Зоряне вітрило - Кургузов Сергій - Страница 16

…Ввечері я вже сидів у затишному кабінеті професора Ігрекова. Це було єдине місце на землі, до мої думки, якими б сумнівними чи складними вони не були, набирали певності. Можливо, це пояснювалось обстановкою кабінету. Тут не було нічого зайвого, лише необхідне для роботи: книжкова шафа, картотека, захаращений рукописами і схемами великий письмовий стіл. Сам професор ходив з кутка в куток кімнати, захоплений моєю розповіддю.

— Ти, звичайно, пам’ятаєш, Андрію, що за теорією відносності монета одного разу врешті-решт стає на ребро. Так, ти знаєш це! Але ти, певне, не пригадуєш, що казав свого часу з цього приводу старий Ейнштейн. Він казав: “Якщо таємниць немає, їх треба вигадати”. Таємниці збуджують уяву. Це вже я додаю від себе. Я не знаю, чи існує космічна криміналістика, але все, що ти розповів, дуже скидається на космічний детектив. Мене ніколи не захоплювали твори цього легковажного жанру, але зараз я, здається, сам можу опинитися в ролі Мегре. Космічного Мегре!

Професор зупинився, уважно глянув на мене.

— З точки зору космонавтики минулого, Сонце — справжній полюс недосяжності. Адже під час будь-якого космічного запуску Земля відіграє роль першого стартового ступеня, її орбітальна швидкість — близько 29,8 кілометрів на секунду, в три з половиною рази більша за третю космічну. Для польотів до Юпітера, як тобі відомо, запуск відбувається у напрямі “руху” Землі.

Ігреков узяв електронний олівець і заходився креслити на екрані дисплея якусь схему. Я подивився уважніше на малюнок і зрозумів, що на екрані зображено орбіти руху планет навколо Сонця. Малюючи, професор пояснював:

— Коли ж зонд стартує до Сонця, обертання за орбітою для нього не допомога, а прикра завада. Зірватися з орбіти вниз на Сонце можна лише згасивши орбітальну швидкість — піти проти течії. Отже, аби потрапити на Сонце, ракета мала розвинути швидкість набагато більшу, ніж перша, друга і третя космічні швидкості в бік, протилежний рухові Землі. Неначебто виходу немає? Ні, вихід є! Можна запустити зонд у бік Юпітера. Стартувати з Землі йому досить просто. А далі зонд зробить петлю навколо Юпітера і попрямує до Сонця. Частину енергетичних витрат візьмуть на себе Земля і Юпітер. Але Сонця зонд дістанеться лише за три роки!

Отже, давайте співставимо факти. Це зараз ми маємо зонди з фотонними двигунами і можемо зразу взяти курс на Сонце. Автоматичний зонд “Номед-787” вирушив до Сонця два десятиліття тому, його вивели на орбіту звичайнісінькі двигуни. Далі зонд мав рухатися під дією гравітаційного впливу Юпітера. Навколо нього зонд не піддається керуванню. З точки зору космічних прибульців, які, можливо, вивчають нас, то був найзручніший момент, аби оглянути нашу техніку. Адже зонд, фігурально висловлюючись, в цьому положенні перетворюється на безпомічну лялечку, яку можна спокійно оглянути, йдучи паралельним курсом.

Це-перше. Друге — гіпотеза магнітного полону. Мені здається, це передбачення найрозумніше з усіх, які можна було висловити в тому несподіваному випадку. Уяви собі яхту на морі, без керма і вітрил. Перше наше бажання — при наближенні взяти її на буксир, адже яхта, на наш погляд, пливе у безвихідь. Так і з їхнього погляду (професор Ігреков донизав пальцем угору) напрям польоту зонда, що рухається в бік Сонця, міг видатися безглуздим. Як запобігти цьому? Взяти у магнітний полон! Але в Центрі дистанційної координації помічають ушкодження на борту “Номеда”, зонд фотографує корабель прибульців. Зйомка помітна по спалахах лазера. Це вже незнайомцям ні до чого. Інформацію передають у Центр, але вона здається настільки незрозумілою, що її як матеріал, котрий не піддається осмисленню на даному етапі розвитку науки, відправляють в архів.

— Але, професоре, — наважився я спитати, — чому ж тоді протягом останніх десятиліть після цього випадку жодний НЛО не потрапляв в об’єктиви наших космічних апаратів?

Професор подивився на мене ясними дитячими очима. “Можливо, — подумав я, — йому так легко знаходити відповіді на всі “чому” саме тому, що, накопичивши величезні знання, він до сивини зберіг дитячу безпосередність сприйняття світу?..”

