Зоряне вітрило - Кургузов Сергій - Страница 4

Я не поспішав з відповіддю, бо спрагло чекав, коли ж врешті-решт перестане існувати таємниця.

— Звичайно, ви скажете, понад сто років, — вів далі доктор Бонді, походжаючи перед нами. — Але не подумайте, ніби я прийняв вас, аби повідомити цю банальну істину. Ви, повне, гадаєте, що продовжити цей вік можна лише одним способом: збільшити тривалість життя людини.

— Наскільки я розумію, колего, у вас з цього приводу інша думка, — подав голос професор.

— Якщо хочете, — немов прокинувся Бонді, — так! Вивчаючи речовини клітин мозку, від яких безпосередньо залежить усвідомлення людиною себе як особистості, я дійшов цікавих висновків…

Бонді зупинився навпроти мене і багатозначно підняв вказівний палець.

— І тепер, юначе, уважно стежте за ходом моєї думки: наші знання про функції мозку ще багато в чому неповні, проте мої передбачення про дискретність матеріальних субстратів, які відповідають за різні сторони психіки, підтвердила практика. У нашій лабораторії ми виявили, що найдрібніші, так би мовити, “клітинки” свідомості зв’язані з матеріальними носіями.

Глянувши на схвильоване обличчя професора, я зрозумів: за всіма складними термінами, що ними оперував доктор Бонді, криється надзвичайне відкриття.

Хвилювання професора і моя розгубленість! Бонді аж потер руки, тішачись справленим враженням.

— Але ж яке відношення має все це до зникнення “Альфи-2”, до листа Адрі? — роздратовано спитав я.

— Слухайте далі й не перебивайте, — враз посерйознішав доктор. — Біологічна інформація може зберігатися разом зі своїми носіями сотні й тисячі років. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло на наших очах. А безцінна людська індивідуальність, унікальне людське “я” безслідно зникають, проіснувавши лічені роки. Біологічне безсмертя неможливе. Та чи слід прирівнювати збереження особистості до безсмертя організму?

Тут я дещо почав розуміти.

— Нашій лабораторії, — продовжував Бонді, — пощастило знайти спосіб виділення матеріальних носіїв пам’яті. І займалися ми цим не заради уявної сенсаційності. Впорскування екстрактів цих речовин зробило можливим передачу знань від однієї особистості до іншої. Ваш приятель Адрі був одним з перших, хто взяв участь в експериментах, коли вони увійшли в стадію завершення. — (І тут Адрі встиг бути першим! — відзначив я). — Так, він був одним із перших, — ніби вгадавши мої думки, вів далі доктор Бонді. — Можливо, його наштовхнула на це пристрасть першовідкривача. А може, він врахував всю складність експедиції в район Епсилон Ерідана, до якої тоді готувався. Так чи інакше, Адрі говорив мені, що в нього є цікаві проекти створення приладу для приборкання гравітації — антигравітрона, і шкода буде, коли через непередбачені обставини вони не знайдуть втілення.

— І вам пощастило виділити матеріальні носії його пам’яті? — тремтячим від хвилювання голосом спитав професор.

— Так! Екстракт речовини пам’яті Адрі,— відповів Бонді. — Це було його бажання.

І тут я збагнув: це було не просто бажання Адрі, а, так би мовити, його дослідницький заповіт. Він побоювався, що не зможе довести створення антигравітрона до кінця, якісь креслення, розрахунки ще не були готові, і прийшов до Бонді, щоб залишити і передати свої знання…

— Але кому? — вигукнув я.

— Вам! — відповів Бонді. — Вам, друже, Адрі довіряв найбільше і хотів, щоб саме ви закінчили його справу.

Мені перехопило подих. Що, як разом із знаннями Адрі мені передадуться його смаки, почуття? Проте, головне, я довідаюсь, як приборкати гравітацію. Зможу допомогти розгадати таємницю, над якою вчені билися кілька століть. Чи міг Адрі зробити кращий подарунок людству!

Ось така історія сталась з нашим героєм. Як ви гадаєте, наскільки реальна зображена ситуація?

Чи можна буде невдовзі виділити матеріальні носії пам’яті і пересадити їх іншій людині?

Чи штучні прилади зможуть замінити людський мозок, увібравши в себе особистість творця?

ВОГНЕННИЙ ПОЛОН

Немає, либонь, невдячнішої справи, ніж прогнозувати майбутнє. Минають роки, десятиліття, і ось уже нащадки, перечитуючи в архівах старовинні часописи і прискіпливо вивчаючи рядки твоїх прогнозів, зневажливо усміхаються: мовляв, ну й убога уява була у нашого пращура! Засоби майбутнього зв’язку він бачив лише у вигляді радіохвиль, а щодо двигунів зорельотів, то вся його фантазія згоряла у полум’ї фотонної техніки.

Ну, бог з ними, з отими двигунами. Наші знання в останні століття справді зростали у майже геометричній прогресії. Але ж побут, відносини між членами суспільства… До чого я веду? До того, що наші пращури ще у двадцятому столітті прирекли епістолярний жанр на неминучу загибель. Мовляв, поява телефону, телебачення, радіозв’язку зробить непотрібним спілкування людей з допомогою листів і назавжди відверне бажання брати в руки олівець, аби повідати знайомій чи близькій людині свої радість чи смуток, мрії чи сподівання. І що ж? Справдився цей прогноз? Так. Певний час навіть закохані освідчувались одне одному не у листах, а з допомогою телефонної трубки чи відеофону. Занепад епістолярного жанру був чи не своєрідною реакцією на появу досконалих засобів зв’язку, і людство у такий спосіб дістало перепочинок, позбувшись на якийсь час паперу і самописок. Аж ось минули століття. Зоряне небо почали борознити трансгалактичні кораблі, й бажання людини викласти свої думки на папері знову дало про себе знати. Можливо, його викликали тривалі міжзоряні мандрівки, коли астронавігатори надовго лишалися на самоті, а можливо, небажання довіряти свої думки Всесвітові, коли під час сеансу зв’язку твій голос, підсилений радіохвилями, долинає аж до віддалених куточків Галактики. Так чи інакше, але з’явився листограф — прилад, що відповідав актуальним вимогам часу. Тепер члени екіпажів зорельотів могли спілкуватися з своїми родинами не лише через відеофони, а й способом звичайного листування. Тож молоді астронавігатори мали чудову з мої у надсилати своїм нареченим сповнені ніжних слів вітальні листівки…

Саме листограф дав змогу й мені одержати останнім часом кілька листів від мого давнього друга професора Ігрекова, коли той у складі експедиції на планету Кле став свідком незвичайного явища.

Кажуть, ніби графологи за почерком можуть визначити, в якому стані перебувала людина під час писання. Я не графолог, але, одержавши першого листа від професора з нахиленими, мов ті бігуни на стометрівці, літерами, збагнув, що мій друг дуже хвилювався.

“Міжпланетне агентство оперативної інформації. Андрію Дживелову.