Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович - Страница 41

Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою…

Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюранга? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі…

Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому.

Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора.

Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле. Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні…

Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабий той, хто навіть подумки… На табло— 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я. Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші слідові потенціали. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде? Хіба не буде?

Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?

— А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…”

ЗМІСТ

ОПОВІДАННЯ

Слово Старого Джина

Фоліана

Дозвольте народитися

Повернення з Інкани

Посмішка кібера

Тату, про що ти думаєш?

Русуля

В моєму серці немає зла

ПОВІСТІ

Діти Ніколіана

Корида

Дьондюранг