваючись вивідати, чи справді її сусідка по ранчо надумала гастролювати в трупі Роджерса. — Кет — велика актриса.

— Ми завжди з вами були однодумцями, — радо закивав головою Роджерс.