Вогненний водоспад - Сафронов Юрий Павлович - Страница 7

Отже, я дійшов висновку, що у Всесвіті відбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерії. Перше перетворення, перша половина циклу всім добре відома. Друга ж відбувалася в моєму метеориті.

Завдяки цьому циклові навіть найдальші галактики безперервно обмінюються матерією, що поширюється зі швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Цей обмін вічний. Звідси сама собою випливає матеріальна єдність Всесвіту.

Вранці я зіскочив з ліжка й підбіг до столу. Слабенькі промені сонця, як і раніше, освітлювали чорний камінь, що лежав на порцеляновій тарілці під скляною банкою. Придумана мною ізоляція була надійною. За всю ніч у банку не просмокталося ні краплі води.

Чорний уламок зірки з гілочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечері. Ні, все це мені не приснилось. Я справді був володарем казкового багатства: на моєму столі під звичайнісінькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який міг розростися до об’ємів нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетіти до ядра нашої Галактики й розповісти людям про безліч нерозгаданих таємниць світобудови.

Ні, не мені, простому трактористові, слід було володіти цим скарбом. Є вчені, котрі, дослідивши цей камінь, відкриють такі загадки, про існування яких я й підозри не маю. І я вирішив переслати камінь із детальним описом усього, що було з ним пов’язане, просто до Академії наук.

Мені захотілося лишити собі яку-небудь пам’ять про цю дивну зоряну речовину. Я взяв фотоапарат і зробив кілька знімків свого першого в житті наукового досліду — чорного каменя під скляною банкою, що стояла на тарілці, наповненій водою. Якомога обережніше я потяг за денце банку, притримуючи лівою рукою тарілку з водою. Віск відстав од неї. Утворилася щілина, в яку одразу ж ринула вода…

Те, що відбулося далі, я пам’ятатиму все життя. Тільки-но вода торкнулася каменя, почулося сильне шипіння, банка виповнилась чорним димом. Наступної миті шипіння перейшло в скрегіт і булькання, чорний дим важкими клубами вирвався з-під банки, швидко розповзаючись по всій кімнаті.

Я пожбурив банку геть і, задихаючись від їдкого диму, постарався вихопити свій чорний метеорит з води. Замість великого каменя я намацав на тарілці маленький розпечений шматочок, довкіл якого клекотіла вода. Я схопив його лівою рукою й затис у кулаці. Він обпікав мені руку, але я, зціпивши зуби,

Не розгинав пальців! Я зрозумів, що тримаю в руці маленький шматочок матерії, який дорожчий за всі самоцвіти. Треба було врятувати його будь-що!

Та марно! Камінь пропалив мені шкіру на руці. Від зіткнення з кров’ю він за одну мить перетворився на клуби чорного диму.

Цікаво Вам знати, що сталося далі? Нічого особливого.

Сусіди помітили, що з моєї кімнати валує чорний дим, подумали, що в мене пожежа, і примчали на допомогу. Мене відвезли в лікарню. Опік на лівій руці затягнувся навдивовижу швидко. За тиждень я знову міг повернутись на роботу.

Коли мої знайомі й сусіди просять розповісти, чому з моєї кімнати того ранку йшов чорний дим, я розповідаю їм усе те, що написав Вам”.

Так закінчувався цей лист. Я виразно уявив собі його автора — тракториста, до рук якого потрапив незвичайний камінь. Безперечно, він знав замало для того, щоб розгадати таємниці цієї дивної речовини. Та зате в ньому прокинувся справжній дослідник, який у простому горбику, що виріс під дією світла на поверхні каменя, уздрів долю всієї світобудови, вічність матерії, безперервний, всеохопливий коловорот життя, його першоджерела й циклічність.

Він не побоявся висунути нової сміливої гіпотези про походження й розвиток небесних тіл та систем за рахунок безперервного процесу перетворення світла в речовину й навпаки.

