Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 12

Напівсонний екіпаж викликав, коли вирвав “Пульсар” із смертельного зашморгу, і тоді оповів про все. Миролюб вислухав стримано, ще й дорікнув, що не підняв його на ноги, а вразлива Нора підійшла з-за спини і чуло обійняла за шию. На щемно коротку мить! “Як я заздрю вам, командире… Мене ж екстремальні ситуації чомусь обминають”, — сказала журливо. “Було б за чим тужити”, — тут саме треба було прикусити язика, так ні ж: “Ось прибудемо на Плазміду, висаджу одну в дикому закутку, і випробовуй себе, як кажуть, аж до втрати пульсу”. — “Обіцяєте?” — спіймала на слові. “Обіцяю!” Звичайно, він пожартував, а наївне дівча взяло те до уваги.

Що не кажи, злегковажив, відпустивши Нору бозна-куди. Бо ж не здоровий глузд погнав її, а ота грайлива і запальна для юних літ цікавість, а ще — безпричинна жіноча примха. Заманулося прогулятися, та й годі. Відмов — не скараскатися потім докорів, а їм ще летіти й летіти… Та вже пізно вертати дівчину. Вона чекає його напучення…

Журба втиснувся в ліфтоскаф і, прошмигнувши повз службові відсіки, вийшов на бортодром — відкидний майданчик закритого типу. Непослушниця сиділа в прозорій кабіні і наладновувала двигун. їхні погляди зіткнулися в дзеркалі заднього бачення: вона бадьоро підморгнула, а він застережливо поцокав зап’ястям по корпусу годинника, ще раз нагадавши про умову, і виставив наперед себе ручний пульт дистанційного керування. Плавно розступилися перед екранольотом напівсфери, і той з легкістю пушинки випурхнув у спекотливе марево.

До Нориної рубки зайшов для годиться. Торкнув навмання вказівним пальцем контрольну клавіатуру — всі підсистеми телеметрії працювали справно. І взагалі тут, як завше, панував затишок. Нічого зайвого. Ось хіба що дивовижний талісман…

У неглибокій ніші, поряд з транслятором, стояв мініатюрний паралелепіпед, склеєний із композитного скла. Там виднівся напіввисохлий гербарієвий експонат, схожий на деревце. З його вершка дугами спадали навсебіч довгасті блідо-зелені смужки, а внизу від стовбура розгалужувалися грубі ворсисті відростки, які мимоволі викликали відразу. Слізно, мало не на колінах умовила Нора не викидати за борт цей “баласт”. Говорила, що це її родинна реліквія, заповідана далекими пра-пра-предками. А що воно насправді було — сама до пуття не знала. Назвала квітучою пальмочкою, хоча ніколи не бачила її квіту. Журба не належав до забобонних, однак вбачав у тому експонаті минувшини щось химерне, непевне і зловісне…

Далі зайшов до механіка Миролюба, незмінного напарника в космічних розвідках. Журба любив обмінюватися з ним живим, розкутим словом, яке могло і душу розважити, і до роботи заохотити. Механік у цей час длубався у хитросплетіннях термореактора — щось, певне, регулював, налагоджував…

— Тобі допомогти?

— Намір похвальний, командире, але що я тоді робитиму? — почулося, мов з труби, награно басовите. — Ти ліпше поясни, — Миролюб пом’якшив інтонацію, — що там хитнуло наш зореліт? Чи не землетрус?

— Авжеж! Нашій леді, друже, закортіло провітритися. Одпустив на годину.

— І яка ж нагальність? А… як же не зрозуміти: з нами їй, бачите, сумно. Між іншим, ти порадив їй, де можна натрапити на дискоклуб?

Кілька хвилин обоє повправлялися в жартівливих коментарях щодо Нориної витівки. Для екзотики спробували уявити можливе рандеву з полум’яним (ну, як вогонь) плазмідянином. Коли ж чоловіча дотепність притупилася, Журба пішов до себе. Його кликала ціла дюжина справ, відкладених на цейтнот, щоб впоратися з ними за одним разом.

Дивоглядна панорама, що відкрилася Норі з літаючої пошукової лабораторії, навівала вже знайому апатію. Нічого незвичного… Той же одноманітний пісок, те ж безладно розкидане каміння, що впадало у вічі й з найвищого ілюмінатора “Пульсара”. Було лише гостре відчуття вільного польоту, і цим намагалася порозкошувати достоту. І все ж вона зірко придивлялася до безмежної пустелі, омертвілого широкопілля. Бо не жадоба романтики, коли на те пішло, і не обридла задуха вивели її з корабля…

