Право на істину - Романчук Олег Константинович - Страница 19

— Усі мавки мають ладні імена.

— І, звісно, всі такі ж вродливі?

Дівчина легким порухом відкидає з очей волосся, яке розкуйовдив теплий вітрець. Насмішкувато вдивляється в мене.

— То, виходить, маю справу з журналістом?

— Нині так. Колись ним не був.

— А ким був, якщо не секрет?

— Шукачем.

— І кого ж шукав?

— Самого себе.

— Ну і як? Успішно?

— Ще не знаю. Ця філософська проблема віддавна допікала багатьох.

— Треба прислухатися, що підказує душа, і не завжди керуватися самим лиш розумом.

— Ти так гадаєш?

Моя знайома немов не чує запитання. Незмигно дивиться мені в очі, відтак сама перехоплює ініціативу:

— Що таке, на твою думку, творчість?

І тут же відказує:

— Особисто мені здається, що це не що інше, як намагання людини зберегти своє Я. Індивідуальне і неповторне у розмаї буття. Продовжити його в майбутнє.

Помовчавши, додала:

— А в творах мистецтва саме і проявляється жага вічного життя, невмируще бажання пізнавати навколишній світ, оспівувати його красу зрозумілою для всіх мовою. Можливо, саме в цьому і криється сенс життя, його стимул?

Я здивовано позирав на дівчину, віддаючи належне її способу мислення. А моя супутниця тим часом розвивала свою думку далі:

— Сьогодні майже всі відвідувачі замку відзначили, що рушник Любави — справді високохудожній мистецький твір. Чому? А тому, що в ньому відображене життя. Глибокі почуття, переживання можна відчути, лише спілкуючись з природою, добрими людьми. Саме стан природи — тиша, шум верховіття, шепіт хвиль — здатні надихнути на справжній твір. Я перемалювала орнамент з рушника. Чим він мене привабив? Він живий і промовистий, кожен його елемент існує за законами краси природи. Вже сам по собі він є дивовижною мовою навколишнього світу, призначеного не лише для очей, розуму, почуттів, але й для чогось більшого. Значно більшого і важливішого, що люди усвідомлюють далеко не завжди.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я першим порушую мовчанку.

— Якщо не помиляюся, твоя майбутня спеціальність — художник?

— Художниця?.. — якось дивно, сама до себе повторює моє припущення Зоряна.

І тут-таки, ніби збентежившись, сміючись відказує:

— Майже вгадав, майбутня вишивальниця.

— Прикладне мистецтво? — уточнюю.

— Еге ж.

Знову мовчимо, крок за кроком відміряючи дорогу, яка поступово переходить у гірський плай.

Смеркало. Червоне апетитне яблуко, дозрівши протягом дня в небесному саду, готувалося впасти десь межи гір, де його ніхто не встигне відшукати за коротку літню ніч, а на ранок знову вродиться в лазуровій вишині, щедро сіючи життя.

Вдалині, на фоні облисілої кичери, замаячів гостроверхий дах турбази. Коли до “Беркута” залишилось трохи більше кілометра, Зоряна зупинилася. І тут я помітив, що ми стоїмо біля ледь помітної стежини, що зміїлася в глиб оповитого таїною і присмерком заповітного букового лісу.

— От ми й прийшли, — мовила юна горянка. — Йдучи цією стежиною вниз, хвилин за тридцять можна натрапити на хатину лісника — мого вуйка. Сьогодні вже пізно, а завтра чекатиму в гості.

Сучасна мавка подала на прощання свою маленьку долоню. Розійшлися: вона в лісові нетрі, а я назустріч оазі цивілізації — модерному пристанищу туристів і мандрівників.

Вранці наступного дня, нашвидку з’ївши бутерброд з ковбасою і випивши склянку міцного чаю, я відчув себе морально і фізично готовим вирушити назустріч пригоді. А те, що вона неодмінно станеться зі мною саме сьогодні, не викликало сумніву. Журналістський досвід підказував мені, що відрядження у тутешні краї виявиться незвичайним.

Сонце визирнуло з-за кичері несподівано, скидаючись цього разу на запашний оберемок золотистого, аж червоного сіна.

Тихенько ступаючи, намагаючись не розбудити сусіда, якого пізно ввечері підселили до мене, я хутко збіг риплячими сходинами в хол, зайцем прошмигнув повз ключницю, яка солодко спала, і, опинившись на дорозі до замку, закрокував назустріч відкриттям і таємницям, яких, безсумнівно, побільшало на світі протягом ночі.

