Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр - Страница 9

Отак стояв я, дедалі більше туманіючи самотністю, яка, зрештою, завжди напосідалася на мене після піднесеного настрою. Щоправда, знайомі напади меланхолії тепер не завдавали такої розпуки як в юності, коли й саме життя видавалося немилим.

— Можна присусідитися?

Скинув на нього оком і несамохіть озирнувся: два столики за мною були вільні. Знизав плечима й присьорбував свій квас. Він великими ковтками майже спорожнив кухоль, потім взявся смакувати солодкою соломкою. Краєм ока розглядав його, зважуючи, чи не піти одразу. Одначе не скидався на горопах, котрі в хмільному зворушенні повіряють першому зустрічному премудрощі політики, таємниці жіночої психології та гіркоту власних образ.

Мій сусіда виглядав років на сорок: худорлявий, чорнявий, у білій, в геометричні фігурки, сорочці, вельветових жовтих штанях та сандалях на босу ногу. З кишені сорочки стриміли сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Він зробив останній ковток, поставив кухоль, торкнувся залишків соломки і, не завважуючи мене, озирнувся довкола. Сягнув рукою до кишені по дрібняки й попрямував до автомата. Повернувся, потримав, погойдуючи, повний кухоль, відпив і сказав:

— Гарно йде, зовсім інакше, ніж у місті.

— І приємніше, аніж у будень, — докинув я задля ввічливості.

Він дістав сигарети й запропонував:

— Будете?

— Не сваритимуть?

— Скажуть — вийдемо надвір.

За два тижні, доки хворів, не торкався цигарок. Після запаморочливих перших затяжок здалося мені, що все кругом добре і на своєму місці, варто лише бути в цьому переконаним.

Виявилося, мій випадковий знайомий у нашому місті третій рік. Раніше мешкав у невеликому районному центрі. Коли батьки померли, вирішили з дружиною спродати дім і перебратися сюди. Він майже натякав на мету, якій мала прислужитися та переміна, мов спонукаючи мене поцікавитися. І я запитав для годиться, як влаштувався він тут з роботою. “Що ж робота, — відповів, — вона скрізь однакова — хіба що масштаби різняться. Врешті, в цьому й полягав сенс переїзду”.

Можна було подумати, що має на увазі кар’єру, та на обличчі в нього лежала тінь думки про щось інше.

Ще з півгодини ми посиділи на вулиці в затінку дерев. “Приємніше тут дихається, аніж у місті”, — зауважив мій знайомий. Я осміхнувся: власне, ми у місті, на острівці зелені й піску, оточеному водою. Однак це зовсім інше, заперечив. І знову за його словами вчувся мені смисл, відмінний од їхнього реального значення. Згадуючи перегодя нашу зустріч, навіть подумав, що непогана тема для оповідання: про бар’єр слів у прагненні людей до порозуміння.

Минуло місяців зо два після того випадкового знайомства. Літо зависало до осені й останні свої дні не прочахало від дощів. Була п’ятниця і два вихідних попереду — можливість зосередитися над власним, кілька тижнів занедбаним, рукописом. Якщо, звісно, відкласти на цей раз усе інше: хатні турботи, відвідини доньки, яку доглядає теща, похід у кінотеатр чи куди-інде з дружиною…

Міг би після роботи одразу рушати додому, попоїсти, трохи перепочити і сідати за письмовий стіл. Але п’ятниця потребувала своєї пожертви: мав бути вододіл між робочим тижнем і двома вільними днями, відданими тому, що чекає в тобі урочої години.

Здебільшого він створювався узвичаєним способом: відкладалося набік чуже писання, набирав номер телефону того а чи того з приятелів, або ж вони випереджали мій намір, і домовлялися зустрітися. Ритуал звільнення від прожитого тижня складався з розмов про власні клопоти й просвітки в них, серед яких почесні місця посідали поява книжки або великої статті когось із нас, народження дитини, отримання квартири чи переміна місця роботи…

Тої п’ятниці мав твердий намір уникнути будь-яких пригод. Однак хоч невелика розривка не завадила б. Тим-то, діставшись тролейбусом центру, згаяв годину в книгарнях і подався на свій автобус. Хоч до нього недалеко, видалося чомусь мені, що цю відстань так просто здолати не вдасться. І не тому, що надумав по дорозі спуститися у підвальчик випити кави, погомоніти з кимось.

О цій порі там було ще досить вільно і жодного знайомого обличчя. Смакуючи напій, відчував майже жертовну втіху од власної затятості не сплюндрувати нині завтрашнього дня. Поблажливо поглядав на чоловіків, які по двоє—троє підпирали стіни, уявляючи, як мине для багатьох з них вечір.

Сходами спускався новий відвідувач. Перш, ніж він зустрів мій погляд, я впізнав його. Що ж, ця зустріч була мені приємною — помірний відкуп моїй спраглості перекинутися з кимось словом, викурити по цигарці, перш ніж податися додому.

