У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт - Страница 9

“Мої очі! Цей виродок цілить в очі!”

Він притиснувся до стіни, тримаючи пістолет перед собою. Але вертольотик уже відлетів. Він завис в повітрі, немов екіпаж хотів пересвідчитись, наскільки потужну зброю має противник. Потім полетів назад до вітальні. Реншоу підвівся і скривився від болю, ступивши на поранену ногу. Вона була в крові. “Так, мабуть, і повинно бути, — подумав він. — Хоча далеко не кожному, в кого влучили з базуки, вдається вижити і розповісти про свої відчуття. І справді, та жіночка подала першокласну ідею, чи не так? Це все придумала вона”.

Знявши з подушки наволочку, Реншоу розірвав її на бинти для пораненої ноги, потім, узявши дзеркальце для гоління, підійшов до дверей, що вели в передпокій. Ставши на коліна, він протягнув руку з дзеркальцем через поріг і поставив його на килимі під кутом.

Крихітні солдати метушилися, ставлячи намети. “Джипи” заввишки у два дюйми поважно об’їжджали табір. Санітар нахилився над солдатиком, якого покалічив Реншоу. Вісім уцілілих вертольотиків кружляли в повітрі, прикриваючи позиції.

Раптом вони помітили дзеркальце, і три піхотинці відкрили вогонь з коліна. Через кілька секунд дзеркало розкололося в чотирьох місцях. О’кей, о’кей! Ну, тримайтесь!

Реншоу повернувся до комода і взяв важку дубову скриньку, яку Лінда подарувала йому на різдво. Виважив її в руці, задоволено кивнув і кинувся до дверей. Усю свою силу він вклав у кидок. Скринька полетіла, змітаючи маленьких чоловічків, мов кеглі. Один “джип” перевернувся. Реншоу переступив через поріг, прицілився в одного з солдатиків і вистрілив. Кілька піхотинців залягли і вели методичний вогонь, інші шукали укриття. Ще кілька сховалися в коробку. Кулі, немов бджолині жала, впивалися йому в ноги й живіт, але жодна не сягала грудей. Можливо, відстань була надто велика. Як би там не було, Реншоу не збирався відступати. Ось так.

Вертольотики розпочали шалену атаку. Тепер крихітні кулі потрапляли йому в обличчя навколо очей. Реншоу збив головну машину, потім ще одну. Від гострого болю потемніло в очах.

Шість уцілілих вертольотиків відступили двома групами. Реншоу витер кров з обличчя. Тепер він знову був готовий вести вогонь, та нараз зупинився. Солдатики, які відступили до коробки, витягали звідти щось схоже на… ракетну установку!

Спалахнув жовтий вогонь — і великий шматок штукатурки впав зліва від Реншоу. Він вистрілив не цілячись і кинувся через коридор до ванної. Грюкнувши дверима, він зачинився на защіпку. Тремтячою рукою провів по волоссю. Від виходу з квартири він відрізаний. Від телефону теж. Одне попадання тієї клятої ракетної установки знесе йому голову.

Але ж ця ракетна установка навіть не значилась у переліку на коробці! Він перевів подих. У цю мить ракетою розтрощило частину дверей. Маленькі язички полум’я затанцювали по краях дірки. Реншоу побачив новий сліпучий спалах — ще одна ракета пробила двері, і на підлогу впали палаючі тріски. Коли він кинувся гасити вогонь, крізь дірку влетіли, стрекочучи, два вертольотики. Кулеметні черги прострочили груди.

Реншоу розлючено збив одного голіруч, сильно поранивши собі долоню. Потім, блискавично схопивши важкий рушник, збив другого. Той впав на підлогу, стрекочучи, і Реншоу роздавив його ногою. Він дихав натужно, як загнаний кінь. Очі заливала гаряча кров.

“Це примусить їх задуматися”, — подумав він.

І справді, вони, мабуть, задумалися. Хвилин п’ятнадцять не було чутно жодного звуку. Реншоу сів на край ванни, гарячково обмірковуючи своє становище. Повинен же бути вихід з цього глухого кута, обов’язково повинен бути. Існував тільки один шлях — обійти їх з флангу…

Він рвучко обернувся і подивився на маленьке вікно. Ось він, вихід. Звичайно, це вихід. На поличці Реншоу помітив балончик для заправки запальничок. Коли він потягнувся до нього, у дверях щось зашелестіло. Він обернувся, піднявши пістолет… і побачив у щілині під дверима папірець. “Щілина надто мала навіть для них”, — подумав Реншоу зловтішно.

