Право на істину - Романчук Олег Константинович - Страница 32

— Щойно надійшли повідомлення з Лондона, — промовив шеф Служби розслідувань. — Агенти МАБРу встановили, що два місяці тому Джордж Уїкер зустрічався з колишнім співробітником секретної служби Великобританії “Мілітері інтеллідженс-5” Френком Хейуордом, нині працівником Об’єднаного інформаційного центру Форін оффіса і міністерства оборони Великобританії. Френк Хейуорд підозрюється в негласному вилученні з комп’ютерних систем особливо конфіденційної інформації. Однак конкретних доказів вини зібрати поки що не вдалося. Зміст його розмови з американцем невідомий. — Виклавши інформацію, шеф запитав: — Фіцуотер, сподіваюсь, допоміг?

— Томас молодчина, — відповів я. Мій приятель тільки гмикнув. — Але справа, на мій погляд, закручується досить серйозна.

— Керівництво такої ж думки. Тому карт-бланш уже готовий. У Сантьяго вилетиш сьогодні ввечері.

Зображення погасло.

— Що скажеш? — повернувся я до Томаса.

— Шерше ля фам, як кажуть французи, — порадив він.

— Шукати жінку? Яку?

— По-моєму, тобі варто познайомитися з Долорес Венадо. Даремно ти розсердився на “Ель Меркуріо”.

— Ти так вважаєш?

— Розумію: зараз у твоїй голові суцільний рейвах, — співчутливо констатував Томас.

— Щось близьке до того, — невесело погодився я.

— В літаку продумаєш план дій, спокійно перепустиш відому тобі інформацію кілька разів через мозок — ситуація проясниться. Але все-таки почни з журналістки. Так чи інакше тобі доведеться виходити на “Ай-бі-кей”. Можливо, сеньйорита стане в пригоді.

— Гаразд. Спробую скористатись твоєю порадою.

“Трибуна люду”, Варшава:

“Почалася ліквідація воєнних організацій Північноатлантичного союзу і Варшавського договору. Відтепер колишні армійські спеціалісти, пройшовши перепідготовку і перевірку в Консультативному департаменті по роззброєнню ООН, займуться ліквідацією арсеналів планети”.

В редакції “Ель Меркуріо” Долорес Венадо вже не працювала. Як мені пояснили, несподівано звільнилась. Це сталося за два дні до моєї появи в Сантьяго. Того самого дня, коли розбився в автомобільній катастрофі Джордж Уїкер. Що б це могло означати? Чи існує між цими двома подіями якийсь зв’язок?

Я потратив майже півдоби, перш ніж віднайшов слід зниклої сеньйорити. Місцем її дислокації стала столиця Аргентіни. Не гаючи часу, я вилетів туди.

…Середина літа. У Буенос-Айресі духмяно пахнуть липи. Власники численних кафе виставили на тротуари столики і стільці, накинули різнобарвні тенти, щоб порятувати своїх клієнтів від жаркого південного сонця. І портеньос, як називають себе жителі Буенос-Айреса (про це мені повідомив шофер таксі), цінують такий вияв турботи про них, платять взаємністю — ніколи не зраджують господарів цих по-домашньому затишних осередків спілкування й відпочинку.

Кафе “Дон Пако” неподалік знаменитого оперного театру “Колон”. Туди я і прошкую, бо знаю напевно, що знайду сеньйориту Венадо саме там.

П’ята година вечора. Щойно закінчилася сієста, в центрі міста все прибуває люду. Ось і “Дон Пако”. Я ще здалеку впізнаю сеньйориту Венадо, красиву смагляву брюнетку в легкому білосніжному платті з досить сміливим, як на журналістку, декольте. Але ж спека!.. Сеньйориті двадцять п’ять років. Вона не сама: час від часу обмінюється репліками з кремезним молодиком років тридцяти. Вилинялі джинси, сонцезахисні окуляри, картата сорочка з короткими рукавами, сандалії на босу ногу, щіточка чорних вусів, у губах сигара, на голові стетсон — справжнісінький герімпейро-золотошукач.

Я зупиняюсь оддалік, оцінюючи обстановку. Небезпеки, схоже, немає. Непомітно стежу за журналісткою і молодиком. Ось він щось сказав своїй супутниці на вухо, після чого обоє сідають за столик, що звільнився. Я рішуче прямую до своїх майбутніх співрозмовників.

— Буенос діас, сеньйорито Венадо! — досить безцеремонно вітаюсь я і, не чекаючи відповіді, сідаю на вільний стілець поруч здивованої журналістки. Молодик у джинсах робить спробу встати й дати мені одкоша. Однак я встигаю вийняти з кишені свій пластиковий карт-бланш і непомітно для оточуючих продемонструвати обом свої повноваження інспектора Служби розслідувань МАБРу. Цей напівофіційний маневр, як у посередньому детективі, схоже, вдався. Принаймні на обличчях сеньйорити і сеньйора видно вираз полегшення від того, що настирливий гість визначив своє статус-кво.

— Оксен Клим, — відрекомендувався я.

— Мене ви, наскільки я розумію, звідкілясь знаєте, — чорні уважні очі уп’ялися в мене. Вивчають. Журналістка машинально відкриває сумочку, дістає звідти пачку “Мальборо”. Витягає сигарету, але, зім’явши, кладе в попільничку. Робить два ковтки кави, принесеної офіціантом, кладе ногу на ногу й відкидається на спинку плетеного крісла.

— Просто я уважно читаю “Ель Меркуріо”, — відказую ухильно.

— Звучить майже правдоподібно. Чи не так, Пабло? — Долорес кидає насмішкуватий погляд на свого супутника. Той ствердно киває головою.

— Отже, вашого приятеля звати Пабло?

— Поцілили з першого разу, — не без іронії відказує той. — Пабло Фернандес. Репортер тижневика “Періодіста де Буенос-Айрес”. Інформації, сподіваюсь, для початку вистачить?

— Не задирайся, — примирливо пробурчав я. — Мені треба задати сеньйориті кілька запитань. Можливо, в дечому допоможеш і ти.

— Побачимо, — багатозначно протягнув репортер.

— Слухаю вас. — Долорес поклала долоні на стіл і, не повертаючи голови в мій бік, стала розглядати свої довгі красиві пальці.

— МАБР розслідує одну досить заплутану справу, — обережно почав я. — Нашу увагу привернула компанія “Ай-бі-кей”. Зокрема, її філіал у Сантьяго.

— Ви, очевидно, читали мій репортаж в “Ель Меркуріо”? — ковзнула по мені оцінюючим поглядом журналістка.

— Читав, — погодився я. — І нам спало на думку, що ви, можливо, знаєте деякі подробиці, які не потрапили на шпальти газети.

— Безперечно, — тихо мовила Долорес. — Але довести те, що мені відомо, я не можу. Хоч знаю достеменно: це брудна компанія і те, чим вона займається, — теж бруд.

— І все-таки, щоб давати подібну характеристику, потрібно мати якісь факти.

— Ось факт. Зовсім свіжий, — сеньйорита знову відкрила свою сумочку, але на цей раз дістала звідти складений учетверо номер “Сантьяго естелар”. Розгорнувши її, показала мені невелику замітку в розділі поліційної хроніки. Заголовок стереотипний: “Підступне вбивство”. Я заглибився в читання.

“Шофер таксі, який випадково виявився свідком злочину, дав свідчення в комісаріаті федеральної поліції. Він, зокрема, повідомив, що двоє дужих молодиків нагло витягли потерпілого з телефонної будки і запхали в червоний “Рено-9”. Як вдалося встановити детективам, з цієї машини жертву згодом пересадили у вкрадений автомобіль, що належав управляючому експортною фірмою “Мігель Карлос”, втиснувши на переднє сидіння між водієм і одним із злочинців. Постріл у голову зробив третій — він знаходився на задньому сидінні. Труп скинули в придорожну канаву. Машину невстановлені нападники покинули неподалік. Під сидінням водія була знайдена гільза від автоматичного пістолета. Плями крові в салоні автомобіля відповідають групі крові потерпілого. Документів, які б засвідчували його особу, не виявлено. На думку поліції, вбивство вчинено професіоналами. На користь цього говорить той факт, що автомобіль керуючого вкрадено за день до замаху. Мотиви його поки що невідомі. Комісар поліції обережно висловився, що за цим злочином, ймовірно, стоїть якась організація”.

Я відклав газету.

— Поки що мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має це повідомлення до нашої розмови?

— Справа в тому, що потерпілого я знаю. У нашого поліцейського хронікера я випадково побачила фото вбитого. У ньому я впізнала Жака Дюїно, співробітника “Ай-бі-кей”.

— Он як? Сподіваюсь, ви повідомили поліцію про своє відкриття?

Долорес заперечно похитала головою.