День на роздуми - Зима Александр Викторович - Страница 81

— Баррет, — підвищив голос Френк, — ми вклали в Хілду Брайнт не один мільярд, якщо рахувати ще від пастора Берклі, і тепер поховати все через чиїсь антипатії до геніальної Хілди?

— Ви помиляєтесь, сер, — діловим тоном продовжив Баррет. — Хілду Брайнт, як особу утаємничену, похоронено під чужим іменем.

— Ви хочете сказати про алібі Хілди Брайнт чи про те, що її вже нема серед нас? — прошепотів Френк, відчуваючи, що наступною мішенню може стати Мері або й він сам.

— Не дивіться так на мене, Джім. Люди Президента до цього не причетні. Сталася фатальна помилка самої Хілди Брайнт — її вбив звироднілий Гленд.

— Який жах, — мовила по мовчанці Мері. — Гленд — фанатик. Я давно про це казала. Ще коли там обладнували лабораторію для нещасної Хілди.

— Я досі під враженням трагедії, що сталася на тому тижні, але ми повинні бути непохитними. — Баррет витримав паузу й запитав Мері: — Наш план не зірветься?

— Після того, як пощастить збурити хвилю, всіх сторонніх доведеться зняти з яхти вашим гелікоптером. Там залишаться Острожний і Тонако.

— Як поведеться Кет? — поцікавився Баррет. — Вона ще не вирішила нічого про можливе громадянство США?

— Поки що з нею не було розмови, — відповів Френк. — Усе залежатиме від експерименту, запланованого на завтра.

— Тоді залишається дочекатися ранку, а сьогодні будемо молити бога, щоб над океаном стояв штиль, — весело сказав Баррет і кивнув Френку на ще порожні келихи на столі.

XLIX

Павло захопив з собою на острів том Гаспара Монжа. У геометрії француза він хотів знайти відповідь на можливі хвилі Малькольна. Кілька разів перечитав фразу: «…немає жодної форми, яка була б простішою і витонченішою, ніж форма еліпсоїда».

«Це схоже на парадокс, але ж справді, не куля, а саме еліпсоїд є формою нашої планети. Та чи тільки Землі?» Павло майже механічно почав креслити хвилю Малькольна, намагаючись збагнути витоки її доцентрової спіралі. «Яка величина хвилі Малькольна може збуритися від власних енергій гравіталу?» — Заважала зосередитися згадка про пульсуючі блискавки, здатні повертатися в лінійний стан, проникати в кабіну по обшивці літака й знову відроджуватися кулею, пропливаючи над головами приречених пасажирів. Острожний несподівано побачив схематичний обрис хвилі Малькольна, що стрімко просувалася вперед, закручуючи на своїй вершині спіраль з протилежним напрямком руху. Не міг пояснити, але все більше переконувався, що лише за таких умов утворюється доцентрова сила тяжіння…

— Над нами просто тяжіє страх відкриття, — прошепотів, наче в забутті, Павло, розуміючи, що саме через те всі фрази відкривають свій несподіваний зміст, натякаючи на змову і фатальний кінець самого відкриття. Він навіть розлютився на себе, швидко підійшов до стіни й вимкнув світло. У темряві чомусь стало легше, і Павло збагнув причину свого роздратування — йому обридли тропіки, де ні весни, ні зими, ні осені, і тільки вічне літо палахкоче над головою в рівних проміжках дня й ночі. Тільки літо й блукаючі вогні світлячків. — Як уже хочеться додому, — обізвався сам до себе в глухуватій тиші вологої ночі й пішов до опочивальні з наміром заснути. Але сон гнало непевне передчуття чогось непоправного, незбагненого, як поява на горизонті велетенських обрисів сріблястого еліпсоїда з інших світів, у які все ще не вірить зболена цим чеканням людська душа земного генія.

Острів Білих черепах схожий на невеличку підкову із затишною бухтою й високим берегом, оберненим до вітрів, з постійним схлипом океанської хвилі. У бухті маячіла яхта, а вілла піднеслася своїми трьома вежами, мов фортеця.

Ближче до бухти стояв гелікоптер, що його вартував пес з родини водолазів. Пес дивився на віллу й відчував, що люди там ще не скоро поснуть.

Тійоку розбирала цікавість: вона лише здогадувалася, про що бесідують Мері, Джім і Марк у круглій вежі біля вечірнього чаю. Кукудзі сидів біля круглого, інкрустованого черепаховим панцирем столу й намагався скласти рожевий, розрізаний найтоншим алмазним диском шмат коралового каменя так, як він пролежав мільйони літ у вапняковій товщі атола. Руки у Кукудзі тремтіли, і коли з’єднував важкий квадратик з іншими, то невміло штовхав сусідні брусочки.

