Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 20

— Він ще живий? Чи вже… — жінка замовкла, тамуючи ридання.

— Я обіцяю вам, — майже крикнув Морі Дю. — Я зроблю все, що буде необхідно. А зараз — вам треба йти звідси.

Морі Дю підвів жінку до ліфта і з полегкістю зітхнув, коли дверцята зачинилися за нею.

Він зайшов до маніпуляційної і зразу побачив біля центрального пульта Кларка і Патреса Дю.

— Ви, як завжди, дуже пунктуальні, Морі Дю, — сказав Кларк.

Морі поглянув на годинник — він справді зайшов з точністю до секунди.

Кларк підійшов до Морі, взяв його під руку:

— Ось ваш сьогоднішній хворий… — спроквола почав він. — Треба обстежити у нього гемоциркуляцію в малому колі та функцію ренальних мітохондрій в умовах хронічної гіпоксії. Ну і, як завжди, бажано протримати його якомога довше. Та ви ж усе знаєте, шановний Морі Дю. Кому я це все розповідаю… В індивідуальному блоці все записано. Бажаю всього найкращого!

Морі підійшов до столу, де схилився над паперами Патрес Дю.

— Привіт!

— О, Морі Дю, у нас сьогодні цікавий хворий…

Морі сів на м’який дзиґлик, він не слухав Патреса, він думав про своє: “Ніколіан Дю готує для Сандро Дю велике випробування. Якщо Сандро витримає, якщо я виховав за ці роки справжнього дюлійця — він буде нашим героєм”.

“Ферросе, навіть якщо нам з тобою і не судилося повернутися на Землю, наші записи відкриють усю правду. Аби вони не потрапили до рук дюлійців, треба користуватися кодом. Скажімо, дуже легко зробити, щоб усе записане відразу стиралося з електронної пам’яті, якщо попередньо не натиснути клавішу “рест”.

Мені видається, що варто “засекретити” саме цю клавішу, бо в записниках будь-якої конструкції вона не використовується для відтворення записаного. Все, що ми дізнаємось тут, ми мусимо зафіксувати. І якщо ти загинеш, твій записник перейде до мене. Якщо загину я, тоді ти мусиш берегти мої записи. А нас обох підстрахують інші. Але, гадаю, не варто втаємничувати будь-кого із трьохсот у наш код. Хоч як це ганебно, а можуть знайтися і зрадники. Вже на собі пересвідчився, що немає наркотика підступнішого за ремініс. Боюся ремінісу страшенно. І не маю сумніву, що Ніколіан та його поплічники “нафарширували” ремінісом перших переселенців цілком свідомо…”

Вір, вхідний робот у помешканні професора Ферроса Вейна, повільно від’їхав у нішу, пропускаючи Сандро. Новак на якусь мить затримався коло великого дзеркала біля входу, ніби вагався, але врешті рішуче ступив до кімнати.

Феррос сидів у глибокому кріслі і, здавалось, дрімав. Проте коли Сандро підійшов до нього, то побачив, що очі його розплющені. Вони зустрілись поглядами і довго безмовно дивилися один на одного. Сандро розумів стан професора. Нарешті Вейн тихо промовив:

— Привіт.

— Як життя? — вимушено усміхнувся Новак і сів у крісло поруч.

— Прекрасно! Все прекрасно! — бадьоро вигукнув професор і озирнувся на темне вічко телекаріуса системи спостереження.

Від тої хвилини, коли вони дізналися про справжнє призначення системи медичного спостереження, спілкуватися по-земному стало безглуздо, принизливо і просто небезпечно. Кожен вихитровував свій спосіб спілкування. Сандро з Ферросом обрали найпростіший і, мабуть, наймудріший — вони писали.

— Ось поглянь… Моя стаття в останній номер, — голосно мовив Сандро і простягнув Ферросові кишеньковий бібліоскоп.

Професор натиснув клавішу “рест”, маленький екран засвітився.

“Я повідомив про точну годину прильоту корабля лише сімдесят трьох товаришів. Як у тебе?”

