Право на істину - Романчук Олег Константинович - Страница 15

— Це було б чудово, — мовив Троль. — Єдина умова: контрольний пакет акцій має бути у мене.

Директор скривився, але заперечувати не наважився. З чортами суперечки, як відомо з літературних джерел, до добра не доводять.

Отож Троль і директор “Компані індустрі” вдарили по руках. Угоду було укладено. Троль власноручно вколов директора голкою в палець, витиснув трохи крові і примусив розписатися нею під заздалегідь надрукованим текстом.

— Сподіваюся, ви маєте при собі зразок нового наддзеркала? — запитав директор. — Самі розумієте, технологія технологією, формули формулами, але… для контролю за продукцією ми повинні мати зразок.

— О, звичайно! — вигукнув Троль. — У мене є зразок, який залишився від мого старого чудесного дзеркала. Я завжди ношу з собою, щоб глянути в нього, коли мені стає сумно. В цьому невеличкому дзеркальці все прекрасне стає потворним, і від того моя душа радіє. Що вдієш, робити людям зло — моє ремесло.

З цими словами Троль подав директорові уламок старого дзеркала.

— Будьте обережні, — попередив. — Це останній шматочок. Все, що у мене лишилося від розбитого дзеркала, я давно пороздавав друзям. До речі, багато хто з ваших добрих знайомих користується моїми подарунками…

Так само несподівано, як і з’явився, Троль зник. А директор, радісно збуджений, вислизнув з кабінету, вклонився збентеженій секретарці (цього він раніше ніколи не робив), вийшов з будинку і подався до свого “мерседеса”. Шофер у форменому картузі послужливо розчинив перед ним дверцята…

Директор компанії мешкав у великому будинку з безліччю кімнат, дверей і вікон, у яких, до речі, були звичайнісінькі скляні шиби. Він жив удвох з сином. Петерові, так звали хлопчика, було дванадцять років. Мати його померла давно. Хлопчик не пам’ятав її. Він добре вчився в школі, найбільше подобалися йому фізика та хімія. Товаришував Петер з сином кухарки Робом і дочкою садівника Гізелою. Батькові Петера не дуже подобалося таке товариство, однак він мовчав і вдавав, що не помічає тих дітей навіть тоді, коли вони були в його кабінеті, — надто сильно він любив єдиного сина.

Обідали батько й син завжди разом. Цього дня директор, як ніколи, був веселий і дозволив собі вихилити келих “мартелю”. Петер, здивований батьковою поведінкою, поцікавився, що трапилося, чого він у такому доброму гуморі.

Директор не втерпів і розповів синові про майбутнє виробництво чудодійного дзеркала. Він навіть показав Петерові уламок казкового скла.

Син зрозумів усе. Саме того дня він разом із своїми друзями закінчив читати “Снігову королеву”. Батькові плани його вразили. Проте хлопець не виказав своїх почуттів, а тільки поцікавився, що там у голубій папці, з якою батько не розлучався навіть за столом. Виявилося, що там описи технології виготовлення наддзеркала.

Після обіду директор поїхав на роботу, а папку з документами замкнув у сейфі. Петер довго роздумував про те, що почув. Безперечно, інженером, який запропонував батькові свій винахід, був не хто інший, як казковий Троль. Батько пристав на його пропозицію, і тепер Роб та Гізела бачитимуть лише похмурий і сумний світ. Вони, як і інші діти бідняків, не побачать ні сонячного дня, ні трав, ні пташок…

Петер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, підперши руками голову, і думав, думав… Невдовзі до нього прийшли Роб та Гізела. Помітивши невеселий настрій друга, вони заходилися розпитувати його, і Петер розповів історію з дзеркалом.

— Неодмінно треба щось зробити, — мовив Роб.

— Так, треба, — погодилась Гізела. — Тільки чим же ми можемо зарадити лихові?

Петер усе ще сидів у глибокій задумі. І раптом схопився, вигукнув:

— Еврика! Знайшов!

Хлопець кинувся до батькового кабінету. Роб і Гізела побігли слідом.

Петер стояв перед сейфом і вказівним пальцем обертав диск з цифрами, як у телефонному апараті. Він бачив, як батько відмикав сейф. Зробивши п’ять поворотів, хлопець натис важіть, і масивні дверцята відчинилися. Петер схопив з верхньої полиці голубу папку.

— Ми врятовані!

Роб і Гізела перезирнулися, нічого не розуміючи.

— Що ти хочеш зробити? — в один голос запитали вони.

— Зараз побачите.

Петер витяг з папки кілька аркушів і поклав на підлогу.

— Змінимо хімічний склад скла. Ми ж, здається, трохи знаємо хімію? У всіх п’ятірки!

Друзі почали міркувати, що саме треба змінити у формулах, щоб дзеркало набуло нових якостей і давало людям радість, щоб вони, глянувши в це дзеркало, знали, як боротись проти зла і несправедливості, як зарадити лихові.

Вони дописали кілька формул. Роб майстерно підробив письмо Троля. Акуратно позбиравши папери, діти поклали їх у папку.

З уламком дзеркала Троля, який директор компанії необачно залишив у сейфі, вони теж проробили цікаву операцію: розплавили його і, додавши певну кількість соди та кремнію, вилили рідке скло у форму з глини, що точнісінько повторювала форму уламка.

На другий день вранці, глянувши в дзеркало, директор жахнувся. Він угледів в собі зарозумілість, пихатість, зверхність, неповагу до інших, зажерливість і — диво! — одразу ж зробив висновок, що у цим треба негайно покінчити.

Компанія почала випускати дзеркала. Попит на них серед простого люду був величезний, та й багатії, хотіли вони того чи ні, з часом змушені були користуватися виробами “Компані індустрі”, яка, до речі, перейшла до рук робітників. Троль кипів од люті, проте вдіяти нічого не міг. У безсилій злобі він навіть бився головою об стінку і, кажуть, зламав собі одного рога. Після, цього трохи заспокоївся і знову почав думати про нові капості для людства.

ХУДОЖНИК

Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати.

Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах Всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину…

Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний.

Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи.

І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян.

Еоліана — жриця Часу — показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світла куля в руках красуні являла собою символ життя.

Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала куля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити, знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність…

Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома!