Зустріч з тайфуном - Максимов Г. - Страница 4

Я це “Сказання” добре запам’ятав. Там є таке місце, хор дружини Всеволода “Піднялася опівночі”, це таки могутньо зрезонувало.

Влітку, вже після того, як Антена поїхав, я кілька разів заходив у школу. В нашому класі зробили ремонт. Пофарбували, побілили. Але коли на вулиці не дуже гомінливо і в коридорі ніхто не розмовляє, чути, як працюють розсипані навесні приймачі. Певно, десь вони ще залишились! Звук був дуже тихий і тому таємничий: пошепки розмовляла жінка та бентежно грала далека музика.

* * *

Прогнозуюча машина має цілком пристойний вигляд. Гладенька зелена панель із скло-пластика підноситься від підлоги до стелі, лишаючи вузький прохід до вікна. Начинка машини знаходиться там, за панеллю, а на самій панелі тільки щит з двома десятками звичайних контрольних приборів і стандартним акустичним блоком від електронного аналізатора “Брянськ”.

— Влітку я дещо розібрав, — каже Антена, — зараз вона не працює, але рішення записано на магнітофоні, ми прокрутимо.

— Рішення… Послухай, воно без усіх тих умовних нультранспортувань, справжнє рішення?

— Так, вона видала чудову ідею, цілком несподівану. Звичайно, це лише ідея, але…

— А чому необхідно було розбирати?

— Ну… Вона прогнозувала лише кінцевий результат.

Ах, яка недобра машина! Вона прогнозувала лише кінцевий результат. Все-таки Антена — варвар.

— Вона казала “що” і не казала “як”, — старанно втовкмачує Антена. — Відповідь дано у загальній формі. До того ж енергія… Вона брала силу-силенну енергії, у мене йшла на це половина зарплати.

В машині майже сорок кубометрів. Антена міг умістити туди страшенно багато. Вважають, що таку машину вдасться побудувати років через п’ятдесят, не раніше. Мені спливають у пам’яті слова Конан-Дойля: “Між іншим, ніхто не розуміє справжнього значення того часу, в якому він живе. Старовинні майстри малювали харчевні і святих Себастьянів, коли Колумб у них на очах відкрив Новий Світ”.

— А чому б тобі не перейти в мою лабораторію?

Антена не любить, не вміє відмовляти, і зараз йому не так легко сказати “ні”.

— Ти не ображайся… У тебе мені довелось би займатися такими машинами… Ні, ти, будь ласка, правильно мене зрозумій і не ображайся. Машина — пройдений етап. Вона дала ідею, і тепер я йду далі. По суті, машину можна зовсім розібрати, вона вже не потрібна. Я хочу займатися лише проблемою повернення…

— Знаєш, кого я недавно бачив у кінохроніці? — питає Антена. Мабуть, йому здається, що він тонко переводить розмову на іншу тему. — Архиповича. Ось. Він великими справами заправляє… Тямущий хлопець, чи не так?

Він великий артист, наш Архипович. Все життя він грає роль великого організатора. Боже, які надихаючі промови він виголошував на шкільних недільниках.

— Ходімо, — Антена тягне мене за рукав. — Я навчу тебе варити каву. Знаєш, я зробив у цій галузі надзвичайне відкриття: каву треба варити струмами високої частоти…

Тепер я знаю, який вигляд має житло людини, зайнятої класичною проблемою повернення. Одну кімнату віддано прогнозуючій машині, другу перетворено на щось середнє між майстернею і лабораторією.

Антена мешкає у кухні. Власне, нічого кухонного тут нема. Кухню обладнано в маленьку кімнату: тахта, крісло, невеличкий столик. На стінах шість величезних кольорових фотокарток: світанок, хмари, веселка, знову хмари…

Хмари чудові. Але життя в Антени нелегке, це з усього видно. Заробляє він у п’ять разів менше, ніж міг би, і працює вдвічі більше, ніж мусів би. Та справа навіть не в цьому. Найважче в становищі Антени зберегти віру в необхідність своєї роботи. Було б страшною трагедією попрацювати ось так років з тридцять, а потім побачити, що все це марево.

