У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 22

“Це тобі сказали вони?”

“Так. І я нічого не міг удіяти”.

Славко відчув, як у нього перехопило дух.

— Ти хочеш сказати, що їх уже не можна врятувати? Вони загинули?

Люди з подивом обернулися до нього, такими несподіваними здалися їм його слова. “Так”, — відповів спрут. Славко відсахнувся, зблід, сперся на поручні. Аркадій Пилипович став на його місце і, пильно дивлячись на спрута, спитав:

— У такому разі скажи, де шукати їхні трупи?

“Нічого немає. Трупів немає”.

Аркадій Пилипович поправив окуляри, що весь час сповзали на носа. Його голос лунав суворо, вимогливо:

— Ми хочемо бачити місце їхньої загибелі.

“Навіщо?”

— Так треба. Люди зввжди так роблять. А ти ж наш помічник?

“Не знаю, де вони загинули. Знаю, що їх немає”.

— А чому вони загинули? “Пішли не туди. Пішли без мене”.

— Все ж таки, куди вони пішли? “Не знаю”.

Аркадій Пилипович замовк. Він розумів, що восьминіг чомусь не хоче розсекретити місце загибелі людей, і допит тут не допоможе. Треба було обміркувати ситуацію і знайти правильний хід.

20

Валерій плив, тримаючись за поштову “торпеду”, бо його “коня” взяв Євг. Працював і двигун скафандра. Журналіст погано пам’ятав, де знаходяться печери, більше покладався на інтуїцію. Коли побачив знайомий виступ скелі, пам’ять підказала, що треба повернути ліворуч.

З’явилися коралові скелі та гроти. Їх створили з ідеальною точністю за єдиною програмою мільйони крихітних істот. Їм не потрібні були креслення, кожен творив самостійно. Вони не мали ліній зв’язку, як люди, і все ж таки являли єдиний колектив з єдиним господарством.

“Ми називаємо це інстинктом, а не колективним розумом, — подумав Валерій. — Але річ не в назвах. У природі інстинкт цінується вище за розум. Саме він закріплюється у вигляді програм із покоління в покоління, а розум умирає разом із тілом, і природа нічого не робить, щоб продовжити його життя…”

Він кинув погляд на циферблат годинника і вжахнувся: від того часу, коли він залишив “дзвін”, минуло двадцять хвилин. Якщо Євг ще живий, то через вісім хвилин він задихнеться.

Пливти швидше Валерій не міг. Вирішив більше не стежити за годинником, а покластися на випадок.

Побачивши невдовзі темний вхід у печеру і почувши скрекотіння лічильника Гейгера, він мало не закричав з радості. Отже, це ті печери, до яких поплив Євг. Зараз Валерій не думав про небезпеку.

Він пірнув у непроглядну пітьму, почув писк умонтованого в скафандр локатора — якась перепона. Увімкнув прожектор. Стіна з наваленого каміння. Вгорі виднівся отвір, в який могла протиснутися людина.

“Торпеду” Валерій залишив на якорі, увімкнувши ультразвуковий маяк. Тільки-но поминув кам’яний завал, отвір поширшав, став схожий на коридор. Стіни майже не мали виступів, здавалося, вони грубо обтесані якимось інструментом.

Валерій наготував патрубок від кисневого апарата, щоб відразу підключити його до ко-синчукового скафандра. Не втримався, знову глянув на годинник. Залишалось чотири хвилини і… крихітна надія на те, що він помилився і в запасі є ще кілька хвилин. Потому ще підсилив яскравість прожектора. Коридор довгий, схожий на горлянку якогось довгошийого археоптерикса. Тільки тепер Валерій зрозумів, як мало в нього шансів врятувати Євга. Де він застряв? У печерах? Чи по дорозі до підводного будинку? А може, його тримають у полоні восьминоги? Згадалося застереження Мудреця. Певно, треба було його взяти з собою. Але ж вірити йому не можна…

Раптом відчув чиюсь чужу печаль, ніби хтось побивався від того, що скоїлось. Вона звучала, немов музика, в ній злилося багато відтінків: ніжність, сум, біль… Дзвонили дзвони — сотні великих і малих дзвонів і дзвіночків, мідних, срібних, скляних, підспівували, співали: врятувати не можна, нічого не вдієш, це замкнуте коло, не шукай даремно виходу — його немає. Поверни назад, ти нікого не знайдеш і нікому не допоможеш. Нічого вдіяти не можна… Якщо з другим трапилося нещастя, втішся тим, що рано чи пізно воно трапиться і з тобою. Якщо тебе спіткало горе, знай, що воно спіткає і всіх інших. Ми зв’язані одним ланцюгом — ми всі: люди і восьминоги, скелі і водорості, живі й мертві. Прийми цю істину і заспокойся…

Ніби зачарований цими чужими думками, гудінням дзвонів, печальною мелодією, яка звучала в його голові, Валерій зупинився. Права рука безсило натиснула на ручку гальма, і водометний двигун скафандра зупинився. Почала розпливатися в тумані мета, заради якої він поспішав, повільно гасли спогади.