Професор посміхнувся, як посміхаються раптовому променю сонця.

— Я чекав такого запитання, — тихо сказав він, — Проте мав надію, що ти здогадаєшся сам. Це запитання — ключ до таємниці! Зонди останнім часом почали брати курс на Сонце просто з Землі. Час польоту значно коротший. Досліджувати їх навколо Сонця прибульцям, гадаю, було небезпечно. Ось чому НЛО жодного разу не потрапляли в об’єктиви космічних апаратів!

— Але ж зникнення голограм з зображенням НЛО… Яке відношення ця подія має до згаданої історії?

— Ми примусили їх піти на контакт. Фотонні двигуни відкрили можливості дослідження далекого Всесвіту, це може призвести до передчасних, з їхньої точки зору, зустрічей!

— Ви… ви вважаєте, що знімки з архіву викрали вони?

— Так! — впевнено мовив Ігреков. — Це їхніх рук робота.

“…Ну, це вже занадто, — міркував я, повертаючись ввечері додому. — Я повірив професорові, коли він сказав, що за годину можна здійснити мандрівку із зими в літо, я не піддав сумніву його пропозицію зупинити для мене земний час, але викрадення голограм інопланетянами — це вже виходить за межі здорового глузду”.

За вікном електромобіля мчали повиті сутінками пагорби. Пахло весняним дощем, який, певне, недавно скінчився. У світлі фар виблискувала стрічка шосе. Раптом я помітив удалині червоні вогники. Я міцніше стиснув кермо, намагаючись розгледіти, що там на дорозі. Транспортна пригода? Ні… Шляхові роботи? Але ж дві години тому тут нічого не було… Вогники наближалися, чулось якесь гудіння. Я натиснув на гальма і вийшов з машини. Що за дивина? За сто метрів од мене просто на дорозі стояла якась куляста споруда, контур якої був означений десятками червоних вогників. Літак? Дирижабль? Я зробив кілька кроків і похолов: прямо передо мною стояла… літаюча тарілка!..

Як ви гадаєте, чому для гравітаційного катапультування на Сонце астрозондів використовували саме Юпітер?

Скільки часу тривав в цьому випадку політ за маршрутом Земля—Сонце?

Нарешті, яку швидкість треба надати космічному кораблю, щоб потрапити із Землі на Сонце без “допомоги” Юпітера?

ЗОРЯНА ПАСТКА

— Відверто кажучи, мене непокоїть його поведінка, — міркував інструктор Центру наддалеких космічних експедицій. — Чи він не збожеволів? Все ж таки, що не кажіть, політ на Целесту — це не туристська прогулянка, а експедиція підвищеної складності.

У секторі прогнозів Центру запала тиша. Та й про що можна було говорити? Поведінка капітана Савірова хоч кого могла збити з пантелику. Ці неадекватні вчинки, ці приступи незрозумілої агресивності…

Експерти мовчки сиділи за овальним столом, втупившись очима в його блискучу поверхню, щоб бодай випадково не зустрітися поглядами — в них (і це розумів кожен з нас!) читався невтішний висновок. Та не висновок — вирок! Для капітана і о був би справжній вирок: сувора заборона брати участь у міжзоряних польотах.

Я обвів поглядом присутніх. В оранжевій формі служби медичного контролю над почуттями астронавігаторів сиділа Наталя із зосередженим виразом на обличчі. Поруч неї, сперши підборіддя на долоні, професор Ігреков. За скельцями окулярів очей його не було видно, проте вигляд професора навряд чи хтось міг назвати похмурим; а це свідчило, що справу Савірова не можна вважати зовсім безнадійною.

Відкинулись на спинки крісел два інструктори Центру наддалеких космічних експедицій. Вони були — сама неприхована розгубленість.

Який вигляд мав я, репортер Андрій Дживелов, відповісти мені самому важко. Але гадаю, що атмосфера загальної спантеличеності вплинула п на мене, тож нічого втішного я сказати не міг.

— Мені здається, треба ще раз переглянути запис на відеокристалі, — нарешті порушив мовчання професор Ігреков. Він обвів поглядом присутніх, ніби шукаючи союзників для нелегкої і незвичайної справи. — Нас викликали сюди для того, аби ми виконали свої обов’язки експертів, оцінивши пригоду, в яку потрапив екіпаж зорельота “Алтей” кілька годин тому. А наше мовчання може свідчити лише про власну безпорадність. Тому я й пропоную ще раз проглянути відеозапис, щоб у присутніх виникли коли не висновки, то принаймні запитання!