Право на істину - Романчук Олег Константинович - Страница 38

Моя репліка, судячи з усього, ніскілечки не пройняла цього ревного поцінувача нацизму. Він лише іронічно всміхнувся, відкусив кінець сигари, сплюнув і демонстративно запалив. Умостившись в фотелі, в якому щойно сидів один з босів компанії, майже дружелюбно висловив припущення:

— Гадаю, ми все чудово полагодимо і про все домовимось.

— Побачимо, — я бридливо відвернувся, аби не дивитися на цю самовпевнену пику.

— У вашому становищі не варто бундючитись. Умови диктуємо ми, а не заложник, — у голосі “Дорнбергера” прозвучала неприхована погроза.

— У вас є конкретні пропозиції?

— Перестаньте рефлексувати. — Доктор Най-дер, задерши голову, випустив кільце диму. З його невимушеної поведінки я зробив висновок, що за кожним моїм рухом стежить невидима охорона. — Програють і професіонали, — майже з батьківським співчуттям мовив він. — А щодо пропозицій, то ми ще не все обміркували як слід. Поки що можемо просто порозмовляти, пофілософствувати про несподіванки і метаморфози, які трапляються в нашому житті.

— Наприклад, як можна використати “космічний катафалк” з метою виведення крайтронів, ядерних зарядів та іншого мілітаристського начиння на геостаціонарну орбіту?

— Поцілили в десятку! — зареготав “Дорнбергер”. — Я завжди цінував розумові здібності інспекторів МАБРу. І в той же час мене страшенно дивують ті, котрі гадають, ніби світ без ядерної зброї став реальністю, ніби нове політичне мислення — це надбання всієї цивілізації. Ви також дотримуєтесь цієї химерної доктрини?

Я вирішив промовчати. Нехай виговориться новоявлений космічний фюрер. Треба якомога ліпше розібратись у позиції противника.

— Бачите, гер Клим, — розцінивши мою мовчанку як заохочення до свого монологу, доктор Найдер довірчим тоном висловлює свою чергову сентенцію: — 3 роками починаєш усе більше розуміти, що демілітаризація — це ярмо на шиї людства і планети. Підсолоджене ярмо. Регрес. Відступ у кам’яний вік. Рано чи пізно суспільство повернеться до думки про доцільність, навіть необхідність ієрархічної структури цивілізації. І це закономірно. Всесвіту притаманна ієрархічність будови, а людське суспільство, життя на Землі — це лише маленька цеглинка в безкрайніх просторах Всесвіту. І ця цеглинка також має власну ієрархічну структуру, яку червоні, комуністи, намагались порушити, втручаючись у природний хід історії, буття, розвитку матерії. На якомусь етапі ми змушені були відступити, але боротьба не припинялась ні на мить. Навіть в умовах “зоряного миру” ми готові вирватись у космос і звідтіля примусити людство схаменутись. В противному разі воно виродиться.

— Хто це — ми?

— Ми — ті, хто воліє бачити кожного землянина у призначених богом і природою комірках буття. Ми — ті, хто не може погодитись з насильницьким втручанням у самоорганізацію матерії.

— Якесь дивне поєднання: бог і самоорганізація матерії, — кинув я іронічну репліку. — Подібна концепція турботи про людство дуже нагадує коричневу демагогію. Чого ви домагаєтесь?

— Ми маємо намір відродити “принципи генерала Дорнбергера”, які примусять червоних і прокомуністичних функціонерів відмовитись від плутократичної доктрини “світу без ядерної зброї” і “зоряного миру”.

— Марна справа. Це вже реальність.

— Реальністю є те, що інспектор МАБРу знаходиться на “гасієнді Дорнбергера”, а доктор Найдер змушений грати роль проповідника, — ошкірився від свого жарту космічний наці. — Реальністю є те, що нині зло протистоїть не добру, а ще більшому, могутнішому злу.

— Виходить, у світі існує ще й суперзло?

— Це суперзло — порушення ієрархічної структури суспільства.

— Ну, звичайно. Вам хотілось би, щоб і далі багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими.

