Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 12

— Куди ми йдемо?

— Не знаю… Ще не знаю…

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.

Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав.

— Ти вже втомився?

— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.

Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.

Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.

Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.

А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.

— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.

— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано!

— Що, Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?

— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…

Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний сміх, що видався йому дивним. Підбіг.

— Що трапилось?

— Нічого.

— Чому ж упала і не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти в цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими собі уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила долонею його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижилися в заповіднику. А на Землі є.

— Звідки знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми кращими рисами, аби ми постійно нагадували вам…

Та раптом хлопець побачив щось страшне, злякано крикнув “ой!”, перебивши розважливі слова Фоліани.

— Що це?

Спершу він навіть не усвідомив, що та істота зовсім не велика, що вона піднімається вгору по стеблині. Прямо перед його очима — мовби щось величезне, волохате, різнокольорове, як зі смальт мозаїчних, незграбне і химерне, з багатьма (зі страху не міг порахувати зі скількома) кінцівками, з величезними зеленкавими очима і щелепами, мов лещата.

— Що це?

— Де?

— Ось! Просто переді мною. Таке велике і страшне!

Фоліана не зразу помітила того “казкового дракона”. Певно, колись люди малювали і уявляли світ, бачачи його дуже зблизька, як от зараз Чебрик. Мурашки і ящірки, кажани і риби — вони такі величезні, такі страшні. Лиш їх не видно з орбіт супутників навіть при найкращій оптиці. Можна побачити номер гелікомобіля на широкій магістралі, але залишаються у казці обличчя ящірок і кажанів, сполохані світлом видовжені ротики водяних мешканців.

— Це ж гусінь, — сказала нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому всередині, як у кімнаті, перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики?

— Так, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це також інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас чую музику, таку скрипучу, але гарну. Мовби наш гелікомобіль везе аркади під акомпанемент інканського радо.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я думав, то в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана зробила кумедну позу, підібгавши під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти лежи спокійно, коник сам до тебе прийде.

Чебрик завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його відразу впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про котрі не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р, сю-ю-ю-р-р-р.

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він із крилами. Ти не казала.

— Я забула, але ж ти впізнав.

— Так.

— Ходімо до земного лісу.

— А де він?

— Поглянь на обрій.

— То ліс? Ота смуга, що ніби астероси?

І вони знову пішли. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони дійшли до першого дерева. Він не бачив таких дерев на Інкані. Брунатні стовбури, ніби струни інканського радо, високі, а на верхівках — гілля без листя, але із зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище.

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогник запальнички. Голки загорілися. Фоліана швидко пройшлася навколо язичків вогню, підбираючи тонкі гілки, що лежали, поклала і їх на багаття. Чебрик дивився на священнодійство, і вогонь також видався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже й вони живі.

— Вони вже… сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Бакса. Вогонь допомагає їм перейти у іншу форму, аби колись знову стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Сухі гілки потріскували, часом сичали.

— Він щось каже? — запитав Чебрик.

— Щось каже, — повторила за ним Фоліана.

Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.