Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 15

— Так, — мовив журналіст.

— Книга загалом про нас, і я тепер, мабуть, не зможу сказати жодного слова, не додам жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача, ми з ним сиділи поруч в салоні пневмокапсули, на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно роздивлявся довгасту дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, і справді всю дорогу мугикав дитячу пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, лиш руки судомно стискали когерат. Будимир Глей кожної хвилини рвучко зводив погляд на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку боро із його похідної фляги, і ніхто не відмовився, біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв справність свого когерата, кілька разів повторив голосно: “Незбагненно, як вони могли, мислячі, вбивати мислячих?”

— Так, справді… — вихопилось у журналіста.

— Що справді?

— Не зважайте, — мовив вибачливо. — Не зважайте на мене, будь ласка. Розповідайте.

— Рудий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом в лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” Потім по короткій паузі додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових біксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Його руки тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Скоро побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні видовжені тіні на стіни підземної зали, яку вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудоволосий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалася кулястою. Пригадую, він сказав: “Моє ім’я Іліан Верн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитися на котромусь із варіантів. Ми спершу вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Значить, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?” — сказав тоді я і сам подумав, що відновлення рифів, та ще в таких умовах, небезпечніше за анігіляцію. “Це лайно пролежало майже вісімсот років, на нього навіть дивитися треба лагідно, а мусимо ж якось до нього підступитися”, — майже крикнув тоді бородань.

Буркун писав, що в цю хвилину особисто я думав про сина та дружину, котрі залишилися на Веріані, про тридцять шість прожитих років, а ще про Землю і про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це… Руки тремтіли, а ноги виповнювались ватою, не хотіли мене тримати. Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго я порався біля свого когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нього мало: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. То скидалося на цокання старих годинників, але цокав він усе частіше й частіше, ніби час прискорював свій біг. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека кожної миті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когератний промінь відразу б викликав вибух… В Буркуна то описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочились вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто змінювались.

Безліч разів на зв’язок з нами виходив Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян передавав вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу ж за ним — Лукаш Гудим. Представники медичної служби винесли їх, виринувши несподівано, ще до нашого виклику з глибини головного тунелю. Лиш тоді я зрозумів: за нами постійно стежили. Роздивившись, я помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів, тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовились від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Та й пізно. Кожен із нас був уже як решето. До того ж ми були найкращими когератниками Сонячної системи. Біокібери не могли нас гідно замінити. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Розумієте? Людина часом витримує неможливе…

— Людина — справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було зовсім тяжко. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це провокували своїм втручанням. А швидкість анігіляції ми змінити не могли. До того ж із кожним днем нас ставало все менше, дедалі більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останні дні я зовсім не пам’ятаю. Не можу точно назвати, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останній вийшов після знешкодження другого контейнера…

— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів.

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?

— Пробачте, але я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли. — Ми всі дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”…

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це треба бути біокібером, аби так… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля… І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам…