Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 17

З собою її високість не прихопила ні валізки з грибними дощами, ні портфеля зі смерчем, ані клумачка з полярним сяйвом.

Права долоня в королеви давно не боліла. Відтоді, як там виріс жовтий шкарубкий мозоль, її величність спритно і вправно орудувала консервним ножем.

Відкривши три бляшанки сосисочного фаршу, вона гукнула в кухонне вікно:

— Обідати подано!

І відразу ж схопилася — та що ж це я? Поставила бляшанки на тацю й мерщій понесла до їдальні, великого лункого залу, розрахованого на бенкетування трьохсот і більше персон (о, скільки саме таких учт відгуло тут!). Королева гнівалась на себе: як могла так помізернішати, щоб бодай на мент… бодай припустити таке — обідання в кухні! Та ліпше не дожити…

Вона підійшла до овального, на левових лапах дзеркала й поправила зачіску. Гордовита дама в люстрі, яка пустила крижану блискавку з очей, заспокоїла її.

Король тим часом закінчував своє порання в парку.

Іноді поглядав на гайок і фруктовий сад — вони хвилювали повною своєю готовністю: все було налагоджено, обтерто від зимового консервуючого мастила; рухомі деталі, навпаки, любовно помащені тавотом.

Нікель сліпучо сяяв.

Одкинувши капот бузкового куща, король схилився над карбюратором. Відстійник був ще з осені добре промитий, жиклери одрегульовані. Його величність ^нав, що й запалювальні свічки в бойовій готовності, а тому не став їх відгвинчувати, аби оглянути зазори.

Можна було йти обідати, от тільки син щось забарився на своєму полюванні…

Зненацька — монарха навіть трохи хитнуло — гримнув залп тисячі гармат. Наче грім… Але ж це неможливо!

Чи то не принц влучив зайцеві в бензобак? Та ні, гуркіт долинув здалеку. Й угадувалась у ньому пекельна могуть… Певно, то якесь нафтосховище вибухнуло. А взагалі непогана ідея, подумалось королю. Треба розшукати всякої вибухової всячини і щовесни отак влаштовувати грім. Справжній весняний грім! Тільки щоб не на голе дерево, як цей.

Її величність вийшла до чоловіка. Пригорнувшись одне до одного, вони якийсь час вдивлялись у далеч, у світи, звідки так захмеліло й грізно гукнула чи не їхня молодість. Мертве поле та степ. Безпритульний степ і поле, встелене іржавими кістяками колись рухомого залізяччя…

З гаю випрошкував принц. За плечима гвинтівка.

— Іскри довго не було. Наморочився, доки запустив. Ну, застрибав мій вуханчик, прицілююсь… А воно звідти я-як тарабахне! Ви чули? Що воно?

— Грім.

Королевич тільки кліпнув очима. Ні, він не перечив, дарма що мав великі сумніви. З одного боку, навряд чи то був справдешній грім. Але, з другого ж, — традиції, віджилі й не годні в чомусь зарадити, як та скарбниця, а все ж сильні в цій сім’ї традиції, виховання, етикет, проблема передачі корони і т. ін. Треба коритись.

І він корився. Не так щоб охоче, але, якийсь занадто добрий серцем, безвольний, змалечку затурканий і зацитьканий, слухався. Та й чи міг бути іншим? Ріс в оточенні лише батьків, спілкування з однолітками не зазнав. Отже, ніяких небажаних впливів, ніяких — воленс-ноленс — змагань з ровесниками. Відтак повна відсутність характеру, поганих манер і власних ідей. До того ж… була одна таємниця. Вона лякала його високість й осмучувала.

А почалося з того, що батько одного разу взяв його за руку, пильно подивився в очі, готуючись звірити свою, судячи з усього, потаємну і вкрай важливу думу: “А коли вже й ми з твоєю матір’ю підемо… туди, звідки не повертаються… Знай, ти зробишся… Я заздрю тобі… Бо передам, себто ми з мамою передамо своїм відходом тобі… себто… — і король з таким тужливим, аж навіть лютим сподіванням зазирнув, здалось, у саму душу принца, що той перестав дихати. — А втім, ти зрозумієш. Потім. Здогадаєшся…” Вогонь у батькових очах раптом згас, і розмова ця більше ніколи не поновлювалась. Але вражений принц одтоді бачив у повітрі таїну монархових слів. Повітря завше згущувалось між королем і сином. Ніби з’являлась тінь од прозорого крила, яке таємниця зі страшною посмішкою поклала на їхні голови.

