Зустріч з тайфуном - Максимов Г. - Страница 14

— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?

— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?

Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.

— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.

Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.

— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.

Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:

— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.

Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.

І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:

— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!

— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.

— А де ти, Колю?

— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…

— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.

— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!

— Дякую!

* * *

Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний, а, навпаки, дуже лагідний і симпатичний бородань — турботливо доводить хлопцеві, що готовність здійснити подвиг — майже те саме, що і його здійснення насправді, і що коли б він був на місці Колі, то обов’язково діяв би так само… якби вистачило хоробрості, звісно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втім, ні: один неспокій витіснює інший. Наближаються знаменні 7.15.

Хвилюються всі — Коля це бачить. Японець раз у раз витирає піт з чола, академік смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися круті жовна. Ось він підійшов до пульта управління, натиснув на якусь кнопку.

— Увага! — пролунав металевий голос автомата. — До пуску — тридцять секунд… Двадцять дев’ять… Двадцять вісім…

Коля кинувся до вікна. Угорі — тьмяно-фіалкове небо, а під дирижаблем — суцільна ковдра сліпучо-білих хмар. Десь глибоко-глибоко під ними залягла просторінь ще спокійного океану. “Критична точка”!..

— Дві… одна… Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед і вгору. Під ним промайнула — і зразу лишилась далеко позаду — темна цятка, над якою розпустилася біла квітка парашута. Зникла серед хмар.

Збігло ще кілька напружених хвилин очікування. І ось увімкнувся автомат:

— Увага — вибух!

Ту ж мить яскраво-червоним сяйвом спалахнули хмари під дирижаблем, заворушилися грізно, пнучись угору й угору. А там, над далекою вже нині “критичною точкою”, повільно здіймався криваво-чорний “атомний гриб”. Та тільки цей “гриб” ніс не смерть і не руїни, а порятунок людям.

* * *

Наступного дня всі газети галасували про першу перемогу над тайфуном, порівнюючи цю подію до запуску першого радянського штучного супутника. Радянські та японські геофізики, які розробили і здійснили операцію “Тайфун” враз стали знаменитими.

Не уникнув слави й Коля Рибаков: коли радянський дирижабль, повертаючись з операції, прилетів до Нагасакі, де містився координаційний центр геофізичного товариства, на хлопця, як і на інших членів екіпажу, напосіли газетярі та фотокореспонденти. Давати інтерв’ю хлопець відмовився наодріз і зберіг інкогніто. Але на численних фотознімках, які обійшли газети та журнали всіх країн, він усміхався дуже щасливо.

Г. Максимов

ЙМОВІРНІСТЬ ДОРІВНЮЄ НУЛЮ

“Краб” не слухався команд — тікав квапливою інохіддю, незграбно вивертаючи в шарнірних суглобах свої трубчасті ноги. Одним помахом він вискакував на черговий бархан і стрімко скочувався з нього, залишаючи в піску глибокі борозни. Інстинкт самозбереження, закладений у машину людиною, гнав її геть. У цій раптовій втечі було щось конвульсивне, суто тваринне, лякаюче.

Морєв зволікав. Лише тоді, коли за горбами не стало видно Ями, він, не обертаючись, сказав Кості:

— Досить. Вимкни напругу в секторі СЗ.

— Ці кібернетики, здається, перестаралися, — пробурчав Костя, клацаючи перемикачами, — перетворили нашого “Краба” в полохливого зайця. Скоро він мишей почне боятися.

Федір промовчав. Хто-хто, а він знав, що “Краб” не ввімкне сектора самозахисту без особливої на те потреби. Він на власні очі бачив, як на випробуваннях машина півтори години працювала в палаючому нафтовому озері. І коли їй дали команду вийти з вогню, потенціал був лише на реле обережності. Це означає: вона турбувалася про свою безпеку не більше, ніж людина, що переходить вулицю, по якій ніколи не їздять автомашини.

Ні, “Краб” не боягуз. І якщо він так раптово передав керування секторові СЗ, то це означає, що вони вчасно втекли від великої небезпеки. Можливо, навіть від загибелі. Але від якої?

“Краб” зупинився на вершині бархана. Звідси дуже добре було видно типовий марсіянський ландшафт. Його вони обидва чудово знали з фільмів, зроблених попередніми експедиціями. По бурій плоскій рівнині безладно розбрелася череда невисоких горбів, облямованих унизу смужкою густої тіні. Куди не глянь, аж до самого обрію мертва, байдужа пустеля, і над нею фіалкова баня неба. Тільки в далечині на сході, як символ всюдисущого життя, стриміла ввись тонка голка їхнього земного зорельота.

— Будемо повертатися?

Костя міг би й не запитувати. Адже він одинадцять місяців працював з Морєвим на трасі Земля-Місяць. Зарані знав, якою буде відповідь. І все ж запитав. Федір знизав плечима:

— Кажи.

— Це не марсіяни, Федю.

— Хто? — не зрозумів Морєв.

— Ну, Яма… Ці кулі там, паніка “Краба”. Це не марсіяни.

— Умгу.

Горезвісне Федорове “умгу”, над яким насміхався весь космофлот, могло означати що завгодно. Але зараз воно свідчило про одне: Морєв “опрацьовує інформацію”.

— Дурниці! У вас, планетологів, у всьому загадки.

“Заїло”, — подумав Костя, а вголос запитав:

— Ти обізнаний із звітами Першої і Другої експедицій?

— Знаю напам’ять! — Морєв починав сердитись.

— Сліди цивілізації виявила тільки експедиція професора Зубкова…

— Так, руїни на Великому Сирті та в районі Лаокоонового вузла…

— І визначила їхній вік — п’ятдесят тисяч років, — продовжив Костя. — Чи можна вважати, що стільки ж і Ямі? А чому, по-твоєму, розвідники, які обшукали всю планету вздовж і впоперек, познаходили напівзасипані руїни, не помітили Ями? Адже вона має в діаметрі не менше кілометра. Та й ми наткнулися на неї вже аж на третьому витку.

— Умгу. Чому?

— Тому, що раніше її не було. її зробили зовсім недавно. І не марсіяни.

— Ясно. Спеціально до нашого прильоту сюди зробили. Хто б же це міг постаратися?

— В даному разі, кажучи мовою твого улюбленого електронного аналізатора, “за недостатністю даних на питання відповісти не можу”.

— Тоді поїдьмо по них.

— По що?

— По дані. Нехай вони переконають тебе і твоїх колег планетологів, що ймовірність зустрічі двох цивілізацій на братній могилі третьої дорівнює нулю.