Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 38

— І як ви плануєте закінчити експеримент? — Йому раптом знову пригадався комбінат, тиха зелена вуличка, якою колись він вийшов у світ людей і машин, щоб виконати своє призначення і колись повернутись. — Я хочу бути демонтованим. Я вже старий. І кожному все одно треба повертатися.

— Дьондюрангу, — лагідно мовила Ларта, — ти просто втомився. Ти ще не маєш права думати про демонтаж.

— Гадаєш, я просто втомився?

— Так. У твоєму голосі так багато…

— Старості… Дуже шкода, що я вже старий.

— Тобі треба лише трохи відпочити.

— Гадаєш? — сумно всміхнувся Дьондюранг. — Тоді поставте мені тут склотель. Я буду експонатом майбутнього музею.

— Пробач. — Професор Ларта Варич причинила за собою прозорі пластиконові двері.

Дьондюранг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.

— Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…

— Мені гарно працюється.

— Я часто заздрю тобі.

— Людина не повинна заздрити кіберові.

— Чому?

— Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.

— Так. Але ж…

— Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Ти не можеш знати.

— Але я знаю.

— Самовпевнений.

— Але я справді знаю.” Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.

— Так, — тихо ствердила Ларта. — Але я скажу тобі більше…

— Ларто, не кажи нічого!

Жінка спохмурніла і відвела погляд.

— Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…

Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:

— Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?

— У жінок додаткові системи умовностей, — спробував пожартувати Дьондюранг.

— А тобі ніколи не здавалося, що ти людина? — запитала Ларта, не підводячи погляду.

— Ні. Я знаю, що я біокібер.

— Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти — втілення всіх людських ідеалів…

— Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.

— Дьондюрангу, я більше не можу мовчати…

Ларта підвела погляд. Дьондюранг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.

— Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…

В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.

— Земляни, — тихо мовив Дьондюранг.

На грудях кожного була емблема — блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.

Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.

— Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею — дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюранг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюранг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюранг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрангом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?

Запитань не було.

Дьондюранг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.

— Чим ти завинила переді мною?

— Я вже й не знаю, чи варто казати…

— Кажи, Ларто.

— Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин…

Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.

Ларта замовкла, від хвилювання облизала губи:

— Ти не кібер, Дьондюрангу. Ти — людина.

Дьондюранг здригнувся, мов від пострілу.

— Так, — повторила Ларта. — Ти — людина.

— Цього не може бути, — хрипко витиснув із себе Дьондюранг. Він дивився на струнку постать професора, на її довге золотаве волосся, ніби бачив уперше. — Подивись мені в очі! — і побачив у погляді Ларти блакитну порожнечу.

Йому стало страшно. Що трапилось? Ще ніколи людський погляд не був для нього таким німим. І ще ніколи він не почував себе таким беззахисним.

— Цього не може бути! Чому ти кажеш неправду? Я ж пам’ятаю той останній конвейєр, на котрому вже усвідомлював своє існування. І пам’ятаю майстра Імбрикатуса.

— То фальсифікація… Ти потрапив до останнього конвейєра аварійним повітропроводом… Я попередньо спровокувала аварію і сприятливі умови для підміни. Після трьох ін’єкцій дельтаглобуліну Бера твій мозок був чистим від найменших слідових потенціалів старої пам’яті. Ніхто, навіть майстер Імбрикатус, не помітив змін під сьомою експериментальною бароретортою…

— І ти не соромилась дивитись мені в очі? Хто я був раніше?

Ларта довго мовчала.

— Тебе звали Ярославом Ставичем. Ти був командиром “Церери”. Ти і майже весь твій екіпаж загинули від пошкодження блока деклімації. Але ваш сигнал допомоги прийняли… Вас віднайшли. Декого вдалося врятувати, а дехто назавжди загубився в глибинах Всесвіту… Пробач…

— Невже ти кажеш правду?

Ларта опустила погляд і повільно пішла до дверей…

“Тоді гілка стукала у мою шибку. Це було так давно. Я жив на другому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”. Я ледь не вийшов з ладу того вечора. Я ніби все знав про світ, що мене оточував. Повернувся після першого робочого дня пізно, а гілка почала стукати в мою шибку. До мене приходив незрозумілий страх. Я ніби і знав, що то просто гілка. Але не було певності. Фахівці потім казали, що так проходив період адаптації. Невпевненість народжує страх. Ось і зараз. Просто формальність, хоч і драматична, бо ж давно не існує принципової різниці між розумними істотами штучними та природними… Але невже це правда? Все життя дивився, вивчав і навіть в глибинах єства відчував якусь зверхність, мов до слабших, і своєрідну любов… Аж гульк, а ти і сам такий… І вже зовсім інші думки почали народжуватись. Вже іншими очима дивлюсь на цей світ, хоч нічого й не змінилося. Найвірніший спосіб боротьби — уміння зробити спільником, змусити бачити світ своїми очима.