Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 33

— Слухай ти! — пригрозив я. — Коли не з’єднаєш і цього разу, роз-трро-щу!

Мені здалося, що автомат здригнувся. Що він послав од себе нечутні розпачливі сигнали, ніби питавсь у своїх співбратів, як йому бути. Я трохи почекав, даючи йому час порозумітись із тими, від кого залежала і його доля. Зі свистом вдихав у себе повітря, і очі мені запливли потом.

— Ну от, — сказав я з тою-таки погрозою. — Телефоную востаннє. Коли не з’єднаєш, станеш таким самим мертвим, як твій брат біля тебе…

І він мене з начальником з’єднав. Я почув його голос, а він почув голос мій.

— Слухай, це ти мені весь час тарабанив? — вибухнув начальник.

— Кляті автомати, — пробурмотів я, — чорт би їх забрав!

— Щось сталося? — спитав начальник.

— Еге ж, — хрипко сказав я, бо ледве дихав. — Аварія. Врізався в автофургон.

— Ти сам не постраждав? — спитав тривожно начальник, бо в грудях у мене, коли дихав, хрипіло.

— У голові дзвенить, — мовив я.

— У мене також, — гостро відповів начальник. — Від твоїх дзвінків…

— Вибач, — сказав я, відчуваючи, як під горло мені підступає нудота. — Душно так, а мене всього трусить.

— Ти де? — спитав начальник. — Не в лікарні?

— На Зоряному проспекті, — сказав я. — Коли дозволиш, не прийду сьогодні на роботу…

— Та бог ти мій! — сказав начальник, ми з ним були приятелі. — Ти справді не постраждав?

— Ні! — мовив я. — Тільки все тіло труситься.

— Поїдеш з нами завтра по гриби? — спитав начальник.

— Навряд, — відповів я. — Якось все це надто мене вразило…

— І не дивно, — мовив співчутливо начальник. — Не щодня людина потрапляє в аварії.

— Я тобі ще потелефоную, — сказав я і відчув страх. Страх перед тим, що мені знову доведеться мати справу з автоматами: вдома в мене телефону не було…

Пошукав по кишенях і натрапив на ще один трамвайний талон: наскакувати на контролера охоти не мав — сьогодні ж бо в мене день невдач.

Але на контролера я не наскочив. Більше того, трамвай, у який сів, не зійшов із рейок, але коли я сідав у нього, водій завчасно зачинив двері, і мені прищемило руку. Я загорлав, загорлали люди в трамваї, водій хотів відчинити двері, але їх ніби заклинило. Тоді до мене підскочив ще один брат шофера-костоправа — здоровенний чолов’яга із червоним обличчям. Він схопив створки дверей і легко їх розчинив, а я зміг прибрати руку. Двері лунко ляснули в мене за спиною, як паща звіра, і я знову побачив перед собою райдужні кола.

Мені звільнили місце, і я сів, з натугою розминаючи пальці. Публіка обурювалася: одні на водія трамвая, інші на тих, що лізуть, коли двері зачиняються. Я ж дивився у вікно й бачив перед собою каламутний світ. Дивні думки крутилися мені в голові: щось про помсту машин. їхньою жертвою сьогодні став я, а це річ далеко не приємна.

“Фу, чорт! — подумав я, струшуючи головою. — І приверзеться ж таке!..”

Вийшов із трамвая й сторожко озирнувся. По вулиці котився потік автомобілів: всі спокійні і всі слухняні. Я теж постояв слухняно, поки світлофор дав мені змогу перейти на другий бік. Очі мої втупились у вітрину автоінспекції. Розтрощені машини й мертві люди. Я здригнувся: чи в усьому винні люди, подумалося мені.

Ні, сьогодні таки нещасливий у мене день. В такі дні не варто жартувати, такі дні треба перебути в безпечному місці, а найбезпечніше місце — дім кожного з нас. Ішов повільнісінько й озирався на всі боки: годі з мене пригод. Зачинюся між чотирьох стін, а може, й засну. Звільнюся й од нещасть, які так щедро падають мені на голову, і від дурних думок. Боліла мені рука, а в нутрі ніби все перегоріло.

Я скочив у ліфт, і він бадьоро повіз мене на дев’ятий поверх. Це, здається, була остання моя помилка — треба було піти пішки. Але я не мав сили підійматися так високо, отож повірив тому, хто покірно возив мене додому щодня. Цього разу ліфт мене так високо не довіз, я застряв, здається, між шостим та сьомим поверхами.