Ми привіталися — ще не забулись імена. Впала в очі надмірна його піднесеність од нашої зустрічі, й подумалось, що тут, у нашому місті, він досить самотній. От і до кав’ярні зайшов один, як і тоді, біля пляжу, в бар.

Скоро ми вийшли надвір. Були приязні між себе, одначе розмова не в’язалася. Запропонував я пройтися парком, аби не стовбичити перед входом до підвальчика, не випробовувати долю на несподівані зустрічі.

У парку проминули виставку квітів, фонтан, літню естраду і опинилися в глухішому куточку. “Може, посидимо”, — запропонував мій попутник, і ми вибрали місцину під старим кленом. Тут пахло осінню, і десь над нами кружляли птахи прощання. Застелили газетою зволожену лавку. Сіли, запалили, і все змінилося. Зник невидимий бар’єр, неначе подоланий нами в мовчанні.

Мабуть, йому стало добре, бо сказав легко й просто: “Гарно тут!” Зиркнувши на його погідне обличчя, подумав я, що в нього надто чутливе серце, як на дорослого. А щойно мовлені слова, здалося, стосувалися чогось більш визначеного, аніж обраної місцини. Мимоволі простежив за його зворушеним поглядом: неподалік нас великі сонечка зліталися до білих тендітних квітів, що проростали з-під мокрої трави на ледь освітленій галявині.

Зчудовано глянув на нього, та сусіда мій вже опустив погляд і струшував попіл з цигарки.

— Подамся я скоро звідси, — мовив стиха. “Куди?” — хотів запитати я, але затнувся, не добравши, чи слова його стосувалися переміни місця. Знову здалося, що вони про щось інше.

— Не можу я жити в цьому місті.

— Чим же воно не до вподоби? — поцікавився я.

— Воно западається…

— Тобто як?

І тут мені довелося почути дивну історію. Починалася вона з його дитинства, коли напосілись на нього сновидіння про великі міста, забудовані хмарочосами. Як на хлоп’яка, котрий виростав у селі, не велика й дивина. Тільки сни були надто одноманітні: хмарочоси випиналися з-під землі, тягнулися в небо, яскріли під сонцем і раптом похмурніли, зморщувались, всихали і розпадалися, а найбільші — провалювалися крізь землю.

Відслуживши армію, він вступив на геодезичний факультет, скінчив його і поїхав працювати до невеликого містечка, куди на той час перебрались із села його батьки. Часто доводилося по роботі виїздити в довколишні господарства для складання й перевірки різноманітних описів та планів їхніх земельних угідь. Багато зустрічав людей, для котрих земля була не тільки годувальницею, та й вони при ній — не лише споживачами плодів своєї праці. Спілкування з ними зачіпало в ньому струни, які, давно втративши первісне призначення хліборобської інтуїції, тепер очутувалися тремтливим впізнаванням себе. Умів слухати, відтак навчився чути й землю. Потім і бачити її. Як? А так: дивиться на засіяне поле і звідкись знає, що на ньому вже років зо два не варто сіяти пшеницю, воно жде кукурудзи чи гарбузів, тож нинішнього літа й ще кілька поспіль не взяти з нього доброго врожаю. Або ж десь у лузі: якась місцина вчувається неспокійною, а круг неї земля розспростерлась надійно, врівноважено. Навіть оборіг степової дороги, порослий різнотрав’ям, говорив до нього на голоси, і хор їхній сприймався по-різному: де застережно, де весело, а то й ніяк.

Немов скоряючись якомусь насиланню, брав у вихідні теодоліт, — а згодом і власноруч виготовлене приладдя, — і подавався до маленьких річечок, в старі та нові яруги, вимоїни, провалля, на осипи й заміряв там по кільканадцять разів з перервою в місяць. І відкрилось йому, що земля вміла “худнути” й “товстішати”. Натрапляв і на ділянки, здебільшого оброблені людьми, де вона постійно лише “збавляла ваги”. Спробував брати проби грунтів, оддавав їх у лабораторію, одначе аналізи нічого не прояснювали, за ними все було більш-менш гаразд. Особливо привертали його увагу місцини, котрі неначе випромінювали силу, яка шукала собі виходу. Саме повітря над ними було насичене напругою перемін. І справді: між двома його наїздами щось траплялося. Сірів попелом знайомий лан, або розчухувало блискавкою вербу в лузі, чи злива розмивала берег річки. Недавньої напруженості в землі не відчувалося. Можна було подумати, що в одному випадку вона вситилася чимось їй потрібним, а в іншому — віддала надмір сили. Обстежуючи такі місцини після подібних, малопримітних, як на байдуже око, катаклізмів, схилявся до думки, що вони — вияв захованого в надрах тяжіння до рівноваги.