На папірці було написане одне коротке слово: “Здавайся!” Реншоу похмуро усміхнувся і поклав балончик у нагрудну кишеню. Там же знайшов обгризений олівець. Надряпавши лише одне слово: “Психи”, він просунув папірець під двері. Тієї миті пролунав новий залп. І Реншоу відступив убік. Ракети влітали через дірку в дверях і розривалися на блакитних кахлях над вішалкою для рушників, перетворюючи гладеньку поверхню у мініатюрний місячний ландшафт. Реншоу прикрив очі від скалок, що свистіли шрапнеллю над його головою. На сорочці з’явилися рвані дірки.

Коли вогняний шквал стих, Реншоу виліз на ванну і відчинив вікно. На нього дивились холодні зірки. Вікно було маленьке, з вузеньким виступом. Але думати про це ніколи. Він визирнув, і холодний вітер остудив його обличчя. Реншоу переніс усю вагу тіла на руки і подивився прямо вниз. Сорок поверхів. З такої висоти вулиця виглядала не ширшою за колію іграшкової залізниці. Далеко внизу миготіли вогні міста.

З легкістю тренованого атлета Реншоу став колінами на нижній край вікна. Якщо якийсь вертольотик влетить зараз через дірку в дверях, то досить буде одного пострілу, щоб він з криком полетів прямісінько вниз.

Але цього не сталося.

Реншоу повернувся, висунув одну ногу з вікна і міцно ухопився рукою за карниз. За мить він уже стояв на зовнішньому виступі вікна. Намагаючись не думати про ту страшну прірву, що була під ним, про те, що може статися, якщо вертольотики почнуть переслідувати його, Реншоу просувався до рогу будинку.

П’ятнадцять футів… десять… Нарешті. Він зупинився, грудьми притулившись до стіни і розкинувши руки. Реншоу відчував у нагрудній кишені балончик та заспокійливу вагу пістолета за паском.

Тепер треба обігнути цей клятий ріг.

Він обережно переставив ногу і переніс на неї вагу тіла. Тепер ріг будинку врізався в живіт та груди, наче лезо. Прямо перед очима, на стіні, він побачив пташиний послід. “О боже! — подумав Реншоу розгублено. — Я й не знав, що вони літають так високо”.

Раптом його ліва нога зсковзнула. Намагаючись зберегти рівновагу, він шалено замахав правою рукою і нарешті обійняв будинок по обидва боки рогу. Уривчасто дихаючи, Реншоу притулився обличчям до стіни. Постоявши хвильку, він переніс другу ногу.

До його балкона залишилося футів тридцять. Двічі він змушений був зупинятися, щоб різкі пориви вітру не зіпхнули його вниз. Нарешті Реншоу вчепився в залізні перила балкона. Безгучно переліз через них і крізь шпарину в шторах обережно зазирнув до вітальні. Вони розташувалися, як треба — спиною до нього. Чотири піхотинці і вертольотик охороняли коробку. Решта, з ракетною установкою, зайняли позицію навпроти дверей до ванної.

Чудово! Можна несподівано увірватися в кімнату, одним махом покінчити з коробкою і — геть з квартири. Потім, якнайшвидше, на таксі до аеропорту. Звідти в Майямі, щоб розшукати Моррісову матусю і помститися. Вона помре страшною смертю. І це буде справедливо.

Реншоу скинув сорочку і відірвав довгу смужку від рукава, кинувши лахміття під ноги. Потім дістав балончик, відбив пластиковий носик і намочив у бензині смужку.

Дістав запальничку і, глибоко вдихнувши, крутнув крем’яне коліщатко. Він підніс запальничку до тканини і, коли та спалахнула, розчахнув скляні двері і кинувся до кімнати.

Вертольотик зреагував негайно, ринувши, немов камікадзе, навперейми Реншоу. Той навідмаш збив його, незважаючи на страшний біль. Крихітні піхотинці кинулися до коробки. Реншоу жбурнув у неї підпалений балончик. В наступну мить він побіг до дверей.

Реншоу так і не встиг зрозуміти, що його вбило.

Немов важезний сейф упав з великої висоти. Гуркіт прокотився через весь хмарочос, металевий каркас якого завібрував, неначе камертон. Двері квартири Реншоу вибухом зірвало з петель.

Закохана парочка, що проходила повз будинок, подивилася вгору і побачила сліпуче біле сяйво, немов спалахнула сотня юпітерів.

— Мабуть, у когось коротке замикання, — сказав юнак.

— А це що? — здивувалася дівчина.