Зоряне вітрило - Кургузов Сергій - Страница 2

Професор повернув до мене обличчя:

— Радіотелефон! Хто б це міг бути?

Тримаючи правою рукою кермо, він лівою взяв трубку.

— Алло!..

— Професоре! Це ви? — пролунав збентежений голос Наталі. — Приїздіть! Благаю вас, поверніться негайно!..

— Що сталося? — вихопив я трубку з руки професора.

— О, Андрію… — почулися глухі ридання. — Я, мабуть, збожеволіла. Трапилось… трапилось таке… — крізь сльози белькотіла дівчина. — Благаю, повертайтесь негайно!.. — Щось клацнуло, почулися короткі гудки.

— Що б це могло бути? — схвильовано мовив професор. Та я перебив його:

— Звідки вона знає номер вашого радіотелефону?..

— Ви ж самі записали його, коли прощалися.

— Чому ж ми стоїмо? Повертаймо негайно! — отямився я.

…Наталя вибігла з будинку нам назустріч.

— Швидше! Прошу вас, швидше!..

Голос її тремтів, блакитний халатик запнутий нашвидкуруч, волосся скуйовджене. Пухкі губки кривилися від плачу.

— Заспокойся, Наталочко. Що сталося?

Завжди флегматичний професор виявився в цій ситуації на диво спритним, бо зразу опинився поруч із склянкою води в руках.

Кілька ковтків води трохи допомогли Наталі. Я запропонував піти до будинку, але її знову почала бити лихоманка. Тоді професор дістав з багажника плед, накинув його на плечі дівчини і посадив її на задньому сидінні геліомобіля.

Далі моя розповідь скидатиметься більше на сухий звіт детектива, ніж на оповідь людини, яка заробляє собі на прожиток пером. Емоції та зайві деталі, якими точними вони б не були, тут тільки зашкодять.

…Коли гості порозходились, Наталя сіла в крісло, випила ще трохи кави, послухала музику, тоді рушила на перший поверх, аби прийняти ванну. Виходячи з кімнати, де півгодини тому були гості, вона ступила до дзеркала, що висіло над каміном. На мить зупинилася, підійшла ближче, аби трохи помилуватися діадемою. Вона відхиляла голову назад, повертала її вбік, і під час кожного руху чарівна прикраса виблискувала над чолом, як дещиця сонця.

Раптом дівчина почула, як знизу в двері подзвонили. “Хто б це міг бути?” — подумала вона, глянувши на годинник. Пів на першу. Наталя зняла діадему, поклала її на мармурову дошку каміна і спустилася по сходах.

— Хто там?

Відповіді не було. Зважившись, вона відчинила двері. На ґанку порожньо. Тривожне передчуття закралося в серце. Проте дівчина подолала його, переконавши себе, що все це їй тільки здалося. Увійшла до ванни, пустила воду, і тут їй вчулося, ніби в будинку хтось ходить. “Дурниці, — знову відігнала вона сумнівну думку, — я просто втомилася”. Та не встигла дівчина зануритись у прохолодну воду, як почула голоси… А може, голос? Неначе хтось її покликав… Розплескуючи воду, Наталя підхопилася, напнула на мокре тіло халатик і визирнула у двері. В передпокої нікого не було. Крученими сходами вона почала підніматися на другий поверх. Але раптом унизу в двері подзвонили знову. Наталя повернулася до дверей, аби спитати, хто це так по-дурному жартує, але тільки й спромоглася зазирнути у вічко. На ганку нікого не було! Сили полишили її…

Отямилась вона від дивних звуків, що линули звідкись згори. Що це? Музика?! Розплющила очі і побачила, що лежить на підлозі у передпокої. Хтось увімкнув квадросистему, і з другого поверху линула весела мелодія.

Наталя зібралась на силі, тихо ступаючи по сходах, піднялась нагору. Відхиливши двері, зазирнула в кімнату. Ані душі. Тоді вона ввійшла до кімнати. Ніде нікого! Лиш обертається плівка в квадросистемі. Вимкнула музику, підійшла до каміна і зойкнула від несподіванки: діадема, яку вона кілька хвилин тому поклала на дошку, безслідно зникла!

…Вислухавши цю розповідь, ми з професором вирішили оглянути будинок. Але не виявили слідів, що свідчили б про перебування грабіжників! Всі вікна зачинені, замки справні.

