Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 32

І раптом спостеріг, що в Ланети золоте-золоте волосся. На якусь мить застиг від здивування.

— Лането, — запитав тихо. — В тебе золотаве волосся?

— Так. Тобі подобається?

— Але ж наш комбінат не випускає…

— Який ти смішний. Бер остаточно забив тобі голову науковими проблемами. Я сама пофарбувала. Який ти смішний, Дьондюрангу.

І він розсміявся від усвідомлення своєї наївності, від розуміння того, що Гінзура може виявитись також біокібером.

Вийшовши надвір, Дьондюранг швидко попрямував до стоянки службових трансангулярів. Вибрав новішу із машин, причинив за собою герметичний люк, вмостився у м’якому кріслі. Запрограмувавши траєкторію польоту, натиснув клавішу “пуск”, заплющив очі і думав про Гінзуру.

Він згадував, як вони сиділи за столом у залі переговорів. Він спілкувався з нею, як з людиною. Щоправда, і сам видавав себе за людину. Часом йому було неприємно існувати в ролі мислячої машини. Його конструкція дозволяла виконати будь-яку забаганку, і тому він ніколи не боявся видати себе за людину. Дьондюранг не забув кілька разів висловити своє захоплення вродою Гінзури, не забув, мовби зовсім випадково, доторкнутися її руки… Смішні люди, вони вважають, що це зближує. А хіба ні?

Розплющив очі. Саме пролітав повз ракету-сонце, вогненну кулю, що посилала на Інкану тепло і світло. Уявив, як внизу на планеті з властивою людям ритуальною врочистістю готується нова ракета-сонце на завтра.

І знову повертався у спогадах до Гінзури, до її волосся, такого м’якого, лоскітливого на доторк, до її лагідних рук і красивого обличчя. Так, вона біокібер! У людей просто не може бути такого волосся, такої шкіри, такого чистого голосу.

Коли загорілось табло, що попереджало про закінчення польоту, дістав карти планети і вибрав місце для посадки.

Навколо були суцільні болота. Але Дьондюранг вдало вибрав місце на достатньо твердому п’ятачку. Вдягнув захисний комбінезон, закинув за плечі речовий мішок з трьома резервуарами для зразків коацерватів і перейшов до кабіни експедиційного триангуляра.

Низько полетів над коричневими болотами дикої планети Ір до місця, позначеного на карті. Місце непрохідних боліт. Сам Бер поставив там на карті зелене кружальце.

Відлетівши від головного корабля кілометрів двісті, Дьондюранг вирішив обмежитись. Але трапилась прикра помилка. Необачно скерував машину на зовні твердий острівець серед болота, а той, мов сухий листок, на який стрибнула жаба, відразу занурився у каламутну воду. Дьондюранг ледве встиг вискочити з кабіни.

Запасу провіанту і води він позбувся разом з експедиційним триангуляром, що потонув, голосно булькнувши.

Перші двадцять сім годин Дьондюранг прожив досить легко. Переставляв ноги серед баговиння, час від часу пускався вплав. Він дивився на похмурі краєвиди планети Ір і намагався втішити себе відчуттям виконаного обов’язку. В його заплічному мішку в трьох резервуарах були зразки коацерватів.

Доки не вичерпались внутрішні резерви, вистачало сил на згадки про Гінзуру. Але потім сил залишилося тільки на миттєвий подив: як йому вдається витягати по черзі ноги з рідкого місива?

Голод. Він виповнив його, як вода потопаючий корабель, як вогонь виповнює собою лісові квадрати. Голод. Дьондюранг вже знав, що означає те коротке слово.

Дьондюранг не був запланований для експлуатації в умовах такої планети. Якби на комбінаті знали, що їхній витвір за № 139428 буде ось так гинути з голоду серед смердючого баговиння, вони б обов’язково ускладнили його конструкцію універсальним ензимним трактом. Це позначилось би на габаритах, але зараз він би їв масну, липку, смердючу багнюку, розкладаючи її на складові, щоб ними замінити спрацьовані клітини свого єства. Зелені дрібні комахи заповзали Дьондюрангові в очі, в ніс, у вуха. Зелені хазяї планети Ір. В ту мить Дьондюранг їм заздрив.

Він відчував — кожен порух мускулюсів утилізує ще кілька молекул АТФ, зменшує активність АТФ-ази і титр фактора Марша, порушує рівновагу електролітичних біскладових, відчував, як з кожної клітини його тіла нестримним потоком виходять йони К+, і не мав сили зупинити жодного з них. Відчував, як накопичується в біоплазмі кислий продукт метаболізму, порушуючи активність ферментних систем, як зменшується вольтаж на кламах центрального аналізатора. Хеморецептори сповістили, що рівень глюкози в біоплазмі впав нижче 20 мг%. Від дисемінованих інформаторів з циклів Кребса надходили уривчасті повідомлення, що утворюється надлишок ацетилкоензиму-А, але він не йде до циклу Кребса, а демонстративно перетворюється в ацетооцтову кислоту. Це було вже несумісно з життям. Однак Дьондюранг ішов. Гарні майстри створили його з великим запасом надійності.

І раптом він побачив на обрії обриси свого головного трансангуляра. Якби він не підвів погляд, якби продовжував похнюплено чвалати, може, він би і дійшов до нього. Але побачив і усвідомив, що двісті кілометрів по липкій багнюці вже позаду. Від розуміння, що лишилося зовсім трохи, він зупинився. Рушити знову вже не міг. Не було жодного мілікулона енергії для деполяризації мембран.

Він стояв і поволі занурювався у коричневе багно. Він би з’їв частину самого себе, відгриз би власну руку, аби протриматись ще кілька годин, хвилин, дійти до трансангуляра. Але відчував, що на це сил не стане. Подумав, що треба скинути заплічного мішка. Тоді принаймні повільніше занурюватиметься у коричневе багно. І раптом пригадав, що в мішку — три резервуари з коацерватами. Використовуючи останні можливості телекінезу, Дьондюрангові вдалося домогтися від своїх акумуляторів останніх молекул АТФ, кинути їх до загального утилізатора. Це дало змогу скинути заплічний мішок і відкоркувати перший резервуар з коацерватами.

Вже стояв по пояс у коричневому місиві, але на денці кожного з резервуарів залишав по ковтку каламутної рідини — для Бера.

Поруч з Дьондюрангом, що занурювався все глибше, хитала головою болотяна квітка, жовта, як золотаве волосся Гінзури.

Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої “Золотої осені”, звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні — його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

— Дьондюраза? — тихо запитав він.

— Мене звати Німицею. — В її очах промайнув страх.

— Ти Дьондюраза, — повторив він. — Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

— Я Німиця, — наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

— Даруйте, — мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучко повернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою — маленька головка тумблера.

— Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

— Так… — Голос її задрижав. — Хто ти?

— Я Дьондюранг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

— Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюранг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.

— Я перші роки часто пригадувала зелену вуличку від нашого комбінату. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми йшли тоді з тобою і Кірлією? Нас тільки трьох тоді послали на роботу до Центру проблем довголіття. Ми йшли тією вуличкою, в бічних кишенях наших комбінезонів лежали новісінькі призначення, а ми, теж новісінькі, пахнучи біолаком, ішли на роботу.