Натискав на всі кнопки, на які радили натискати написи в кабіні на той випадок, який і стався зі мною, але безрезультатно: я зрозумів, що ті написи зроблено для самозаспокоєння. Опинився в малому душному світику, і жах раптом охопив мене — не було з нього виходу. Тоді я почав гатити в двері. Глуха тиша панувала навкруги, мирний спокій. Я почав кричати, але мій голос, здається, не виходив з кабіни. Більше того, я увіч відчув, що ліфт дихає. Зачаєно і з погрозою, наче збирався мене пожерти. Зрештою, для цього небагато було треба — я був, як Іона в череві кита, у ньому.

Замотав головою: чортзна-що зі мною коїться. Навколо стояла мертва тиша, і ніде не чутно було ані шереху. Я схопився пальцями за стулки дверей і спробував їх розсунути. Але двері було зачинено наглухо, і я відчув відчай загнаного в тісну камеру бранця.

Треба було заспокоїтися, і я щосили стиснув поранену руку. Гострий біль віддався аж у плечі — це й справді протверезило мене. Зрештою, нічого особливого не сталося, запевнив себе я. Чи один я дзвонив з автоматів і не міг додзвонитися? Чи один потрапляє в дорожні пригоди і чи не застрявав я раніше в ліфті? Треба дочекатися, розумно вирішив я, щоб хтось ішов, і гукнути: хай викличе ліфтера. Це були елементарні резони, і я зумів довести їх до власної свідомості. Тіло мені, однак, тремтіло, і я сів просто на підлогу. Витяг сигарету й закурив, щоб таки прийти до тями.

Але наступної хвилі мені здалося, що-стінка, об яку я впираюся, еластична. Що вона ніби живе тіло — навіть легко поколихується від того, що дихає. Дим швидко заповнив мале приміщення, і мені знову забракло повітря. Загасив цигарку й витер піт з обличчя, який густо тік мені по тілі, обливаючи з голови до ніг.

Тоді я й почув обережні, скрадливі кроки. Зраділо скочив, затарабанив у двері, а з горла мені вирвався розпачливий крик.

Кроки стихли. Я стояв з розтуленим ротом і слухав. Той, хто ішов, здається, злякався. Було так тихо, що мені аж у вухах закололо.

— Гей ви! — загорлав я, тулячи вуста до щілини в дверях. — Викличіть аварійну команду!

Тиша. Я ковтав повітря, яке сочилося до мене через щілину, і тільки так міг себе втішити.

Знову почулися обережні кроки. Той, хто підіймався, повернув назад — кроки глухли.

Тоді мені в голову полізли навіжені думки. Я вирішив, що всі вони: телефони-автомати, трамваї, ліфти — зв’язані поміж себе, адже ціле місто переплетено складною мережею дротів, по яких тече струм. Я подумав, що в якусь мить вони можуть стати за одно і їм під силу погратися з людиною так, як граються оце зараз зі мною.

Треба було зібратися на силі й вирішити, що чинити далі. Є два виходи, подумав я: впокоритися чи повестися так, як повівся в будці телефону-автомата, котрий таки з’єднав мене з начальником. Може, то було простою випадковістю, але він, той автомат, підкорився!

І я вирішив повторити цей жарт із ліфтом.

— Слухай ти! — крикнув я загрозливо. — Коли не випустиш мене з себе, начувайся!

Зробив паузу зовсім так само, як і тоді, в телефонній будці, а тоді натис на кнопку дев’ятого поверху.

І сталося диво. Ліфт загув, ніби його мотори були при ньому, а не вгорі, в спеціальному приміщенні, й дрібно затрусився.

— Давай, давай! — горлав я. — Вези, я так просто від тебе не відстану!

І ліфт рушив. Але не вгору, як мені хотілося, а вниз.

“Хай буде так, — подумалося мені, — тільки б мені звідси вирватися!”

Я сподівався, що він спустить мене вниз і розчинить двері, і ми, хоч у такий спосіб, із ним порозуміємося. Однак ліфт повівся інакше. Спустився, здається, до третього поверху, знову затрусився, загув моторами і різко пішов угору.

Він мчався по шахті, набираючи швидкості. Я звалився на підлогу, з жахом відчуваючи, що він уріжеться зараз у стелю будинку й розтрощить себе й мене. Заплющився й почув, як справно й ладно запрацювали невидимі мотори. Вже пора було йому зупинитися, але він неприпинно мчав.

Я почув звук удару, мене підкинуло вгору і я ледве не буцнувся об ліфтову стелю. Але він прорвався через стіну, ніби була вона паперова, і з ревом вирвався із шахти.