Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 51

5

Надвечір сусідки перемили посуд і порозходилися. Спорожніла хата, спорожніло дворище, світ спорожнів і поменшав удвічі, а, мо’, й утричі. Петро Павлович почувався незграбним і немічним, за що б не брався, думка чіплялася за дружину, спотикалася об неї, билася, і тоді чувся голос Степаниди: “Не журися, Петрику, не побивайся, ще жити й жити нам…” Весь вік улагіднювала його. І тоді, коли ревнощі знобили тіло, аж губи спікались, і тоді, коли звіром наступав, по сокровенному, як по живому, різав: “Дітей нам треба! Хочу… дівчинку і хлопчика, а потім ще дівчинку і хлопчика…”, і тоді, коли відрубав голову курці на шовковичній дривотні: “Щоб мені тут не рохкало, не квоктало, тільки спориш у дворі і — пісочком доріжки, щоб ніхто й не заїкнувся, що, мовляв, Нечеса мамонтовим кормом золоті гори собі наживає…”. Улагіднювала, як маленького, а мужчина — в центнер не вбереш, а душа, як порхавка, хто наступить зі зла чи й ненароком, так і розвіється. Доки збереш докупи… А до неї охолов — бачила, відчувала… — не бив, не сварив, гнилим словом не обізвався й разу, а — чула ж, кожним пальчиком чула — охолов. Усе — для тих охоронних, для мамонтів.

Чи не вперше подумав про них з внутрішньою відразою.

Ще тиждень тому говорив із Степанидою, їдучи автобусом із райцентру. Де була, що робила — не питав ніколи і цього разу змовчав. Сама сказала:

— В міліцію їздила.

— Не мала баба клопоту… Чого тебе понесло туди?

— Сказала їм, що немає такого закону, щоб чесного чоловіка обливати помиями. Вони мені: “Хто це й кого обливає, тітонько?” Кого — не вам говорити, а хто — й мені кортить дізнатися. Може, й ваша робота, кажу, а вони мені: “Ну-ну, тітонько, не забалакуйтесь, давайте по суті”. От я й давай по суті їм. “Іде, — кажу, — чоловік, лихословить, що йому?” — “П’ятнадцять діб, щоб охолов”, — сміються. “А в клубі чи на базарі мене обізвуть ні за що, закон на чиєму боці?” — “На вашому, тітонько”, — сміються. “А що ж тому, хто мого чоловіка вбивцею хоче зробити? У в’язницю запроторити, від жінки, від роботи забрати, ще й отак знеславити?” Помовкли, понасуплювались. А один і каже: “Молва, тітонько. її не зловиш, не притягнеш до кримінальної відповідальності…” Дуже ви розумні, кажу їм, коли що, то й за вуха притягуєте, а це, бачте, мамонт мертвий об’явився, давай його десятою дорогою обходити, от і здибали мого чоловіка, на дорозі ж не без людей.

Тоді він слухав Степаниду і соромився. Ніде не бувала, нікого не знала, от і випхалась… наговорила сім мішків вовни, що скажуть в районі про нього? Чоловік і жінка — одна печінка.

— Видно, залила їм сала за шкуру, бо почали на задніх переді мною, сказали, що вияснять усе, зроблять, допоможуть… — Вона тихенько зойкнула, лівою вхопилася за груди, правою за його руку, наче злякалася, що полетить, а він залишиться самотою. — Слава богу, відпустило… — і винувато всміхнулася, а він сидів, немов прикипів, досадуючи на Степаниду, що повелася так нерозважно в районі.

Вдома Степаниді зробилося зле.

Тоді ж і відвезли її до лікарні — інфаркт…

Петро Павлович вийшов із хати. Рум’яне надвечір’я обіцяло вітер і негоду на завтра, а йому хотілося, щоб уже нині завило в дротах, заблискало в небі, пустився твердий і колючий дощ, річка і ставки попідходили водою — темною і глухою, щоб усе було не так, як нині, не так. Степанида пішла з життя, як усе робила: швидко, тихо і легко, ще, бувало, й заздрили чоловіки: “Не жінка, а бджілка. З такою можна й мамонтів доглядати…”

А її глядів?