— Наша дискусія ні до чого не приведе, — доктор підвівся з фотеля і ткнув погаслу сигару в попільничку, що стояла біля дисплея “відеотекса”. — Краще подумайте над своїм становищем. Операція виведення на навколоземну орбіту ядерної зброї вступає в завершальну фазу, і ми не можемо допустити, щоб інспектори МАБРу плутались у нас під ногами. Ми і так змушені були відкласти старт “космічного катафалка” через безглузду смерть нашої людини, на слід якої вам вдалося напасти. Довелося відмовитись і від послуг одного голомозого, котрий став проявляти підвищений інтерес до робіт, які його не стосувались безпосередньо. Зраду краще попередити. Нащо все це вам розповідаю? Щоб ви знали: ми послідовні у своїх вчинках і завжди домагаємось того, чого прагнемо. Нас ніщо не зупинить. Тож добре все зважте. Співпраця з “Ай-бі-кей” гарантує вам успіх і благополуччя.

— Спроба вербування?

— Розумійте як хочете. За кілька днів наодинці до того, як відбудеться старт “космічного катафалка”, ви зможете все обміркувати. Там побачимо… У вашому розпорядженні “відеотекс” — фільми на будь-який смак, інформація з-за меж гасієнди тощо. Але, як самі розумієте, все з відома Служби безпеки компанії, все під її контролем.

— Могли б про це й не нагадувати, — похмуро кидаю я.

— Справді. Ви ж професіонал. Ми лише нагадаємо, коли з бази Матавері стартуватиме перший “катафалк”. О’кей?

— О’кей. Подивимось, як це вам удасться…

— Ще й як удасться, — багатозначно посміхається “Дорнбергер” і щезає з кімнати.

Я справді влип. Недооцінив противника. Недооцінив усієї серйозності історії з крайтронами, не зумів досконально розібратися в діяльності компанії. Словом, наробив дурниць. І все-таки теоретично ситуація не безнадійна. А на практиці? Тим паче, коли поставлений в обмежені часові рамки. Скільки днів у моєму розпорядженні? Два? Три?

У пам’яті спливає класичне абстрактне міркування математика про те, як упіймати лева в пустелі: “Поділимо її на дві частини. В одній лев, у другій — нікого. Ту частину, в якій лев, знову поділимо навпіл, — і так доти, доки “клітка” з левом не стане такою тісною, що бідоласі нікуди діватись”.

У якій ролі я перебував? Математика чи лева, загнаного математиками з гасієнди в напхану електронікою надійну клітку? Скоріше — лева. Тільки цей лев навіть не може нікого вкусити як слід. Його зуби — розмовний пристрій “уокі-токі”; після того, як мікрохвилі стерли в його оперативній пам’яті всю інформацію, цей браслет на моїй руці перетворився в непотріб. У штаб-квартирі МАБРу ніхто не знає про моє місцеперебування. Зв’язок втрачено.

Стоп! Залишилася ж “чорна комірка”, куди я загнав ще в Буенос-Айресі три слова: “Пуп землі Бхагавадгіта”… Ніякі мікрохвилі не страшні цій інформації. Але що це дасть? Я і справді в пастці, без найменшої надії вибратися з неї.

Мій мозок раптом осяяв спалах блискавиці-здогаду. Непевного, кволенького… Пастка! Пастка, яка, можливо, стане моїм порятунком… “Спокійно, спокійно… Ще раз прокрути те, що несподівано спало тобі на гадку”, — кажу сам собі.

Чи не можуть ці три слова виконувати двояку функцію? Скажімо, служити повідомленням про небезпеку, що загрожує людству внаслідок злочинної діяльності “Ай-бі-кей”, і водночас відігравати роль ключового слова? Тільки як застосувати цей ключ і де ті двері й замок, у який можна було б вставити цей дивний симбіоз слів?

Треба думати… Зовнішню інформацію, яку містив “Пуп землі Бхагавадгіта”, дешифрувальники Оперативного центру МАБРу встановили досить швидко. Вона, як мовиться, лежала на поверхні. Але постає питання: навіщо було Жаку Дюїно у такий спосіб маскувати злочинні наміри космічного “похоронного бюро”? Чи не простіше було попередити Долорес нормальною людською мовою? Можна, звичайно, припустити, що вчений побоювався, аби його застереження не підслухали агенти “Ай-бі-кей”, і тому вирішив зашифрувати повідомлення у такий примітивний спосіб. Спосіб шифрування і справді досить примітивний, а вчений, судячи з усього, був неординарним спеціалістом, тож він мав добре подумати, перш ніж скористатися трьома словами, які, на перший погляд, не мають внутрішнього логічного зв’язку. Що-що, а логіку він знав: як-не-як комп’ютерним спеціаліст із програмного забезпечення…