— Грім! — зачудовано мовила королева.

— Грім, — без усякої інтонації повторив принц.

— Зайців, — кисло глипнувши на синка, зауважив король, — слід бити взимку.

Принц, якому давно остогидло полювання на бензинових зайців, оця, мовляв, розвага для шляхетних кавалерів, і тут змовчав.

— Ходімо обідати, — королева взяла чоловіка під лікоть, і сімейство рушило до великих, оздоблених бронзою дверей…

…до дверей, що їх не прочинять лакеї і за якими не вклоняться придворні в пошані й відданості… Самотність не робить реверансів, не вносить страв на порцеляні й не підтримує вам полатану мантію.

Її, самотності, стає лиш на те, щоб прошепотіти проти ночі моторошну казочку.

У “камоді” — катапультованому модулі — принцеса відчула раптову байдужість до всього на світі, принаймні… до себе самої.

Та чи могло це тривати довго? За якісь хвилини з гарних дівочих очей полилися сльози. Крізь них її високість бачила жовтаве марево в ілюмінаторі.

“А якби я опустилась на нічний бік, — гадалося принцесі, — і якби там хоч хто-небудь живий… Сказали б: он зірка пада!”

Двигун тихо хурчав, “камод” плавно знижувався, марево потроху розсіювалось, і зарюмсана бранка чужої планети загледіла вдалині свій корабель. Він падав, наче звичайний метеорит, — за ним тягнувся сірий хвіст.

І — впав, розкиданий вибухом на друзки… Звук од того вибуху був сильніший за грім. Але король, повірте, мав великі підстави наректи це громом.

Безталанночка зрозуміла, що вороття звідси, певно, вже не буде, а втекла ж вона з дому, ні про що нікому не сказавши…

— Так тобі й треба, романтична дурепко! Хотіла, бач, подарувати життя цій пустелі… Подаруєш! Власне.

Про цю змертвілу планету з такою красивою назвою Тіогретта-прим вона прочула від одного старця, колишнього капітана, що проциндрив до решти всі свої заощадження на астероїді Розваг. Оскільки жебракування було поза законом, він “торгував” зоряними мапами, що друкувалися чи не в кожній газеті двічі на місяць.

Знижуючись, “камод” летів геть од місця вибуху корабля.

“Юна романтичність у монарших осіб вигоюється досить швидко й легко”, — нагнулись на думку слова одного цирульника-єретика.

Покинутий напризволяще заєць торохтів двотактним двигунцем і кружляв гаєм, поки не наскочив на стовбур дизельного дуба. Якийсь час тварина вперто рухала ніжками, відгрібаючи землю. Незабаром їх заклинило.

Король таки справді був королем. От спробуйте ви зробити бензинового зайця. А його величність виготовляв їх по кілька десятків протягом осені.

У другому ілюмінаторі “камоду” принцеса побачила таку ж понуру поверхню цієї горопашної планети.

Ба! Це був простір, на якому маною, камінною квіткою в пустелі стояв замок. З високими зубчастими вежами. З похиленими нерухомими флюгерами…

Модуль знижувався, але замість того щоб сісти в крісло й зафіксуватись пасками, дівчина не відриваючись дивилась у кругле віконце. їй здалося, що замок оточений трьома загонами лицарів у лискучих латах…

Чи то були якісь механізми?

За столом засиджуватися не було потреби. Але й за цієї скромної учти не поспішали: звичай понад усе.

Якби навіть у замкових коморах та льохах уже вичерпались припаси консервів і високородному сімейству довелося б призволятися лише вареною збруєю та ботфортами, їсти, як мовиться, свищі в борщі,— обіди проходили б так само церемонно, вишукано-мляво.

Перед кожним з трьох стояло по бляшанці. Посуд давно перебився, головною провинницею була мати-королева: поки вчилась мити, перетворювала тарілки на череп’я, а як навчилася — то з’ясувалось, що вже й мити нічого.

Таки не хлібом єдиним тут жили. За всієї нинішньої зануреності королеви в найбуденніші господарські турботи, гідні радше клопотів покоївок, прибиральниць чи куховарок, — її царственого обличчя ніколи не полишав вираз певності свого високого становища.

І хоч як монархові свербіло піти скоріше та й розпочати весну, він повільно й зосереджено длубався в своїй бляшанці срібним ножиком і такою ж виделкою. А руки мав плямисто-коричневі від незмивного мазуту.