День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич - Страница 32

VI

Рано-вранці Девіда пустили до сіті. Сем провів його до прохідної. Перед ними відчинилися двері. Ще не старий чоловік, одягнений в уніформу “Ескадрону милосердя”, запросив хлопця до невеличкої кімнати. Він був кремезний, трохи розповнілий, круглолиций. Девідові здалося, що він його вже десь бачив. Пригадувати довго не довелося: цей чоловік вчора стежив за ним, сховавшись серед кущів очерету. “Чому тут усі ходять за мною по п’ятах?” — тільки й подумав хлопець.

— Тобі дозволено зайти до сіті, — сказав чоловік. — Але навіщо це тобі? Що ти збираєшся робити в сіті?

— Я шукаю батька, — відповів Девід. — Мені здається, що він живе у сіті.

Чоловік щось записав у журналі, а потім запропонував:

— Помийся під душем. У нас такий порядок. Сорочку та куртку залиши у цій кімнаті. Потім одягнеш…

Обідав Девід у величезному залі. їжа була відносно поживна: юшка, варені овочі, два кусочки хліба, ерзацкава. У залі було чисто. Їжу приносили самі ж мешканці сіті, одягнені в однакові костюми з легкої сірої тканини. їх називали клієнтами.

Хлопець звернув увагу, що його сусіди майже не розмовляли між собою. Вони мовчки сьорбали юшку. На обличчі в них була написана цілковита байдужість до всього, що відбувалося навкруги.

“Куди це я потрапив? — подумки запитував себе Девід. — Тут усе схоже на лікарню. Одягаються, як арештанта чи хворі. Щоб тут робити батькові? Мабуть, я помилився. Тепер треба вириватись звідси. Примарилось казна-що”.

Після обіду Девід слухав виступ одного із співробітників “Ескадрону милосердя”. Той прийшов у зал із чималим згортком газет у руках. Говорив тихо, але досить чітко. Його проповідь Девід запам’ятав з п’ятого на десяте.

— Джентльмени, я не обіцяю вам жодних приємних новин… Швидше навпаки. У столиці вночі вбили дванадцять чоловік. Люди з сутінках бояться виходити на вулицю… Знову банкрутства. Ціни на хліб та молоко підскочили на десять процентів. Уряд схвалив закон, щоб видати всім водіям міністерських машин та поліцейським кисневі маски. Одне слово, нічого втішного немає. Після того, як ви переселилися сюди, у великих містах дихати стало незрівнянно важче. Так втішайтесь, що у вас є дах над головою та кусень хліба. Радійте з того, що в нашому сіті немає ні вбивць, ні грабіжників. Пишайтеся тим, що бачите свіжу зелень й дихаєте свіжим повітрям. І якщо з вами станеться лихо, то вам завжди допоможе “Ескадрон милосердя”.

Клієнти сиділи мовчки й безтямно дивилися в простір. Девіду здавалося, що вони не почули жодного слова із сказаного.

До вечора було ще далеко. Девід не знав, звідки починати пошуки батька. Тому навіть зрадів, коли побачив Сема. Всі його недавні підозри якось призабулись. Хотілося обмовитись словом із знайомою людиною. Сем також був одягнений у сірий комбінезон клієнта. Але крок у нього був сягнистий, як у людини, що знас ціну часові.

— Подобається тобі в сіті? — запитав Сем. — Ти ж так хотів сюди потрапити.

— Я ще не звик, — зітнув плечима Девід. — Трохи нудно й дивно…

— Що дивно?

— Що всі сидять і нічого не роблять.

— А безробітні в місті?.. Вони теж нічого не роблять. Хіба що метушаться, ходять туди-сюди в пошуках роботи. Та більшість так і не знайде її. Що ж тоді краще: сидіти спокійно без діла й не витрачати даремно сили чи вештатись без мети?

Девід не знав, що відповісти. Він, правду кажучи, ніколи не думав про безробітних. Батько колись сказав йому, що таких бідолах у країні налічується майже десять мільйонів. Із сім’ями — це третина населення країни. Та батько мав постійну, добре оплачувану роботу. І Девід не відчував жодних життєвих незручностей.

— Як же ти шукатимеш батька? — знову запитав Сем.

— Я не знаю… Ходитиму, приглядатимусь… Тут же є якісь списки мешканців.

— А до тебе ще ніхто не підходив?

