Зоряне вітрило - Кургузов Сергій - Страница 7

НАВВИПЕРЕДКИ З ЧАСОМ

Часу мені завжди бракує. Тож повертаючись з чергового відрядження, я насамперед вмикаю автосекретаря. Чудовий прилад! Коли мене немає вдома, він дбайливо занотовує у своїй електронній пам’яті всі відеофонні виклики.

От і цього разу, ледь увійшовши до кабінету, я увімкнув електронного помічника. Вмить на екрані з’явилось усміхнене обличчя капітана Савірова, і кімнату заповнив його басовитий голос: “Андрію! Не запізнюйся на день народження… Чи тобі знову не вистачає часу?”

Екран блимнув, і па ньому виникло нове зображення: сумне обличчя моєї нареченої Наталі: “Любий, — сказала вона, — тобі завжди бракує часу для зустрічі… Якщо за тиждень ти не повернешся з Уести, я почну ревнувати тебе до зірок…”

Наталя зникла, замість неї екран заповнила огрядна постать якогось молодика. Я збільшив яскравість зображення, та молодик був абсолютно незнайомий: голена голова, примружені очі, міцно стулені губи.

— Пробачте, Андрію, що турбую вашого автосекретаря, — почав він із зухвалою посмішкою. — Даруйте за безцеремонність. Ми з вами не знайомі, але я вас добре знаю. Ви журналіст, працюєте у Космічному агентстві оперативної інформації. У своєму останньому виступі ви зазначили, що вам постійно бракує часу. Певне, для багатьох це прозвучало як банальність, але ми збагнули, що у вашому житті виникли серйозні труднощі. Ми не могли не звернути уваги па ваше прохання і вирішили зарадити вашій справі. Отже, аби стати володарем свого часу, вам досить звернутися…

Далі йшли адреса й ім’я молодика.

“Пропозиція хоч і несподівана, та вельми принадна, — подумав я. — Проте хто цей молодик? Як він знайшов номер мого автосекретаря? А може, це розиграш? Може, хтось із моїх друзів вирішив пожартувати? Але ж до першого квітня лишається ще кілька днів”.

Внутрішній голос намагався доводити, що тут якесь непорозуміння, але уява вже малювала мені найфантастичніші картини, одна за одну принадніші.

Що, коли я раптом одержу двадпятип’ятигодинну добу? Матиму тоді що одну годину для роботи, для відпочинку, нарешті, для зустрічей з Наталею… Та й мало що можна встигнути за годину! До того ж, коли збільшується доба, зменшується твій вік. А хто не мріє надовго зберегти молодість!..

Мої думки урвав зумер відеофону. Підводячись з крісла, я з надією подумав: може, це знов отой незнайомець. Але дзвонив професор Ігреков.

— Вітаю тебе, Андрію, з поверненням!.. Ти прибув дуже вчасно. Капітан Савіров уже втратив надію, та я запевнив його, що ти ніколи не підводиш друзів. Сьогодні він запрошує нас на святкову вечерю. Тебе чекає з Наталею. О пів на сьому я заїду по вас.

Після зоряного відрядження на Уесту у мене накопичилося безліч справ. Та я подумав, що оте моє традиційне “не вистачає часу” вже надто набридло друзям, тож, трохи повагавшись, відповів:

— Ну, що ж, професоре, згода!..

Ввечері ми зібрались у котеджі капітана Савірова. Святкова вечеря пройшла чудово. Наталя подарувала капітанові квіти. Я привіз відеокристали з записами розважальних програм, зробленими на Уесті. А професор приніс у дарунок “Малий атлас близького космосу” — старовинне і дуже рідкісне видання. Капітан був розчулений:

— Шкода, друзі, що час минає так швидко…

Я згадав обличчя загадкового молодика і його незвичайну пропозицію.

— Чому ти такий задуманий, Андрію? — спитав професор.

— Мій автосекретар відтворив досить несподіваний запис…

— Який запис? — підняла брови Наталя.

Капітан теж уважно дивився на мене. Довелося розповісти все почуте після повернення з Уести.

У кімнаті запала тиша. Потім професор Ігреков сказав:

— Хоч мене й здивувала твоя розповідь, але я здогадуюсь, що саме мав на увазі цей хлопець, пропонуючи тобі стати володарем свого часу…

— Неймовірно! Невже таке можливо? — вихопилось у Наталі.

