У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт - Страница 20

Ви — наче той, хто без приладів і знань стоїть біля підніжжя гори, — не можете вірно оцінити висоти й низини еволюційних діянь.

Ви сплутали дві зовсім різні речі, визнавши ступінь складності створюваного і ступінь його досконалості за нерозривно пов’язані ознаки. Водорості ви вважаєте більш простими, а отже, і примітивнішими, і тому в ієрархії досконалості ставите їх нижче від орла. Але ці водорості вводять фотони Сонця в клітини вашого організму, вони перетворюють осади космічної енергії безпосередньо в життя і тому житимуть, поки світитиме Сонце. Вони живляться зіркою, а чим — орел? Мишами, як паразит, що живе па їхній рахунок, натомість миші — корінням рослин, тобто наземною версією океанічних водоростей, і з таких пірамід паразитизму складається вся біосфера, оскільки зелень рослин — її життєва опора. Отже, на всіх щаблях цих ієрархій відбувається постійна зміна видів, урівноважених пожиранням одне одного. Бо вони втратили зв’язок із зіркою, і не за її рахунок гладшають вищі організми, а за рахунок одне одного. Отож, якщо вже ви неодмінно хочете шанувати тут досконалість, то варто захоплюватись біосферою: код створив її, щоб у ній циркулювати і розростатись скандуванням на всіх її поверхах, як па тимчасових риштуваннях, заплутаних, але з погляду енергії і використання її щораз примітивніших.

Ви не вірите мені? Але ж якби еволюція займалася прогресом життя, а не коду, орел був би вже фотольотом, а зовсім не планером, що механічно тріпочеться, і живе не повзало б, не пересувалося б на кінцівках, не пожирало б живе, але через здобуту незалежність вийшло б за межі водорості й за межі планети. Ви, однак, з глибин свого невігластва угледіли прогрес саме в тому, що прадосконалість було втрачено, загублено на шляху вгору — шляху ускладнення, але не прогресу. Ви вже вмієте самі суперничати з еволюцією, хоча тільки в галузі її пізніших творінь — конструюючи оптичні, теплові, акустичні чутливі датчики, наслідуючи механізми пересування, легенів, нирок. Та де вам до оволодіння фотосинтезом чи, що ще важче, технікою справної мови! Ви імітуєте дурниці, висловлені цією мовою, — невже вам це ні про що не говорить?

Ця мова-конструктор, недосяжна в своїх можливостях, стала не тільки мотором еволюції, який заводиться помилками, але і її пасткою.

Чому спочатку вона вимовила молекулярно геніальні слова, які обертають з високою майстерністю і лаконізмом світло в тіло, а потім, розтринькуючи першородну майстерність, впала в несосвітенне белькотання щораз довших, щораз заплутаніших хромосомних фраз? Чому від блискучих розв’язань, які черпають силу й життєве знання із зірки, від розв’язань, у яких кожен атом був на обліку, кожен процес був квантово вибудуваний, опустилась вона до розв’язань низькопробних, абияких, до простих механізмів, до цих різноманітних важелів, блоків, похилих площин, якими є суглоби і кістки? Чому основу хребетних складає механічно укріплений стрижень, а не сфокусовані силові поля, чому з рівня атомної фізики скотилася вона в технологію вашого середньовіччя? Чому стільки зусиль вклала вона в будівництво міхів, насосів, педалей, перистальтичних транспортерів, інакше кажучи, легень, серця, кишок, дітородного пресу, перемішувачів страв, витіснивши квантовий обмін на другий план і замінивши його жалюгідною гідравлікою кровообігу? Чому, так само геніальна на молекулярному рівні, вона в кожному більшому масштабі халтурила, поки не заблукала в організмах, котрі з усім багатством своєї регуляційної динаміки вмирають від закупорювання однієї артеріальної трубки, котрі в окремому бутті, нікчемному в порівнянні з часом існування будівельних наук, випадають з колії рівноваги, названої здоров’ям, в десятки тисяч недуг, яких не знають водорості?