Але ось що насторожувало: у кімнаті, звідки зникла діадема, ніби хтось недавно палив. І хоч після від’їзду гостей минуло чимало часу (до того ж працював кондиціонер), запах гару був досить відчутним. Серед присутніх на вечірці палили лише двоє — Наталчин сусід та отой нахабний молодик на ім’я Рем, що дивився на все заздрісними очима. Невже діадему поцупив хтось із них? Проте будувати висновки на бездоказових припущеннях було б безглуздо. Та й хто б ото, проникнувши до чужого дому і викравши цінну річ, насмілився увімкнути музику й запалити цигарку!

— Мабуть, детективів з нас не вийде, — сумно сказав я професорові, коли наші пошуки нічим не увінчались.

Але професор немовби й не чув моїх слів.

— Стривай-но, Наталю, — раптом спитав він, — йдучи до ванної, ти не вимикала музику в стерео-системі?

— Вимкнула, — схлипнула дівчина.

— Отже, коли ти вийшла з ванної, її хтось увімкнув?

— Так, — прошепотіла Наталя. — Професоре, мені знову стає страшно.

— Але ж ми тут, біля тебе, Наталю, — заспокійливо мовив професор. — Проте, нехай з тобою залишиться Андрій, а я ще раз піду на другий поверх.

Професора не було рівно чверть години. Зате по сходах він не зійшов, а майже злетів. Підбігши до нас, відхекавшись, він вийняв з кишені хусточку, обтер спітнілу лисину, неначе виконав там якусь важку і дуже важливу роботу, потім зняв окуляри, сховав у кишеню і аж тоді стурбовано мовив:

— Знаєте, друзі, то був не грабіжник… Все це значно гірше!..

— Що? — вигукнув я. — Що може бути гірше?

Заклавши великі пальці рук за пройми жилета, Ігреков почав ходити з кутка в куток, мов справжній детектив, і виклав нам свої спостереження та висновки. Зверніть увагу, не версію, а висновки, від яких у нас, слово честі, голова запаморочилась.

— Якось, друзі, мені довелося працювати в архівних фондах Інституту надскладних проблем. І я натрапив на одне цікаве повідомлення: у 1761 році в церкві віденської академічної колегії, з карнизу вівтарної колони хтось зняв позолоту. Грабіжника довго шукали і ледве знайшли…

— І хто ж то був?

— Кульова блискавка!

Ми з Наталею не могли вимовити й слова.

А професор, задоволений, що збив нас з пантелику, вів річ далі:

— Так, так, саме така кульова блискавка й завітала до вас, Наталю, сьогодні.

— Але ж грози не було, — зауважив я.

— Це ще нічого не означає! Оті загадкові вогняні кулі з’являються інколи за абсолютно безхмарної погоди. Проте сьогодні весь день бралося на дощ. До того ж блискавиці… Ви помітили, що ввечері вони були напрочуд яскравими. А це своєрідні провісниці грози. Ви потребуєте доказів? Будь ласка! На каміні я знайшов залишки оплавленого мармуру (звідси й запах гару), а у віконній шибці помітив невеличкий отвір, завбільшки з мідну монетку.

— До чого тут кульова блискавка? — спитала Наталя. — У мене хтось викрав коштовну діадему, а ви про якусь блискавку… Як вона могла сюди потрапити?

— Певне, крізь камінний димар, — відповів Ігреков. — Саме вона й розчинила коштовний метал, а потім, пробивши отвір у шибці, вилетіла геть.

Ігреков зупинився проти нас:

— Історія оповідає про чимало випадків, коли кульова блискавка викрадала коштовності із золота. У тій пригоді з вівтарною колоною, про яку я згадував, все з’ясувалося одразу: кульова блискавка зірвала позолоту з карнизів і скинула її на срібну кропильницю. Отже, їй під силу і такі дива. Адже вона сама — диво! Дехто вважає, що куля — це клубок гарячої плазми… Дехто твердить, що це об’ємний коливальний контур. Дехто — що це антиречовина! А я б сказав — це суцільна загадка для науки.

— Так, але дзвінки, голоси, музика?..

— Музика, до речі, і підказала мені правильний здогад, — усміхнувся професор. — Подібні явища часто супроводять появу цієї незваної гості. Пам’ятаю, мені розповідали, як кульова блискавка вибухнула на веранді одного готелю; водночас закалатали дзвінки, зіпсувалася електропроводка, дехто з присутніх відчув галюцинації — сміх, голоси… Нині, гадаю, сталося приблизно те ж саме. Потужне електричне поле блискавки змінило електронапругу. Час від часу вмикався дзвоник. А коли напруга сягнула верхньої межі, увімкнулася стереосистема.