І Петро Павлович знову подумав про мамонтів з відразою. Їх глядів. Про них думав. Через них сварився з начальством, односельцями. Степанида мовчала та все улагіднювала його.

Згадався сон. Отой, перед смертю Сірка. А мо’, за Сірком і не гнався ніхто, може, біг він на нього, хотів розчавити його, Петра Нечесу, за те, що він, людина, більше дбає про тварин, ніж про людей, про свою Степаниду. У сні порятувався від мамонта, а в житті?.. Це ж він, Сірко, убив Степаниду, а його покарав ще зліше…

6

— Вікторе, я все зрозумів. Теж цим катувався. Але ж наука, як і життя, не стояча вода. Мине якийсь час, і кров людини під впливом змін у довколишньому середовищі кардинально поміняє свою структуру. Тоді досить буде кількох грамів сонячного еліксиру, аби відбулася його консервація в еритроцитах. — Професор Малиновський по-батьківськи поплескав Віктора по плечу, нетерпляче зиркнув на годинник. Щойно закінчилася наукова рада, і він проінформував колег про третій результат, не сказавши, правда, про таке: мамонти вимруть у процесі еволюції, точніше — в результаті забруднення природи людиною. Першим був Сірко. Але його смерть, можна вважати, стала днем народження нової галузі генної інженерії. Що там потуги на трансплантацію органів, тут — трансплантація крові! Ми заряджаємо людину сонячною енергією, і людина сама стає сонцем, джерелом енергії.

— Не забувайте, професоре, кожна енергія може бути спрямована на благо, а може — і на зло. Якщо не ми, то хтось…

— Не треба так песимістично, Вікторе. Чим далі в ліс, тим більше дров. Так і з процесом пізнання, — професор Малиновський замовк і, ніби про себе, але пильно дивлячись на Віктора, продовжив: — Смерть Сірка не означає, що всі вони вимруть за нашого життя. Деякі переживуть і нас, і онуків наших. Мамонти вже зараз повинні стати донорами. Їх треба доїти, як корів. І поглиблювати, розширювати коло досліджень в напрямку локалізації дії еліксиру з тим, щоб зробити його придатним для застосування у фармакології. Ми до кінця ще не збагнули властивостей еліксиру.

— Щодо першої — до кінця… І тут ви не враховуєте суттєвого моменту: поголос, що вийде зі стін інституту, схвилює людей більше, ніж поява на майдані Науки якогось НЛО. Ви уявляєте, чим це загрожує?

— Не зовсім, проте — не хвилюйтеся. Ви й досі перезбуджені, тому неуважно слухали мій виступ. Ніякого поголосу не буде. В інформації про третій результат присутній висновок тільки про повну зміну хімічних властивостей крові, що свідчить про її енергетичний код, близький до сонячного. Решта — в нашій пам’яті, лабораторії.

— Тобто ми з вами можемо зробитися власниками сонячного еліксиру?

Професор Малиновський здригнувся, побілів, звів очі на Віктора. їхні погляди зустрілися. Професор не витримав першим:

— Ні, я цього не казав… Наше завдання — дослідити всі можливості препарату, нагромадити його вдосталь для майбутнього.

— Це неймовірно. По-перше, таємниця — знання, не висловлені вголос; по-друге, мамонти можуть не сьогодні-завтра вимерти. Де гарантія, що вони переживуть і нас, і онуків наших?

— Це правда. Гарантії нема. Біосфера гранично начинена продуктами розпаду.

— Виходить, я маю рацію.

— Юначе, я науковець, тому в даному разі бачу перспективне і, повірте, гуманістичне начало. Зупинитися на півшляху чи зовсім припинити роботу змусить мене тільки смерть.

— Професоре, і я науковець, крім того, ще й людина, не робот. — Віктор відчув, як пишно патетично прозвучало це в нього, помітив, як професор недобре посміхнувся. Але Віктор мусив його попередити, мусив, бо думка, щойно спалахнувши, визрівала у план…

Професор Малиновський знову нетерпляче подивився на годинник.

— Пропоную перенести дискусію на пізніше. Зустрінемося днів за два—три, згода?