Феррос довго дивився на екран, нарешті багатозначо проказав:

— Ти молодець, Сандро Дю. Ти прекрасний журналіст. Мені особливо подобається оцей абзац про те, як на Дюлії дбають про здоров’я кожного. Дуже переконливо і емоційно написано. Але я теж не гуляв. Ось поглянь результати мого останнього біологічного досліду. — Він подав свій записник.

“Я інформував дев’яносто чотирьох товаришів. Гадаю, цього досить. Головне — знищити “Вікторію”. Решта — дрібниці. Хіба що поб’ємося трохи навкулачки. Чи не так? Тримаймося! Вже скоро!”

— Добре, Ферросе. Дуже цікаві результати. Ти чудовий вчений. І тобі все так легко дається… — мовив Сандро по паузі.

“Нині вже ясно — ми в пастці. І цієї миті я навіть уявити не можу, що ж нам робити, що робити мені особисто? Ніхто з нас не чекав такої підступності. На сьомий день після посадки бригада дюлійських техніків визнала наш корабель цілком непридатним для польотів. Ніхто з наших не встиг вчасно приїхати в космопорт. Від нашого корабля не лишилось і сліду. А разом з ним зникла і можливість неконтрольованої лінії зв’язку з Землею на кодовій частоті.

Треба потай зробити нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв’язок з Землею. Всі наші передачі через Дюлійський Центр Зв’язку або ж коригуються, або ж узагалі не виходять в ефір. Треба діяти. Корабель із Землі летітиме чотири роки…

Ніколіан Джеррі від нашого імені робить регулярні передачі на Землю. Він мені сам про це сьогодні сказав. Негідник! Він запевняє Землю’, що на Дюлії все гаразд, а кожному із нас ніби так сподобалось на Дюлії, що ми вирішили не повертатися додому. Лицемір! Та ще й просить Землю про всяк випадок відрядити на Дюлію порожню машину, бо наш корабель визнано геть не придатним для польотів. Ще не можу зрозуміти цього Ніколіанового прохання. Якийсь черговий підступний план… Треба терміново закінчувати монтаж передавача. Земля знатиме правду…”

Це було десять років тому…

Космопорт був переповнений. Як тільки замовкли могутні голоси двигунів, як тільки розвіялись хмари пилу, здійнятого потужним струменем із сопел анігіляторів, до корабля, побігли тисячі зустрічаючих.

Феррос Вейн вийшов першим.

Ніхто не чекав такої зустрічі. Радісний гомін, вигуки привітання, усмішки, квіти… Феррос вийшов і зупинився на першій сходинці. В небі ясне сонце, чуже сонце, але таке схоже на земне, таке тепле. Чисте небо. Примружившись від сліпучого сяйва, Вейн усміхнувся, якось розгублено помахав рукою.

— Привіт, брати! — вихопився із загального галасу чийсь могутній голос.

Інструкція передбачала: третина екіпажу лишиться на кораблі доти, доки не буде цілковитої певності, що вихід з корабля нічим не загрожує.

Від гурту відокремилась постать худорлявого, збудженого чоловіка.

— Я — Ніколіан Джеррі, — мовив він, утираючи сльози радості. — Привіт, земляни! Дорогі наші! Не хвилюйтесь. У нас на Дюлії вже все гаразд. Той проклятий “Циклоп”… Але не хвилюйтесь, брати. Друзі! Дорогі наші! — Ніколіан завмер в обіймах професора Ферроса. — Спасибі, що ви прилетіли. Спасибі. У нас на Дюлії вже все гаразд. Тут усе добре, лиш до Землі так далеко… Ви назовсім?

— Ще не знаємо, — мовив Феррос.

Дюлія була інформована про приліт корабля з Землі, хоча про мету експедиції дюлійці, певна річ, нічого не знали.

Ферроса Вейна підхопили на руки і понесли. А за ним і решту тих, хто виходив з корабля. Земляни були зворушені. Третина екіпажу, як і передбачалося, лишилась на кораблі, проте вже наступного дня Феррос Вейн дозволив вийти всім. Це було фатальною помилкою. Корабель ні в якому разі не можна було залишати без нагляду. Прискіпливий медичний огляд ще більше приспав пильність землян.