У кожному поколінні демон Максвелла, володар атомів — код знову й знову займається конструюванням усіх цих анахронічних деталей організму, вже в зародку безглуздих, усього цього мотлоху. І в будь-якій системі воістину чудовою буває кожна інтродукція — ембріогенез — цей сконцентрований в меті вибух, в якому кожен ген, наче музичний тон, розряджає в молекулярних акордах свою творчу потужність, і воістину така майстерність могла б краще служити Справі! Коли ж з цієї розбудженої заплідненням партитури атомів виникає незаперечне багатство, яке породжує злидні, — такий розвиток, прекрасний у своєму ході, тим безглуздіший, чим ближче до кінця! І те, що було геніально написано, деградує в зрілому організмі, який ви назвали вищим і який є зліпленими нашвидкуруч поєднанням процесів, скріплених ненадійним гордійовим вузлом. Тут, у цьому організмі, в кожній його клітинці — аби лиш узятій окремо! — з передвіковою точністю розвивається давній спадок, привноситься в життя гармонія атомів, тут навіть кожна біологічна тканина ще майже досконала, якщо тільки розглядати її окремо. Але яким же молохом технічного непотребу є ці елементи, які вчепились одне в одного, і підтримуючи себе й обтяжуючи, оскільки складність — це одночасно і опора, і баласт; бо союзництво обертається тут ворожнечею; бо ці системи розхитуються, поки не розпадуться внаслідок аритмічного псування і отруєння; бо ця складність, що називається прогресом, розвалюється, переможена сама собою. Тільки собою, і нічим більше!

За вашими мірками, тут сам собою напрошується образ трагедії — немовбито Еволюція, штурмуючи дедалі важливіші й тому дедалі важчі завдання, в кожному з них здавалася, падала і вмирала в образі того, що вона створила. Чим сміливіші були наміри і плани, тим нижче вона падала, тому ви напевне думаєте про невблаганну Немезіду, про Мойру[13] — і я мушу визволити вас з-під влади цього безглуздя.

Воістину кожен ембріогенетичний розмах, атомний злет порядку переходить у колапс, але не Космос так постановив, не він наділив матерію такою долею. Пояснення цьому тривіальне, а не піднесене, бо потенціальна досконалість майстерності в даному випадку грає на руку халатності, і тому кінець занапащає діло.

Мільярди руїн за мільйони століть — і все це незважаючи на вдосконалення, всупереч роботі виділених навколишнім середовищем “приймальних комісій”, всупереч усе новим і новим спробам, доборам — а самі ви не бачите причини цього? Я чесно намагався знайти виправдання вашій сліпоті, але невже ви насправді не розумієте, наскільки будівничий досконаліший створюваного об’єкта і як він марнує всю свою могутність? Це так, якби з допомогою геніальних методів технології, при сприянні комп’ютерів, що діють блискавично, зводилися будівлі, які починають хилитися зразу ж після того, як приберуть риштовання. Халупи та й годі! Це так, якби з інтегральних схем конструювати тамтами, більйони мікроелементів склеювати в палиці, із світловодів плести канати — невже ви не бачите, як у кожному дюймі тіла високий порядок переходить у низький, як там над неперевершеною архітектонікою глумиться простацька і груба макроархітектоніка? Причина? Але ви її знаєте: СЕНС ЗАСОБУ ПЕРЕДАЧІ Є ПОВІДОМЛЕННЯ.

Відповідь міститься в цих словах, але ви ще не дійшли до їхнього глибинного змісту. Що б не було організмом, воно має служити передачі коду, і тільки! Саме тому виключно на цьому завданні зосереджуються відбір і селекція — їм нема діла до якоїсь ідеї “прогресу”! Я використав невдале порівняння, бо організми не є побудовами, а саме й тільки будівельним риштуванням, отже, будь-яка тимчасовість є властивим їх станом, оскільки більшого й не вимагається. Передай код далі, і ти житимеш миттєво. Як це сталося? Чому таким блискучим був старт? Тільки один-єдиний раз — на світанку історії — Еволюція стояла перед вимогами, співмірними з її найвищими можливостями. Вона мала б подолати ці гігантські труднощі й розв’язати завдання до кінця або ж визнати свою поразку. Бо на мертвій Землі висмоктування життя із зірки і квантовий обмін речовин були необхідні. І річ не в тім, що енергія зірки — променева енергія — найважче засвоюється колоїдним розчином. Усе або нічого; в той час не було нічого іншого, на чому можна було б пастись! Запасу органічних поєднань, які зуміли сплестися одне з одним у живе, вистачило якраз на це й тільки на це — зірка зразу ж стала наступним завданням. А далі єдиним захистом перед атаками хаосу, ниткою, натягнутого над прірвою ентропії, міг бути тільки надійний передавач порядку — тому з’явився код. Завдяки чуду? Де там! Завдяки мудрості.Природи? Але це така ж мудрість, як і та, про яку я вже казав, коли велика зграя щурів потрапляє в лабіринт. Хоч би яким він був заплутаним, якийсь щур неодмінно досягне виходу; саме так біогенез дійшов до коду — за законом великих чисел, згідно з ергодичною гіпотезою. Виходить, сліпа доля? І цього не можна сказати, бо виник не одноразовий, замкнутий у собі рецепт, а зародок мови.