Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 15

— “Пульсар”, нічого не розумію. Хто на зв’язку? Погано чую. Прийом!

— Миролюб, Норочко, Миролюб слухає. Це ти?..

Хистке зображення на екрані поліпшилося, хоча він не торкнувся жодного тумблера настроювання.

— Чому у тебе трагічний голос? Де ви? Я ніяк не можу надибати “Пульсара”. Бреду з останніх сил! Прийом!

Дивлячись широко розплющеними очима на екран, він нахилився до шкали індикаторів. Ті вимигували не ілюзорну, а справжню трансляцію!

— Ти жива, Норо? Яке щастя! Де тебе носить? Називай хутчій координати, — він квапив, бо зображення стало витравлюватися з екрана.

— Не можу. Я без екранольота. Здається, коло нашої стоянки, але ж тут пустка…

— Люба, нас занесла буря! Потримайся ще трохи. Скоро має прибути Журба. Тільки не мовчи, говори!

— Миролюбе, голубе, немає сил, геть пересохло в горлі…

— Тоді дихай у мікрофон. Я маю відчувати тебе щосекунди.

Він у розпачі поглянув в ілюмінатор. Журба, мабуть, повернеться нескоро… Як же йому повідомити? Стривай-но, є ж зв’язок з Норою. Здогадка відкинула інертний хід думок. Тремтливою рукою Миролюб набрав диском позивний код командира. У ту ж мить спалахнула лампочка виклику передавального пристрою, і той чітко послав в ефір сигнал.

— Хто це? Що сталося? — машинально відгукнувся Журба.

— Це я, Миролюб. Командире, Нора з’явилася. Вертайся мерщій!

— Що за жарти? Де вона з’явилася — біля корабля?

— Та ні! Нора відгукнулася по рації. Мабуть, сталася аварія, вона без апарата. Кличе на допомогу, як я зрозумів, на першій стоянці.

— Не може бути. Адже зв’язку немає…

— Є! Я бачив її на екрані, як оце ти мене зараз.

— Як же ти полагодив антену?

— Нічого я не лагодив. Але працює, і край… Не гай часу, командире! їй дуже кепсько.

— Дивина, та й годі, — з неприхованою радістю промовив Журба.

Переконавшись, що командир взяв курс на плато, звідки їх змело, наче гігантською мітлою, Миролюб зсунув перемикач на Норину частоту. Нарешті він повірив у відеопереговори, що відбувалися з його прямою участю.

— Норо, Журба наближається до тебе. Прийом!

— Чую-чую, — глухо донеслося з-за кадру, який заполонила водяниста прозорість. Прислухався: динамік тріскотливо випорскував уривчасте дихання дівчини.

Невдовзі обізвався Журба:

— Я вже на місці, але Нори не бачу.

— І я не бачу, але чую, як дихає. Опустися нижче і покружляй довкола.

— Миролюбе, тобі не здається, що ми обоє вже…

— Ні, не здається, — різко відповів механік, а сам для певності перемкнувся на попередній канал. — Норо, Журба у твоєму квадраті. Дай знати йому рукою. Прийом!

Вона не відгукнулася. Негайно вийшов на Журбу — його лінія вимкнена. Нервозно клацнув перемикачем…

— Бачу, бачу, Миролюбе! — вибухнуло на всю кабіну. — Вона примостилася в затінку дюни. Певне, непритомна. Заходжу на посадку.

Механік сприйняв цю звістку спокійно. Він вийняв тряскими пальцями з патрон-кишені ампулку, висипав на долоню горошину і по-жонглерськи закинув у рот. Кілька хвилин сидів незворушно. Потім перебрався в ліфтоскаф, який за лічені секунди доставив його на бортодром.

Довго чекати екраноліт не довелося. У кабіні тіснилося двоє… Квола і зніяковіла усмішка Нори, заломившись у товстім склі, боляче відбилася в серці механіка. Він схвильовано підійшов до дверей. Нора випала з них прямо йому на руки.

Підтримуючи дівчину, чоловіки мовчки подибали до салону відпочинку.

Нору посадовили в спальне крісло, допомогли зняти шолом і піднесли води. Збадьорилась вона несподівано швидко:

— Ой, любі мої, де я була! Вам таке й не присниться. Слухайте ж мене уважно…

— Тобі не можна хвилюватися, — турботливо перебив її Журба. — Перепочинь. Ми залишаємо цю пекельну планету. Зустрінемось після виходу на трасу. Тоді все й оповіси. Добре?