— Дозвольте, я вам допоможу, — мовила Тійока лагідним голосом. — Ви будете подавати брусочки, а я лише ставитиму їх на місце. Можливо, у мене серце б’ється сьогодні рівніше, і не буде тріщин на вашій рожевій мозаїці.

— Що ви, люба! — аж сахнувся Кукудзі. — Я мушу все зробити сам. Я впораюся. Завтра такий день…

Кукудзі ще більше розхвилювався, і Тійока спробувала втішити його.

— Завтра буде чудова днина, і все буде так, як ви плануєте, любий. Опісля ми зможемо купити власний котедж. Ви так мріяли про власний кабінет на другому поверсі з солярієм і невеличким висячим садочком.

— Я сподіватимусь… — відповів Кукудзі. — Мене непокоїть тільки, чи не буде завтра великої хвилі. В океані іноді з’являються хвилі, які навіть без вітру й видимої причини рухаються з великою швидкістю, а при березі стають просто убивцями.

— Маєте на увазі цунамі?

— Ні-ні. — Кукудзі ніби вже бачив зеленавий пил хвилі, що курів над її вершиною. — Мабуть, сьогодні на острові ніхто не спить, бо всі бояться океану.

— Ви хитруєте, мій любий, — з легким роздратуванням сказала Тійока й заходилася готувати заспокійливий чай для Кукудзі. — Ви, напевне, самі боїтеся зробити те, що обіцяли, й тому вигадуєте якісь примари. — Тійока почекала, що відповість Кукудзі, але він промовчав. — Нас ніхто не підслуховує, мій любий, і вам нема кого боятися. Знайте: або ви завтра станете багатієм, і я вас боготворитиму, або загину разом з вами під тією хвилею, яка несе нам добро і якої ви так лякаєтеся.

— Я думаю про інше, люба Ті, - відповів Кукудзі й важко зітхнув. Він рідко називав Тійоку цим коротким іменем. Хіба що в хвилини великого одкровення чи тяжкої журби. — Я думаю, люба Ті, що ми сьогодні виступаємо в ролі камікадзе. Тільки наші хлопці, торпедуючи американські кораблі, гинули заради перемоги своєї армії, а ми вирішили передчасно вознестися в рай, бо хочемо віддати іншому чарівний меч самурая.

— Я не люблю надто мудрих слів і несподіваних висновків, мій дорогий, і тому одружилася не з філософом, а з фізиком, — холодно сказала Тійока. — Мене дратують такі балачки. Та ще в таку ніч.

Кукудзі дивився, як Тійока тримала в тонких, напівпрозорих пальцях чашечку кави. Він не зводив очей з чорної чашечки з білим плетивом ґраток і ніяк не міг збагнути, чому згадав ката Хіросіми Пола Тіббетса, котрий і через сорок років, уже старим дідуганом, хотів повторити те, що зробив у неповні тридцять, здіймаючи під крилом літака хижу смерть для безневинного міста. «Тіббетс був теж вродливим, але він за сорок літ після вибуху бомби не мав жодної безсонної ночі — з жахом материнських очей, що дивилися на своїх мертвих дітей, уражених через двадцять літ променевою хворобою. Тіббетс був теж вродливим, як і моя Тійока».

— Людина велика тим, що завжди ризикує, - почув Кукудзі і зрозумів: дружина нічим не поступиться заради грошей. — За це я люблю вас, — додала Тійока. — Облиште ваші іграшки і йдіть випийте зі мною. Сьогодні така ніч, що гріх уникати обіймів. Ваші серйозні балачки тільки шкодять любові.

— Ви не знаєте, що в ніч на шосте серпня робив військовий льотчик Пол Тіббетс? — сумно запитав Кукудзі.

— Що робив убивця цілого міста? Він спав, Кукудзі. Як спить вовк з повним шлунком. Що ж іще може робити істота, позбавлена душі й розуму?

— Дякую щиро…

— Не треба аналогій, любий: ми нікого не вбиваємо, а лише ризикуємо заради людства. Заради його добра.

— Це буде третя зустріч з хвилею Малькольна, — мовив Кукудзі. — Третя. Але тут хвиля буде на свободі, а ми — у лушпинні невеликої яхти.

— Для чого так, любий? Цю хвилю створив не бог. І не бог буде приборкувати її…

— Тільки чи вдасться приборкати… Чи вдасться… — вже прошепотів Кукудзі.