Напередодні Норі привидівся під час сну жахливий короткометражний відеоролик з її участю в… головній ролі. Вище сліпучих хмар злетіла вона на похилому даху, вочевидь зірваному з приземистої домівки, баченої в дитинстві в музеї старожитностей. Цупко вчепившись пальцями за пекучо-морозкий гребінь, заціпеніло чекала якогось вироку долі. Дах небезпечно розхитувався. Боялася одного — зриву в безодню. Хотілося кричати, кликати на допомогу, та паралізувало мову. Як божевільна, трималася за дерев’яний цурпалок, готова летіти так вічно, тільки б не шугонути вниз. Амплітуда хитання невблаганно зростала, гучне рипіння даху нагонило жах. Чого боялася, те й сталося. Гребінь луснув навпіл, і вона невблаганно посунулася… “Дівчино, — за мить до краю даху почувся дивний голос, — тебе чекає Неофлора. Вирушай сьогодні. Неодмінно…” І все…

Ой леле, яка ж бо радість відчути себе у безпечному місці, на своєму ложі! Заснути вже не могла. Сприйняти те видіння всерйоз чи забути? Але ж чиїсь слова вкарбувалися в пам’ять. її запрошує якась Неофлора. Чого і куди? А може, то дався взнаки прихований потяг до ризику, без якого так скніє душа? Хай там що, але вона перевіре, чи має ця нічна оказія глузд, чи то чистісінької води галюцинація. “Де ж тебе шукати, загадкова Неофлоро?”

Безкраїм полотнищем тяглася під екранольотом іскриста пустеля. Жодної інтригуючої ознаки. Свавільна глушина… Нора опустилася нижче, на бриючу висоту. Тільки й втіхи — швидкість ніби зросла. Дзвонисто закалатало серце, коли вгледіла праворуч схожу на магічну заводь місцину. Круто віражнула туди. І знову прикрість — привиділося…

Хронометр нарахував уже двадцять хвилин. Покружляла ще на лівому фланзі, і потім її обійняв глухий смуток. Діймала спека, дифузійно просочуючись крізь термокостюм. Кондиціонери зуділи безугавно, а все ж не справлялися. Термометр показував за бортом 72°. “Мав рацію Журба”, — погодилася у відчаї і ввімкнула індивідуальну рацію.

— “Пульсар”, я Нора! Повертаюся на базу! — повідомила стисло.

Назад летіла, сповільнивши швидкість. Спішити було нікуди, і, щоб трохи розважитися, почала наспівувати пісеньку. Досить з неї. Але душевна рівновага не поверталася. Зрештою, скинула погляд на мінливий краєвид, що розпростерто мчав їй навстріч.

Блідо-зелену пляму побачила несподівано. Вона повзла поряд із сизуватою тінню екранольота, наскакувала на валуни і вибухала сяйнистими скалками. Потім вмить набирала правильної, мов п’ятак, форми кола.

Нора холоднокровно приклалася до окулярів бінокля. Пляма різко стрибнула вперед, імпульсивно замерехтіла зеленими сполохами і плавно полинула праворуч. Дівчина пішла слідом. Погоня забавляла її, проте недовго. Пляма раптом зупинилася, і апарат пролетів мимо, залишивши її позаду. Довелося розвертатися — пляма причаїлася, мов мишеня, і блимала вже з коротким інтервалом. “Ага, спіймалася!” — переможно вигукнула Нора, опускаючись поряд.

Теплінь лизнула за ступні, як тільки зійшла на розжарений пісок. Довкруж віяло гаряче повітря — нерухомо і беззвучно. Виставивши димчасту заслінку “хамелеонів”, бо ж сліпило аж надто, почала вишукувати таємниче “око” пустелі. Та що за мара — ніде нічогісінько… Ледве переставляючи у в’язкому сипучому піску ноги, завернула на другий бік апарата.

— Невже дезорієнтувалася? — запитала себе вголос і здивувалася з його глухості. З досвіду знала: сиплість голосу з’являється, коли організм обезводнюється приблизно на п’ять—шість процентів. П’ять—шість відсотків од ваги тіла, а п’ятнадцять уже несуть неминучу смерть. “Не впасти б од теплового удару. Ковточок води б! Здається, флягу не допила до дна”, — і дещо злякано поспішила до відчинених дверей.

На півдорозі “воно” вигулькнуло з-під піску і грайливо заметалося перед ногами. Присіла, щоб торкнутися рукою, і, о лишенько, провалилася по самі груди. Похапцем ухопилася за край пройми. Марно! її потягло в тугу непроглядну темінь. Наперекір страху перемкнула нервові кола на граничну концентрацію волі. “Кинь безладно перевертатися! Розпластайся, як парашутистка, і зорієнтуйся по вертикалі!” — наказала собі. Це їй вдалося. Чинячи опір падінню, готувалася до невідворотного удару. Мозок працював чітко. Він збуджував на тотальну протидію кожну її клітину.