— Дуже комусь треба. От якби батько побачив…

Розмовляючи, вони підійшли до величезної споруди, схожої на перевернуту догори дном чашку. Сем узяв Девіда під руку й провів до просторої круглої зали. Хлопець звернув увагу на те, що вони зайшли всередину довгим, покрученим, мов лабіринт, коридором. Довелося відгорнути кілька запон із цупкої важкої тканини. В залі, на підлозі з гумобетону, сиділи люди. Девід бачив тільки їхні спини та голови. Лунала якась незвична музика. Під стелею спалахували й гасли різноколірні лампи.

Музика чимось нагадувала колискову. В такт її люди хитали головами.

Хлопець відчув: у нього паморочиться голова.

— Що це? — запитав тихо.

— Концертний павільйон, — відповів Сем. — Музика тут, правда, трохи своєрідна, але людям, як бачиш, вона дуже подобається.

Сотні людей, як іграшкові манекени, хитали головами. Кожен із них сидів поодаль від іншого. Тому підлога зали нагадувала величезну шахівницю із сірими фігурками-людьми. Це видовище неприємно вразило Девіда. Він подибав до виходу. За ним йшов Сем.

— Там, всередині, якась незвична атмосфера, — сказав Девід. — У повітрі дуже багато іонів…

— Майже вгадав, — обізвався Сем. — Цю повітряну суміш називають “музичним коктейлем”. Дихають нею, щоб веселіше стало на душі. Вона не шкідлива для здоров’я.

Ще багато дивовижного побачив того дня Девід. Запам’яталася йому неглибока яма, на дні якої лежали дерев’яні призми. Клієнти накидали на них згори вудочки-ласо. Вони штовхалися, вискакували один поперед одного. Той, хто “наловлював” найбільше фігурок, ставав переможцем. Під оплески уболівальників службовець “Ескадрону милосердя” вручав йому приз.

— Увага! Увага! — раптом заволало радіо. — На майданчику “Синусоїд” змагаються десятники житлових блоків “К” та “С”. Клієнти, ви маєте нагоду пересвідчитись, що обрали своїми керівниками спритних, умілих і натренованих людей. Перше змагання — випробування на терплячість. Хто носом прокотить яйце на відстань сто метрів…

І деякі клієнти справді побігли на майданчик “Синусоїд”. Але увагу Девіда привернуло інше видовище. Поміж двох будинків, схожих на бджолині стільники, стрибали гумові почвари. Всередині надутих еластичних обладунків сиділи люди. За круглими скельцями блимали очі, руки й ноги були подібні до клешень крабів. Гумові почвари наскакували одна на одну й щосили штовхалися дебелими клешнями й кулястими головами. Одні падали, інші втримувалися на ногах. Нарешті лишилося двоє переможців. От вони й зійшлися у вирішальному двобої…

Гумові обладунки убезпечували учасників гри від синців та переломів кісток. Але в цих людях-раках, що вистрибували на майданчику, було щось нелюдське.

Девід і Сем непомітно підійшли до найвищого будинку, що стояв посеред сіті. Через увесь його фасад поміж двома поверхами тяглися велетенські червоні літери, що складали два слова: “Ескадрон милосердя”. Хлопець зрозумів, що в цьому домі міститься штаб-квартира таємної служби, яка опікується мешканцями сіті. Та чи пустять їх всередину?

У вестибюлі за широким низьким столом сидів черговий. Він звівся на ноги й запитливо поглянув на прибульців. Сем підійшов до чергового і щось сказав йому. Той підсунув до себе мікрофон. За мить важкі броньовані двері розсунулися, і Девід побачив сходи, які вели до блискучих ліфтів.

“Чому Сем так хоче мені допомогти? — подумав Девід. — Пригрів чужу дитину, ходить з нею по сіті, веде аж сюди… Ні, не зрозуміло. Щось він од мене хоче… Але що?”

Тільки в ліфті Сем заговорив:

— Я тут декого знаю. От і використовую давні знайомства. Я тебе покажу одному чоловікові, а далі вже розраховуй на свої сили і здібності.

Та ці слова не розвіяли сумнівів Девіда. Його бентежило те, що Сем мав незрозумілу владу над людьми. За стінами сіті, на Шерфілдському болоті, перед ним схилялися натуралісти. Він міг наказувати службовцям “Ескадрону милосердя”.

Вони зайшли до великого кабінету. Високий худий чоловік вийшов їм назустріч, скривив губи в усмішці й показав рукою на розкішні крісла. Погляд його блакитних очей був відразливим.

— Мене звуть Роні Купер, — сказав він. — А тебе, хлопче, як?..