У міжзоряному просторі зустрічаються поодинокі атоми речовини. Можливо, саме на них, як на центрах кристалізації, й відбувається перетворення фотонів на речовину? Може, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттями, мільярди літ підряд триває цей дивовижний процес. Із світла утворюються туманності, що потім згущуються, перетворюються на зорі, притягують до себе сусідні туманності, створюють з них планети й крутяться разом з ними у вічному танку, без якого немислима сама матерія.

Ви спитаєте: “А звідки у міжзоряному просторі беруться ті поодинокі атоми речовини, які виступають потім центрами кристалізації світла?”. Окремі атоми завжди наявні у міжзоряному просторі. Так за даними голландського фізика Ван де Хюдста з ядра нашої Галактики відбувається потужне витікання атомів водню зі швидкістю близько п’ятдесяти кілометрів на секунду. Потужність витікання така, що за мільйони років в усіх напрямках може бути викинута маса близько сотень тисяч мас Сонця. Одне тільки наше Сонце за добу зменшує свою масу за рахунок випромінювання на триста шістдесят мільярдів тонн!

Отже, лише в нашій Галактиці щодоби перетворюється на речовину енергія, еквівалентна мільярдам тонн зоряної речовини…

На багато які роздуми наводить лист цієї вдумливої людини, котра, перш ніж написати його, напевне прочитати немало книжок.

Ранок випав чудовий. Анінайменшого вітерця. Море спокійно погойдувалось. Перші промені сонця підмалювали краєчки хмар у золотий колір.

Човен плив по спокійній воді майже безшелесно. Тихо поскрипували кочети.

У човні було троє: професор-іхтіолог Поляков, бухгалтер Никодимов та інженер Берданов. Вони любили плавати під водою Це захоплення й рибальство зблизили їх.

Коли човен відплив від берега, залишивши далеко позаду поодиноких купальників, Берданов одягнув маску. Він натяг на ноги темно-зелені ласти, взяв у руки рушницю і, намагаючись не зчиняти шуму, спустився в воду. Друзям було видно, як упевнено він тримається під водою. Ось він помітив здобич і зник у глибині. Минуло декілька секунд, і Берданов з’явився на поверхні, тримаючи в руках забиту кефаль. Він кинув рибу через борт і, залізши в човен, зняв маску.

— Великий косяк кефалі. Пішов туди, — він показав рукою у відкрите море.

Налягли на весла Десь далеко в небі почувся характерний звук реактивного літака. Всі троє, мов по команді, глянули вгору, але нічого не побачили

— Де ж він? — здивувався Берданов, прислухаючись до свисту реактивних двигунів, що все наростав.

— Бачу! — зрадів Никодимов, показуючи рукою в небо. — Дивіться туди, лівіше!

Справді, в небі показалась невелика срібна цятка. Вона поступово збільшувалась. Скоро можна було розрізнити обриси літака. Він швидко знижувався Літак дивної форми, з довгими трикутними крилами падав хвостом уперед. З двигунів, розташованих у фюзеляжі, зрідка вилітали клуби диму. Почулось кілька різких вихлопів.

— Катастрофа! — вигукнув Никодимов, підхоплюючись на ноги. Від різкого поштовху човен захитався. — Він падає просто на нас!

Це враження виявилось обманливим. Літак знаходився над морем досить далеко від човна. Він наблизився до поверхні води і на мить завмер у повітрі. Очевидно, екіпаж літака намагався витиснути з двигунів усю їхню потужність, щоб запобігти катастрофі. Двигуни відчайдушно ревли, спінюючи струменями вихлопних газів гладеньку поверхню моря. Вода фонтанами злітала й розсипалася на всі боки. Здавалося, море кипить навколо повітряного гіганта. Тепер над поверхнею води було видно лише половину його велетенського фюзеляжу.

Зненацька на літаку заревла сирена. Одразу ж припинили роботу двигуни, і літак пірнув у воду. Море, ліниво хлюпнувши білими гребенями високих хвиль, проковтнуло його. На поверхні зосталось лише гігантське коло білої піни, що, мов саваном, накрила місце катастрофи.