— Думаю, можливо… — подав свій громовий голос капітан. — Коли почалися ці польоти з гіперсвітловою швидкістю, я, наприклад, втратив рахунок своїм рокам. От, наприклад, яку річницю ми відзначаємо сьогодні?

— Хіба ж не ваше сорокап’ятирічна? — здивувалась Наталя.

— Все на світі відносно, все відносно, — усміхнувся капітан. — Мій брат, а ми з ним близнюки, цілком слушно вважає, що я набагато молодший за нього. Ще кілька таких польотів — і вже ніхто не скаже, що ми з ним однолітки. Адже за тих польотів час спливає повільніше…

— Ось чому, капітане, ви маєте такий чудовий вигляд! Здається, у нас ще не було такого тосту?.. — звернувся я до товариства, сподіваючись у такий спосіб повернути святковій вечері її спокійну течію. Але тема швидкоплинності часу настільки всіх схвилювала, що на мою спробу ніхто з присутніх не звернув уваги.

— Проте час може уповільнюватись і на Землі, — сумно вимовила Наталя, глянувши мені в очі.

— О! — вигукнув професор. — Ви, Наталю, теж знайомі з теорією відносності?

— У мене своя теорія, — зітхнула дівчина, — коли Андрія немає поруч, час для мене ледь посувається…

— Він уповільнюється для вас СУБ’ЄКТИВНО, — сказав капітан, — а об’єктивно він плине, як і завжди. І ніщо його не зупинить. Хіба, може, той незнайомець…

— Ні, він не жартував, пропонуючи Андрієві стати володарем своїх хвилин і годин, — розважливо мовив професор. — Я не бачив того молодика, але за змістом пропозиції маю всі підстави вважати, що він представник фірми “СУПЕРЧАС”…

— Суперчас? — здивувалася Наталя.

— Отже, Наталю, видно, ви вже теж чули дещо про цю сумнівну фірму?

— Сумнівну? Чому? — спитав я.

— А як інакше назвати спроби занурити клієнтів в анабіоз без достатньої перевірки кріопротекторів? Проте н такі спроби не розв’язують проблему. Час лише відсувається. Його не стає більше.

Всі мовчали, намагаючись збагнути, чим викликана роздратованість професора. Нарешті Ігреков пояснив:

— Без досить надійних кріопротекторів занурення живого організму в анабіоз — абсурд. Ви знаєте, як замерзає рідина? Кристали в живих клітинах руйнують їхні оболонки. Кріопротектори мають цьому запобігти. Але хто, запитаю вас, хто може сьогодні впевнено сказати, що остаточно дослідив властивості цих речовин?

— “Анабіоз”, “зупинити час”, “молодіти з кожним роком”… від усього цього голова йде обертом, — обхопивши голову руками, засміялася Наталя.

— А я знаю одне: зупинити час неможливо!

Певне, цей висновок видався моїм друзям надто сумним, бо професор підняв руку і рішуче сказав:

— Я проти! — і звернувся до мене: — Хочеш парі?

Знаючи здатність професора ставити все з ніг на голову, я завбачливо запропонував:

— Доведіть, що це не жарт! Що йдеться про час, який спливає на Землі, й мені не доведеться користуватися жодними кріопротекторами та вирушати з капітаном у мандрівки з гіперсвітловою швидкістю?..

— Так! Саме так! — лукаво всміхнувся професор. — За цих умов я й берусь уповільнити твій час. Звичайно, не на роки, але… У мене теж є одна умова… Якщо ти програєш…

— То?..

— То покинеш свою традиційну відмовку: “Мені не вистачає часу”?

Наталя захоплено заплескала у долоні. Спочатку я подумав, що за таких умов битися об заклад досить необачно, адже, чого гріха таїти, інколи ця фраза приховувала мою елементарну незібраність. Але потім, уважно обміркувавши пропозицію, збагнув, що нічим не ризикую: адже твердження професора не грунтується на жодному з відомих мені фізичних законів. Крім того, коли професорові все-таки пощастить це зробити, то у словах “не вистачає часу!” просто відпаде потреба.

…Минув рік. Я вже почав забувати про ту розмову, аж одного вечора одержав листа від професора Ігрекова. Він просив мене ЗНАЙТИ ЧАС і відвідати його на узбережжі, де він не лише відпочивав, а й займався науковими розвідками.

“Ми таки давненько не бачилися. При нагоді нагадаю і про парі”, — подумав я, під’їжджаючи до дачної зони Інституту нерозв’язаних проблем, яка простяглася вздовж морського узбережжя.