Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід - Страница 29

— Та де ж я? — чую виразно власний голос. А поряд лунає низький приглушений бас:

— Заспокойтесь, голубе мій. Ви у лікарні. Скоро одужаєте.

— Лікарю! Що зі мною? Чи буду я бачити?

— Головне зараз — спокій. Спати! Ми й так розмовляли надто довго.

Я хочу багато про що спитати, але сон долає мене.

…Минуло кілька днів, перш ніж Володимир Кіндратович (так звуть мого лікаря) дозволив зняти пов’язку. Я побачив великі добрі руки, білий халат, добродушне широке обличчя з чорними очима. Вони дивилися на мене з радістю й цікавістю.

— Ну от, звикайте потроху до світла. — Лікар квапливо вийшов, щоб уникнути моєї вдячності.

Тільки тепер я відчув, що на мене хтось уважно дивиться. Я повертаю голову і бачу на сусідньому ліжку людину. З-під бинтів видно тільки рот і очі, які звернені до мене. Хто це? Ліве око лукаво мені підморгує. Мишко! Мишко Курилов! Тільки він один з усієї нашої групи вміє так підморгувати.

— Мишко! Що з тобою?

— Та от трохи підремонтуватися треба.

— Кажеш, трохи? Ти ж он як замотаний!

— То я навмисно, аби якнайдовше тут пробути. Годують смачно — не те, що в нашій їдальні!

Отак і відповідав Мишко на всі мої запитання. Спробуй дізнатися від нього, що сталося…

Лише через кілька тижнів, коли я вже почував себе набагато краще, мене відвідав мій професор, Арсен Іванович. Вислухавши про мої пригоди, він розповів, що сталося далі на Мертвому озері.

… - Хлопці кинулися тебе шукати. Та коли підійшли до розколини, лічильник Архи-пова показував: попереду ділянка з підвищеною радіацією. Що робити? Повертатися до табору? Далеко. Та й навіщо? Адже спеціальний костюм можна одержати тільки в якомусь інституті фізики.

І тоді твій приятель спустився до озера й виніс тебе на руках. При цьому, звичайно, і сам дістав чималу дозу опромінення.

Що й казати, я раніше навіть не уявляв собі, яких успіхів досягли наші медики. Володимир Кіндратович обіцяв мені поставити вас на ноги. Я вірю йому.

Слова професора долинали наче здалеку. Я дивився на Мишка. А він одвертався до стіни й удавав, ніби старанно розглядає щось на ній. Арсен Іванович назвав його моїм приятелем. А правду кажучи, ми навіть трохи недолюблювали один одного…

Мені хотілося сказати Мишкові щось хороше, тепле. Та слова спадали на думку якісь надто буденні. Мабуть, він зрозумів мої почуття, бо повернувся до мене, наче говорячи: “Що вже там казати, і так усе ясно…”

Арсен Іванович вирішив залишити нас віч-на-віч. Але я не міг відпустити його: хотілося знати, що думає він про звуки, які я чув на озері.

— Що ж, тепер, зіставляючи дані, які я мав, з твоєю розповіддю, можна знайти пояснення. Чи не здається тобі, що Мертве озеро скидається на гігантський радіотелескоп, створений природою?

— Радіотелескоп? А й справді! Спокійна гладінь озера схожа на кілометрову поліровану стрічку антени нашого радіотелескопа. Але…

Намагаюсь відігнати одну настирливу думку, а вона повертається знову й знову. І тут ще оця загадкова посмішка Арсена Івановича.

— Чи не хочете ви сказати, що…

— Ну, кажи, кажи ж! Чого злякався?

— Невже голос мешканців іншого світу? Проте як міг він долинути до нас, коли навіть Великий радіотелескоп не вловлював сигналів з інших планет? Чи, може, природа виявилася сильнішою за людський розум?

— Ти зовсім забув про магнітноакустичний ефект. За певних умов електромагнітна хвиля, падаючи на поверхню солоної води, відбивається у вигляді хвилі звукової.

— Арсене Івановичу! Але ж величина магнітного поля Землі лише 0,5 ерстеда.[2] Це ж дуже мало! Отже, звук має бути надзвичайно слабкий.

— Не забувай, Сергію, що на Мертвому озері — чудова акустика. Природа випадково створила в одному місці і прекрасну антену, і високочутливий приймач. Можливо, кілька віків тому мешканці далекої планети посилали сигнали, які досягали Землі. Разом з ними на озеро попадало і космічне проміння, яке викликало підвищену радіацію. Чому це відбувається — слід іще з’ясувати. Головне — мисливець почув ці звуки. Діставши велику дозу опромінення, він загинув. Так, очевидно, народилася легенда про Мертве озеро.

— Це дуже заманлива гіпотеза, Арсене Івановичу. Та я дозволю собі взяти її під сумнів.

— Виходить, не віриш?

— Не вірю.

— А якщо я тобі скажу, що вісімнадцятого числа наш Великий радіотелескоп прийняв сигнали зірки Денеб із сузір’я Лебедя?

— Стривайте, якраз вісімнадцятого я чув звуки над озером! Тільки слова Денеб я, звичайно, не чув. Зате кілька разів лунало “Сі-ло-на”.

— Можливо, то назва країни, міста або того, хто посилав цей сигнал. Нарешті, найпростіше. Це може бути ім’я далекої планети зірки Денеб.

— Так, звичайно. Отже, Денеб або Альфа Лебедя.

— Так. А ми з тобою перебрали сотні близьких і далеких планет, де можливе життя, а до Денеба не добралися. Зате він сам знайшов нас. Знайшов, щоб попрощатися.

— Чому попрощатися?

— Астрономи виявили сильний спалах цієї зірки, а потім вона згасла.

— Що ж сталося з нею?

Ми обидва замовкли. Професор розповів усе, що знав. А я надто багато почув, щоб розговорити.

Чому погас Денеб? Що сталося там, на далекій планеті? Ніхто не довідається про цю трагедію, якщо не вдасться почути знову голос Сілони. Почути й розшифрувати. І ми зробимо це. Щоб розкрити твою таємницю, щоб уберегти від катастрофи нашу рідну Землю, ми ловитимемо твій голос, Сілоно. Вартуватимемо дні і ночі. Говори! Ми слухаємо тебе, Альфо Лебедя!

ЗМІСТ

М. Дашкіев. Міст через безодню

В. Бережний. Останній шанс

В. Михановський. Іду на вогонь

Г. Філановський. Піщинка

А. Стась. Сріблясте марево

В. Бережний. Апарат інженера Сокороки

А. Дмитрук. Нуль-бар’єр

В. Гужва. Запах старовинних книг

Ю. Ячейкін. Сни

Л. Шиян. Джінне, з’явись!

В. Михановський. Останнє випробування

Ю. Нікітін. Смішні пригоди з професором Прутиковим

Ю. Лоцманенко. Право жити

І. Росоховатський. Вічна книга

І. Росоховатський. На одного менше

М. Дашкієв. “Галатея”

Л. Перов. Позивні Альфи Лебедя