Темпонавти - Заєць Володимир - Страница 8

Під високою металевою загорожею він зупинився і пошукав кнопку дзвінка. Кнопки не було, але Кросбі зауважив, що на верхівці щогли в глибині, подвір’я до нього повернувся об’єктив телекамери. Невидимий спостерігач, напевно, дістав інструкцію щодо Вена, бо задзижчав електромотор і металева пластина ковзнула в паз, відчинивши вхід. За огорожею зеленів фруктовий сад. Бен пройшов вузькою стежкою, посипаною сріблястим піском. На колонах будинку красувалися написи: на лівій — “Ласкаво просимо!”, на правій — “Вхід заборонено саме тобі”. Другий напис був витриманий у дусі “добрих давніх часів”, коли таблички з подібними написами хилитались на огорожах південноамериканських плантацій і були призначені для негрів.

Двері відчинив мовчазний зморшкуватий старий, зігнутий під тягарем років. Він уклонився і жестом запросив іти за ним. Кросбі неквапливо йшов за провідником і зацікавлено роззирався на всі боки. Мозаїка на стінах викликала в нього спомин про щось дуже далеке. Ага, урок історії, звучний голос викладача: “Зміцнення римської держави сприяло розквітові мистецтв і ремесел”. У книжці — фотографія яскравої мозаїки, що зображує Вергілія з музами історії та поезії.

Перед одними з дверей старий зупинився і, вибравши ключа з важкої в’язки, відчинив їх. Бен увійшов. Ступив кілька кроків і… раптом почув, що двері зачинились. Він повернувся і, впевнившись, що двері замкнені ззовні, заходився спокійно досліджувати своє житло! В його розпорядженні було дві кімнати, у першій на стінах висіли скромні естампи, у другій одну зі стін прикрашала колекція старожитньої холодної зброї, на двох засклених полицях стояло кілька десятків книжок, переважно латиною. Бен вернувся до першої кімнати й примітив на столі записку: “Не дивуйтесь і не лякайтесь (тут Бен насмішкувато пирхнув). Завтра ви про все дізнаєтесь. Ваша Добра Фея”.

Завтра то завтра. Бен роздягся і спокійно ліг спати. Коли сон на м’яких лапках підкрався до самого його узголів’я, Бен прошепотів:

— Ваша Добра Фея, — і заснув, блаженно всміхаючись.

Так само всміхаючись, він легко прокинувся вранці. Ще не розплющивши очей, Бен відчув: у кімнаті хтось є. Примружившись, він кинув погляд до дверей. Що за сюрприз! Там стояла дівчина. Ясноволоса, підперезана тонким паском, у золотавих черевичках на струнких ногах.

— Я знаю, я напевне знаю, що саме ви мені наснилися, — радісно сказав Бен, усміхаючись до вух. — Постараюся не прокидатися чим довше.

І він заплющив очі. Дівчина охоче засміялась.

— Не бійтеся. Вам же тільки сниться, що ви мене бачите.

— Ваша правда, — подумавши, згодився Бен і трохи розплющив одне око. — Це ви написали записку? Такою я уявляв собі фею в дитинстві.

— На жаль, пора безтурботного дитинства давно минула, тож відразу переходьмо до діла. Я ваша вчителька латини. Наші уроки відбуватимуться вранці та вдень. Увечері ви вправлятиметеся в умінні орудувати холодною зброєю і займатиметесь боротьбою.

— Коли перекидатимуть через кордон? — з діловим виглядом поцікавився Бен.

На дівоче обличчя немовби набігла легка хмаринка.

— Перекидатимуть за кордон? Що ж, можна назвати й так, — загадково мовила вона. — Стрінемося після сніданку. Затямте, відтепер розмовляємо тільки латиною!

Вона легко повернулась на підборах, грюкнули двері, й прекрасна дівчина зникла.

— Куди ж ви? — зі щирим жалем вигукнув Бен, і йому вчувся за дверима дзвінкий дівочий сміх.

Дівчину звали Патті. Таке ніжне, чудове ім’я! Вони цілі дні проводили разом: розмовляли про минуле, міркували про майбутнє, оповідали всілякі сміховинки. Спершу Бен па-силу говорив латиною, але завдяки добрій пам’яті, він швидко згадав забуте й вдосконалив свої знання. В суботу, середу й неділю у Бена не було вечірніх тренувань, і він перебував ці вечори з Патті. Присмерк… Справжній, не зіпсутий блідими вогнями міста. Й тиша… Глибока, напоєна сподіваннями… Вони полюбляли сидіти на мармуровій лаві біля садового водограю. І плече торкалося плеча, і рука шукала руку, й від солодких пахощів нічних квітів паморочилась голова.

Вони розлучались, і для Бена починалися муки. Він згадував усе дивне в її поведінці, розбирав її слова, повні недоброго насміху, коли вона говорила про добро, дружбу та про кохання. І про кохання теж… Та вранці вони зустрічалися знов, Бен дивився в ясні її очі, слухав її співучий голос, і всі його сумніви здавалися гнітючою маячнею.

Якось, на тринадцятий день перебування на віллі, Бен запитав:

— Патриціє, чи не здається тобі, що до моєї підготовки ставляться надто поважно. Я не чув, щоб акторів так навчали й тренували. Адже це коштує силу грошей!

— Виходить, тебе цінують, — намагалася вона відбутися жартом.

— А чи не зависоко?

У Патриції вихопився лихий смішок.

— Цінуй себе високо — й інші цінуватимуть тебе так само.

— Боюся, все це неспроста і за все, що мені дають тепер, доведеться розплачуватися в майбутньому.

Очі Патриції загадково зблиснули.

— А може, в минулому…

Бен знизав плечима, сприйнявши це як невдалий жарт.

— Але зрозумій!

Патті різко урвала його.

— Ти помічний. Не тілом, певна річ, а духом. Такі не виживають. Тобі бракує злостивості й завзяття. Тренери скаржаться Еліотові, що ти тренуєшся з нехіттю. Твої студії латини далеко успішніші. У мене ти курс уже пройшов. Вітаю, і прощавай.

Бен був дійнятий до живого. Звідки Патті знає, про що доповідають Еліотові? І знову зринули чорні підозри, що їх він старанно глушив. Звідки у Патті ці чудові оздоби та шати, що їх вона міняє що не день? Невже скромна платня викладача давала їй таку змогу?

Цієї ночі Бен не спав — думав. Одна підозра гірша за іншу зароджувалася в нього… Бен скреготів зубами. Тільки під ранок він поринув у дурманний сон. Прокинувся Бен пізно, з важкою головою. День був похмурий, мжичило, старий слуга Окава після кожної відповіді вклонявся і, чемно всміхаючись, відказував:

— Ні… Не було… Нічого не казала… Ні, нічого не переказувала…

І Бен зрозумів, що Патті не буде з простої причини: лекції з латини скінчилися. Клятий Еліот! Клятий будинок! Ах, Патті! На вечірньому тренуванні Бен так всипав обом викладачам, що ті пішли постогнуючи й примовляючи, що учень перевершив учителів і що більше їм тут нічого робити.

Другого дня з’явився містер Кін. Він променів радістю і, зводячись навшпиньки, плескав Кросбі по плечу.

— Я радий за тебе, друзяко! Ти домігся чудових наслідків!

— Боюся, містере Кін, що нам доведеться розлучитися, — сухо кинув Бен.

— Але ж я нікуди не збираюся їхати, — запевнив його Еліот.

— Їду я.

Обличчя Кінове видовжилося, та він одразу ж опанував себе.

— Ти вільний, друзяко. Хіба я тримаю тебе? Розумію, що ти не зможеш віддати гроші, затрачені на тебе. Що ж, старому Еліотові не звикати до людської невдячності. Йди!

Кросбі зціпив зуби.

— Що ви мені пропонуєте?

Ніби не помічаючи сухості в Беновім голосі, Еліот підхопив його під руку і запально забалакав:

— Бене, можна заробити грубі гроші. Грубезні! Знаєш, скільки платили за прокат історичного фільму “Клеопатра”? До п’яти мільйонів доларів. Правда, і затратили на нього немало. Як збільшити прибуток від фільму? Менше затратити на знімання і більше одержати за прокат. І я надумав зняти фільм із життя Стародавнього Риму. Зняти не ігровий фільм. Коштуватиме він не дорожче за плівку, на яку його знімуть. Проте постають додаткові витрати, пов’язані з мандрівками в часі.

Бен з подивом зиркнув на Еліота — часом, це йому, Бенові, не вчулося?

— Атож, Бене. Я сказав саме те, що хотів. Не думай, ніби я шаленець. Зрештою, коли б ним і був, то в своєму ділі бізнесмен однак лишається нормальний. Не брехатиму, все одно ти мені не повіриш. Машину часу винайшов не я. Я купив креслення і діючу модель в одного зубожілого винахідника. Ось хто був по-своєму ненормальний! У нього стало кебети винайти таку чудову штуку, а вигідно її продати не зміг. Я купив її за безцінь. Хлопець здихав з голоду і ладен був віддати креслення за шмат ковбаси. Я, звичайно, проконсультувався з експертами, й ті підтвердили, що справа варта заходу. Не знаю, в чім річ — все надто складно, та цього й не треба знати. Щоб дивитись телевізор, не обов’язково розумітися на електроніці й знати вищу математику. Правильно? Але одне я втямив: що більше затратиш енергії, то далі перенесешся в минуле. Точку простору теж вибираєш на свій розсуд. І ось я намислив зняти фільм, якому “Клеопатра” у підметки не годиться. Єдиним справжнім актором там будеш ти, Бене. До мене режисери знімали те, що вже було, вони ілюстрували історію. Ми можемо змінити її, втрутившись якраз у кульмінаційний момент, і зняти все те на плівку. Зиск буде нечуваний, це я гарантую. Погоджуйся, Бене! Ніхто, відколи світ світом, не брав участі в такій захопливій пригоді!