Журба кинув поглядом на вихід, і обоє поспішили залишити салон.

— Ти знаєш, що вона доводить? — звернувся Журба до механіка. — Каже, що побувала у світі, де відроджено біогеоценоз Всесвіту — якісь гаї, трави, птаство. Невже це синдром тихого божевілля? Далася їй та прогулянка…

“Можливо, але яким чином відбувся феноменальний зв’язок?” — хотів запитати механік, та Журба вже подав знак займати робочі місця.

Невдовзі загули турбіни. “Пульсар” завібрував і рвонувся вгору, кожної хвилини нарощуючи гіперболічну швидкість.

Справжню полегкість Журба відчув, як перетнули останнє гравітаційне коло Плазміди. Корабель ліг на прямий курс до Нової Землі. Тепер він і його екіпаж мають повне право належати собі. Перепоручивши керування комп’ютеру, він вийшов з пілотської.

До салону відпочинку прибув першим, зачекав на механіка, і один за одним увійшли всередину. За порогом здивовано перезирнулися — їх зустріла якась незнайомка. У нарядній сукні, причепурена, трохи збуджена і, ясна річ, з модифікованою зачіскою. Нора, як Нора…

— Прошу сідати, — елегантно вказала на крісла і столик, нашвидкуруч сервований барвистими супермаркетами.

Зорельотчики слухняно виконали її волю, майже спонтанно потяглися до символічних плодів — розцяцькованих тюбиків, схожих на яблука, груші, вишні… Одгвинтивши закрутки, вони смакували терпку рідину.

— А тепер я розповім, де була, що бачила і чула. Слухайте ж мене уважно, друзі. — Свою оповідь Нора почала з погоні за кумедним блідо-зеленим “оком”, чим одразу заінтригувала чоловіків.

Говорила дівчина захопливо, мальовничо, з метафоричними подробицями. Слово в слово переказувала все, що говорив їй милозвучний Голос. Невимовно мудрими були для неї одкровення Неофлори. Осмислюючи їх по-новому, відчувала: той Голос стає ніби голосом її совісті. Тепер вона має допомогти й іншим, таким, як сама, усвідомити існування чогось вищого, ніж бездумний відрив од свого коріння. На Новій Землі обов’язково доб’ється прийому в Координаційній Раді і зацікавить екодолею Плазміди, її неоціненим багатством, загубленим у часі і просторі. Звичайно, не лише зацікавить, треба ще й схилити до творчого контакту з Неофлорою, бо “де росла трава, там і рости буде!”. Неодмінно, і це істотно, розведе у захмарній висоті зелений куточок — їй подарували на прощання горішки з мікроскопічним насінням і гранулами. Вона стане господинею дивосвіту в мініатюрі…

У день відльоту на Нову Землю ніхто з екіпажу “Пульсара” й гадки не мав, що їх на борту не троє, а вже четверо. Першою довідається про це бортоператор. Прокинувшись, Нора зазирне до рубки телеметрії і не впізнає свого дорогого талісмана. Спершу сплесне від захвату в долоні. Потім завважить інше — тепер у неї є незаперечний доказ реальності всього того, що вона пережила. Поривно кинеться за чоловіками, розбудить і притягне мало не за руки до себе у відсік… І що ж вони побачать?

Живу, самокеровану приймальну антену, якою стала Норина тендітна пальмочка. Один відросток її коріння обів’є коробчастий транслятор з тильного боку і пролізе в запасне гніздо “А”, другий, чіпляючись ворсинками за рукояті вертикальної панелі, випнеться догори і присмокчеться до сенсорної кнопки “вмикаю”. Сама ж рослина видовжиться і ажурно розпустить своє зазеленіле листячко, ну точнісінько, як “голова” справжньої параболічної антени.

Зворушеними поглядами запитають у “мандрівниці” Журба і Миролюб, що все це означає. Вона задумливо скаже їм: “Доладно все пояснити може тільки Неофлора…”

Всі троє ще довго милуватимуться і виказуватимуть своє щире захоплення новоявленим членом екіпажу. Чарівна пальмочка почне “обростати” людською характеристикою. її назвуть благородною рятівницею, яка в скрутні хвилини взяла на себе зв’язок, майбутньою союзницею зелених “родичів”, недооцінених плазмідянами, живим свідком великого єднання творчих сил природи…