Поки дістався того місця, де вчора попрощався з Зоряною, стрілки годинника показували 7.06.

Над кичерею золотим німбом висів пломеніючий диск. Але сьогодні позбавлена рослинності гора серед темно-синього хвилястого дихання лісу здавалася особливо самотньою і розпачливою. Мені стало невимовно шкода її, бо знав, що лише літнє свічадо голубить і заспокоює забуту усіма колишню красуню — мізерна надто компенсація за порушену кимось Гармонію і Доцільність, творену Природою протягом тисячоліть.

…По цій стежині мало хто ходив. Вона заросла травою і рясним квітом. Варто було лише ступити крок праворуч або ліворуч, як миттю опинявся в густій, соковитій траві, в буйноцвітті, котре, невтримно прагнучи сонця і світла, з усіх сил тягнулося у вишину.

На зелених, тужавих стеблинах блискотіла роса, промінилася райдужним різноколір’ям. Вигравала й пустотливо хлюпотіла під пестливо-ніжними дотиками вранішніх променів, які з зусиллям пробивалися крізь густе верховіття букового лісу. Дихалося легко, до солодкої знемоги і приємного щему в легенях.

Ранкове марево напівдрімотливої природи діяло заспокійливо, заколисуюче. Неповторна гармонія лісових фарб ніби навмисне хизувалася перед нежданим гостем тим розмаєм життя, яке з деякого часу стало для урбанізованого людства, затиснутого в бетонні і цегляні вулики, блукаючого серед сили-силенної атрибутів цивілізації, чимось до болю ностальгійним, далеко-прекрасним спомином босоногого дитинства.

Я ступав якомога обережніше, боячись наполохати тишу, помережану щебетом, сюрчанням, стрекотом, дзижчанням — тисячами неповторних, ледь вловимих загадкових звуків верховинського лісу.

Несподівано моїм очам відкрилася полонина, на якій примостилася чепурненька, схожа на казкову, хатинка лісника. Саме такою я і уявляв її: характерні для тутешніх будівель одвірки, врізані в стіни лавки. В той же час мансарда і невеличка засклена веранда в поєднанні з гострокутною, викладеною традиційною гонтою покрівлею, робили хату схожою на модерне бунгало, вдало стилізоване під житло верховинця. Нещодавно збудоване, воно жовтим кольором свіжотесаних дощок і колод успішно конкурувало з кольором небесного свічада. Вітер доносив запахи свіжої соснової стружки, смоли.

Закопані стовпчики з покладеними на них жердинами символічно позначали присадибну ділянку. Господарських приміщень не було. Криницю заміняв стрімкий потічок, де вимочувались пухнасті ліжники, на яких витанцьовували червоні, зелені, чорні ламані смуги. Перестрибнувши гірський струмок, в кришталево-прозорій воді якого віддзеркалювались обриси стін і частина ґанку, я опинився якраз навпроти входу до господи.

Ось тут я і помітив Зоряну. Вона сиділа на підвіконні, смішно чеберяла в повітрі ніжками і вишивала. Сонячні промені падали їй просто в руки, на полотно, і здавалося, що вона вишиває сонячними нитками. Моєї появи дівчина не завважила — була надто захоплена роботою.

Я мимоволі замилувався цією карпатською мавкою.

— Майся гаразд, ґаздине! — поздоровкався місцевою говіркою.

Од несподіванки дівчина здригнулася. Сонячні промені випорснули з її пальців, впали на землю, запалали червоним вогнем посаджені довкола будинку мальви та півонії. Впізнавши мене, розсміялась.

— Дякувать красно за зичення.

— Їй, які вони файні! Мов та ружа, — я не втримався від компліменту, зумисне вбравши його в дещо іронічну форму.

— Ігій на тебе, часописнику! — Зоряна сплигнула на землю.

Очі в неї блищали, і вся вона немов світилася, радіючи сонцю, гожій днині.

— Проходь, — мовила, відчиняючи переді мною важкі двері, прикрашені метикованою різьбою.

— Схоже, лісника немає? — запитав, переступаючи поріг.

— Вуйко пішли до Космача. Казали, що повернуться лише завтра надвечір.

Світлиця була прозора, сонячна. Чиясь майстровита рука гарно попрацювала над оздобленням кімнати.