Я насилу уявляю собі такий спосіб життя. Ось Антена повертається з заводу і береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездійсненною. День у день, рік у рік — поза світом науки. Ніхто не вникає в його роботу. Ніхто не може сказати, правильні його ідеї чи ні. Ні з ким посперечатись і обмінятися думками, бо фахівці з міжзоряних перельотів з’являться лише в наступному столітті.

Навряд чи я зміг би так працювати.

А знімки на стінах гарні. Вони як вікна, відкриті в запаморочливо глибоке небо.

— Я зараз працюю над небом, — каже Антена. — Розумієш, за ідеєю це буде цілий набір іграшок… Ну, щоб можна було зробити небо не гіршим від справжнього. І ось хмари поки що не вдаються. Оптикою я зайнявся зовсім недавно, там хитромудра механіка. Хмари виходять як вата — сірі, нудні…

Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?

— Що вдається? — перепитує він і відразу ж забуває про високочастотну каву. — Зараз побачиш. Я покажу тобі веселку, це цікаво…

Того дня, коли ми з Адою пішли в “Художній”, а потім перечікували в метро дощ і я поцілував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам’ятав на все життя. Інші веселки пригадуються якось взагалі, вони схожі одна на одну, а та зовсім особлива. Невже я розповідав Антені?.. Ні, звичайний збіг. Це було вже в дев’ятому класі, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рік після його від’їзду.

Антена ставить лампу в куток на підлогу. Потім відходить на середину кімнати, дістає з кишені сріблястий циліндрик, різко ним змахує, немов струшує термометр.

Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щільну прозору стрічку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрішній край її зеленіє, розпливається, і майже одночасно проступає третій колір — фіалковий.

Це чаклунство, неможливе чаклунство.

Переді мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.

Всі предмети в кімнаті втрачають обриси, кудись відступають. Вони зникають, їх просто не існує. Реальна лише ця веселка — вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.

Вона ось-ось щезне. Вона тремтить від найменшого подиху. Миготять і дихають ніжні фарби. В них гуркіт далекої грози, тривожні спалахи блискавиць над обрієм, відблиски сонця в пінявих дощових калюжах.

Я простягаю руку. “Не треба!” — вигукує Антена. На мить веселка спалахує сліпучим мідно-жовтим вогнем і зразу ж зникає.

— Її не можна чіпати, — винувато зауважує Антена. — Якщо не чіпати, вона тримається довго, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусідський хлопчина…

* * *

Кімната, в якій ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжкові полиці вздовж двох стін (на полицях упереміж книги й іграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на ній спить обідраний плямистий кіт. Верстат, завалений інструментами. Стіл з якоюсь напівзібраною електронною тумбою.

Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на одній полиці порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратній муаровій палітурці і відкриваю на тій сторінці, де лежить закладка.

“Всі ці проекти подорожі по Всесвіту — за винятком польотів всередині сонячної системи— варто викинути в кошик на сміття”.

Ого, як енергійно! “Радіоастрономія і зв’язок через космічний простір” Парселла. Гаразд, візьмемо щось інше.

“Неможливо обминути ці труднощі, і нема ніякої надії подолати їх…”

Це монографія Хорнера про міжзоряні перельоти. А ще? Фантастичний роман.

“При велетенському розриві у часі втрачається сам сенс польотів: астронавт і планета починають жити відірваним, марним одне для одного життям”.

— Підбадьорююче читання. Навіщо ти це колекціонуєш?

— А як же? — дивується Антена. — Потрібно знати, як міркують інші…

Міркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не міркують. Автор довго запевняє, що ось академік А. надгеніальний, а професор Б. надмудрий, потім воли починають розмовляти — і що це за наївне базікання!

— Тут є свої труднощі, — каже Антена. — Сучасник Едгара По міг повірити у повітряну кулю на дві тисячі осіб і не повірив би в літак. Бачиш, які хитрощі…

Я машинально перебираю книги. “Чорна хмарина” Хойла.