Але світлий, непідвладний настрою циферблат його годинника нагадав про себе. Перед очима майнули гнучкі щупальці, усміхнена голова дельфіна Пілота, обличчя Людмили Миколаївни і Євга. Валерій миттю увімкнув двигун і знову рвонувся вперед. Почував, як по ногах б’ють струмені води, що вихоплювалися із сопла двигуна.

Коридор почав розширюватись. Валерій побачив, що назустріч йому щось пливе. Зупинився, приготував пістолет-лазер, повів прожектором. Промінь освітив скафандр…

Ще не вірячи в таке щастя, Валерій кинувся до Косинчука. Схопив його за плечі, повернув обличчям до себе. Губи Євга вигнулися в усмішці. Але руки висіли, ніби мотузки… Валерій боявся подивитися в його очі. Ще до того, як побачив їх — нерухомі, осклянілі, — зрозумів, що Євг мертвий…

Двигун скафандра повільно тягнув обох далі. Вони опинилися перед поворотом. Різко посилилось скрекотання лічильника Гейгера, заглушило писк локатора. Валерій повернув за ріг і зупинився. Вимкнув прожектор. Скрекотіння наростало. З’явилися обриси вогненних павуків, вони тягнули ящики, що випромінювали фосфоричне світло. Павуки швидко зникли в боковому коридорі, і шум лічильника почав стихати.

Валерій освітив скафандр Косинчука, зазирнув крізь пластмасу в його шолом за сигнальний щиток, розміщений над очима. Стрілка кисневого приладу не дійшла до червоної риски. Отже, Євг не задихнувся. Він помер з іншої причини. Його вбили. Валерій почув чиєсь пояснення:

“Він бачив те, чого не мусив бачити. Довелося зробити так, щоб він не міг розповісти про це іншим людям. Ми не хочемо, щоб люди стали нашими ворогами. Повертайся! Якщо побачиш те, що бачив він, тебе чекає його доля”.

“Ні, я не боюся вас!” — подумки відповів Валерій.

Запам’ятавши місце, де залишив тіло Косинчука, він стиснув лазер у правій руці й поплив услід за вогненними павуками.

“Повертайся!”

“Ні”.

Він почув зляканий голос у собі самому, але знав, що цей голос належить не йому.

“Не кажи “ні”! Пам’ятай: “так” — це життя, “ні” — це заперечення життя, смерть!”

“Дурниці!” — відповів він собі й тому, кому той голос належав, і пам’ять, в нагороду за сміливість, подарувала йому рятівний вислів поета: “Смерть починається із заперечення життя, та, заперечуючи все, вона й себе заперечує…”

Усе відчутнішим ставав тиск на мозок. Валерія хотіли примусити повернути назад. Та журналіст уже давно зрозумів, що вони можуть командувати його мозком лише тоді, коли він не чинить опору. А варто мобілізувати волю — і той вплив втрачає силу.

“Повертайся!”

“Ні! І ще раз — ні!” — відповів він і пригадав ще два рядки з вірша того самого поета: “Життя починається з заперечення смерті і стверджується, стверджуючи себе…”

Валерій опинився у великій печері. Чорна тінь помчала на нього звідкись згори. Валерій ледве встиг ухилитись зустрічі з нею. Палець сам собою натиснув на кнопку лазера, і тонкий, мов голка, промінь черконув восьминога, розітнув його на дві обвуглені половини.

Неподалік з’явився новий восьминіг. Він випустив фіолетову хмарку, яка відразу перетворилася на восьминога. Тепер октопусів стало ніби двоє. Спрут намагався спантеличити супротивника, але Валерій легко визначив справжнього восьминога, промінь прожектора торкнувся його, освітив. Щось у цьому восьминогові здалося знайомим. А може, знайомі були хвилі, що їх він випромінював: